Кримці та перспективи Криму

Проблема повернення Кримського півострову під контроль Української держави (складовою якої він є з міжнародно-правового погляду, попри його окупацію Росією) та забезпечення інтересів кримськотатарської нації (кримці) — це проблема надзвичайно складна й комплексна. Ми хочемо привернути читацьку увагу лише до деяких її вимірів.

Згадаймо: Голодомор за президентства Віктора Ющенка було визнано на законодавчому рівні геноцидом. Але депортацію 1944 року кримськотатарського народу тоді геноцидом так і не була визнано. Попри те, що вона також підпадає під визначення геноциду в міжнародному праві. Тут проблем немає: німецькі нацисти цілеспрямовано знищили приблизно половину європейських євреїв під час Другої світової війни. Російські більшовики не менш цілеспрямовано знищили майже половину кримців під час тієї самої війни.

Але ось проблема: нищення євреїв цілком справедливо визнано на міжнародному рівні геноцидом, нацизм так само справедливо засуджено; але нищення кримських татар майже ніде у світі геноцидом не визнано, комунізм засуджений на міжнародному рівні радше на рівні побажань, а не юридично, ба більше: досі людина, яка послідовно виступає проти комуністичної ідеології та практики, може одержати в ліберальних колах Заходу репутацію «реакціонера», ба більше — «фашиста». Абсурд — чи є щось значно більш небезпечне під оглядом небезпеки відродження тоталітаризму? І чи не є ці «ліберали» насправді палкими прихильниками російського імперіалізму, чимало класичних рис якого притаманно ідеології та практиці путінізму?

Назагал, майже два з половиною століття Російсько/Совєтська імперія вела проти кримських татар війну на знищення. Як і проти низки інших народів. Самодержавство впало 1917-го, розпочалася кримськотатарська революція, нація здобула певні права, але невдовзі почався регресивний рух, до червонопрапорного тоталітаризму й імперіалізму. Тричі: 1918-го, 1928-го та 1937—1938 роках більшовики нищили як могли і без того нечисленну інтелектуальну й політичну еліту кримців. Наслідки відчуваються донині...

Знадобилися Революція гідності та російське вторгнення, щоби в Україні офіційно було засуджено комунізм й ухвалені закони про декомунізацію. Уже за умов російської окупації півострова Верховна Рада України своєю постановою від 12 листопада 2015 року визнала депортацію кримських татар 1944 року геноцидом і проголосила 18 травня Днем пам’яті жертв геноциду кримськотатарського народу. Проте досі не створена — звичайно, поки що, доки триває російська окупація Криму, тільки на законодавчому рівні, з фіксацією в Конституції,   — кримськотатарська автономія, причому на території півострову. Президент України Петро Порошенко вже висловлювався з цього приводу. Та чи вистачить для втілення цієї ідеї депутатських голосів у Верховній Раді, де окопалася чимала «п’ята колона» та вистачає «болота»? Кримські татари історично є державною нацією на території Криму, але, як відомо, їхні державницькі прагнення не йдуть за межі створення автономної республіки у складі України. Поки що не йдуть, додамо, — але що може статися, коли влада України й надалі демонструвати нехіть з питання створення такої автономії?

Останнім часом іноді лунають пропозиції про створення тимчасової, до визволення Криму, кримськотатарської автономії на території Херсонської області. Чи є ця ідея слушною? Ні. Крим і лише Крим посідає особливе місце в ментальності кримців. Без Криму ця нація не має шансів на історичне виживання, без Криму весь їхній етнокультурний космос розпадається. Адже в Туреччині живуть кілька мільйонів людей із кримськотатарським корінням, та доля відірвала їхніх предків від Криму, і переважна більшість цих нащадків кримців повністю асимілювалася у спорідненому етнічному масиві чи вважає себе «турками кримського походження».

Якщо створити тимчасову кримськотатарську автономію на Херсонщині, це може мати прикрі наслідки для татарського населення на півострові. Адже окупаційні структури з цього приводу здатні посилити тиск на кримських татар під гаслом: «Ви там на півночі маєте свою автономію, то й прямуйте туди». Враховуючи нинішню специфіку і московської, і кримської верхівки, у них може з’явитися спокуса повторити депортацію 1944 року, хоча й приховано і під наче пристойним претекстом. Нарешті, ця ідея є дуже ризикованою і небезпечною ще й тому, що на Херсонщині немає порожніх, незаселених українцями та придатних для нормального життя територій.

Знаний київський філософ Мирослав Попович ще 15 років тому зазначив: «Кримськотатарська нація є природним союзником етнічних і політичних українців. Це — опора Києва у Криму. Але ж і політика Української держави тут має бути розумною». Росія, тим часом, посилює тиск на кримських татар, відверто намагаючись його позбавитися — частково за допомогою асиміляції, частково — витіснення поза межі півострову. В цьому Путін продовжує лінію Єкатерини ІІ, Ніколая І, Александра ІІ та Йосифа Сталіна, які мріяли про «етнічно чистий» російський Крим. Їм усім, врешті-решт, вдалося знищити етнокультурне розмаїття півострова (де нащадки кримських ґотів? де місцеві вірмени, греки й болгари? де караїми?). З потрійним ентузіазмом окупанти наразі нівелюють у Криму все неросійське (включно з українським і кримськотатарським), —  тільки російсько-імперське, і нічого більше!

Таким чином, навесні 2014-го, після нової російської окупації півострова, кримськотатарська нація вступила у ще один трагічний період своєї історії. Вона виявилася відкинутою назад на сто з гаком років. Постійні залякування, обшуки, арешти, викрадення, жертвою чого може стати будь-хто в силу вже свого національного походження, дуже нагадують події, перша хвиля яких прокотилася після 1773 року, а друга — під час і після Кримської війни. Проти кримців використовується стратегія видавлювання шляхом створення людям нестерпних умов існування. Понад два десятки кримців загинули впродовж цього періоду; їх викрадають, мордують, а потім знаходять трупи. Інших же за вигаданими звинуваченнями надовго кидають за ґрати.

На початку окупації Кремль намагався підкупити кримськотатарських лідерів, багато чого обіцяючи, але знайшли тільки купку «квіслінгів» (бо ж народ за два з половиною століття добре вивчив, чого варті ці обіцянки). Тому окупаційна влада перейшла до брутальних методів, поєднаних із політикою «доконаних фактів»: мовляв, вам нікуди подітися, можете нас не любити, проте лояльно ставтеся до Кремля й дійте в межах нав’язаних ним силоміць правил. Чи дасть усе це бажаний Кремлю результат? Це залежить від принципової політики протидії з боку української влади і міжнародного співтовариства, бо перебільшувати рівень цивілізованості чинної російської влади аж ніяк не випадає. Поки що міжнародного тиску на Росію вочевидь не досить; це видно, як то кажуть, з усіх точок, відтак, зневірившись у перспективах визволення Криму, деякі кримськотатарські сім’ї літнього віку, які було виїхали з півострова, повертаються на Батьківщину, щоб доживати свої роки там, на рідній землі...

Три з половиною століття Російська імперія під різними прапорами чавила кримськотатарський народ, проте їй не вдалося його знищити. Що далі? Якби демонтаж імперії був закінчений, то проблем з Кримом і долею кримців не виникло б. Але такий демонтаж, повний та остаточний — неминучий з погляду об’єктивного плину історії. І цей демонтаж матиме своєю складовою визволення Криму...

Кримськотатарська революція, силоміць перервана свого часу, об’єктивно повинна врешті-решт завершитися, хоч і через сторіччя чи через сторіччя з гаком після свого початку, успішно відповівши на історичні виклики, поставлені плином подій перед кримцями.