Єдине виправдання існування військової промисловості – це безпека народу.
Альфред Нобель, шведський хімік, винахідник динаміту, засновник Нобелівської премії

«Квадратура кола»

Як зруйнувати олігархічну систему і при цьому зберегти державу
25 вересня, 2018 - 17:36
МАЛЮНОК АНАТОЛІЯ КАЗАНСЬКОГО / З АРХІВУ «Дня», 1997 р.

Завершуючи свій цикл статей, присвячений проблемам сучасної демократії та авторитарної модернізації, хочемо детальніше зупинитися на деяких уже висвітлюваних раніше сюжетах. І насамперед наголошуємо, що авторитарна влада далеко не завжди є диктатурою, а її поява — наслідком військового перевороту. Скажімо, генерал де Голль став президентом не в результаті заколоту (хоча й за активної підтримки армії), а генерал Скоропадський, висуванець з’їзду хліборобів, не скидав уряду Центральної Ради, навпаки, той мав теоретичну можливість розігнати з’їзд, але січові стрільці не захотіли проливати українську кров. І єгипетські генерали усунули від влади ісламістів (які на загальних виборах перемогли у провінції завдяки втручанню улемів і роздачі місцевих еквівалентів «гречки») за активної підтримки освічених верств населення (зосереджених передусім у великих містах) і дієздатної судової системи.

І знов-таки, самі по собі загальні вибори не є синонімом і головним виявом демократії. Трагедія героїчних і наївних китайських студентів, які 1989 року були розстріляні на площі Тяньаньмень, якраз і полягала в тому, що їхня вимога негайної політичної лібералізації мала б наслідком прихід до влади внаслідок виборів найзатятіших противників ринкових перетворень, тобто еволюційного прогресивного розвитку комуністичного Китаю. Сказане не означає, що ми схвалюємо методи придушення студентських виступів, але разом з тим ілюзії протестувальників могли призвести до національної катастрофи.

ЩО СТАЛОСЯ ІЗ ЗАХІДНИМ ДЕМОСОМ?

Отож демократія не може зводитися до загального виборчого права. Ба більше: це право не тотожне демократії. Бо ж для того, щоби «влада народу» стала фактом, потрібні не різноманітні політичні технології, а реальний, відповідальний, повносправний соціально-політичний суб’єкт, який має назву «демос» і прагне бути ним, не обмінюючи свободу на добробут.

Згадаймо: західна демократія далеко не завжди була такою майже неозорою, як сьогодні; існувала ціла система цензів, яка в історичній перспективі й дала можливість формування демосу та реалізації повноцінної демократії. Так, у ліберальних як на ті часи Нідерландах 1800 р. електорат включав усього 12% дорослого населення, на 1890 р. цей показник зріс до 27%, 1900 р. — до 63%. Загальне виборче право для чоловіків тут було впроваджене лише 1917 р., для жінок — 1919-го. У Британії виборці 1830 р. становили лише 4% дорослого населення, у Франції — менше ніж 2%. Лише в першій чверті ХХ століття загальне виборче право стало надбанням більшості країн Заходу (але не всіх). У США тривалий час виборче право майже по всій країні належало лише платникам податків; громадяни з середніми й низькими статками мали вибір — платити податки і бути повноправними учасниками політичного життя — або ж мати дещо вищий рівень життя, ніж у разі участі у виборах, але за рахунок відмови від участі в розв’язанні державних проблем; цей ценз остаточно було скасовано тільки 1964 року. Що ж, як справедливо зауважував ще Олександр Герцен, не можна звільнити людину ззовні більше, ніж вона вільна всередині. І загальне виборче право на Заході стало виявом саме такого звільнення зсередини: понад століття ті суспільні верстви, кому це право було потрібне, боролися за нього і вчилися ним користуватися.

Здавалось би, після Другої світової війни, а особливо після падіння комунізму в Європі та СРСР, демократія перемогла остаточно. Філософ Френсіс Фукуяма навіть написав книжку про кінець історії. Мовляв, ми бачимо «не просто кінець холодної війни або чергового періоду післявоєнної історії, а кінець історії як такої, завершення ідеологічної еволюції людства й універсалізації західної ліберальної демократії як остаточної форми правління». І навіть якщо будуть якісь ексцеси десь на задвірках цивілізації, вони скороминущі. Однак з’ясувалося, що реальна картина набагато серйозніша. Сьогодні на Заході з демократією, на нашу думку, значно гірше, ніж було в 1990-х роках. Більше того: світова демократія наразі перебуває в найтяжчій, мабуть, від 1930-х років кризі. Реанімувалися ліво-тоталітарні партії та організації; їхні штурмові загони марширують під ледь перелицьованим сталінським гаслом 1927 року: «Геть фашизм, геть капіталізм!». Переважна більшість соціал-демократів замість захисту прав найманих працівників, передусім висококваліфікованих, які, за Марксом, є головними творцями суспільного багатства, захищає нині нероб, що сидять на велфері, сексуальні меншини та мігрантів. Праві радикали (разом із більшістю ліваків) знайшли собі, нарешті, нового фюрера в особі Путіна — з усіма наслідками, які звідси випливають. Блок НАТО у своєму сьогоднішньому стані навряд чи здатен виконувати функцію захисту свободи на євроатлантичних просторах; уявіть собі, лише чверть етнічних естонців підтримує збільшення витрат на оборону внаслідок зростання російської загрози з 2% ВВП до 2,1% (серед громадян-неестонців це підтримує 2%, що дивним чином збігається з числом місцевих українців). І так далі, і таке інше. Схоже, що з демосом відбуваються небезпечні речі...

Доходить до крайнього абсурду. Вінстону Черчіллю приписують афоризм: «В Англії антисемітизму бути не може, оскільки англійці не вважають себе дурнішими за євреїв». Так чи інакше, цей афоризм відображав ситуацію аж до кінця ХХ століття. Сьогодні все інакше. Лідер лейбористів Джеремі Корбін відкрито потурає антисемітським настроям і сам демонструє їх; він, скажімо, демонстративно поклав квіти на могилу ідеолога й організатора теракту на Олімпіаді-1972 у Мюнхені, коли палестинські бойовики вбили ізраїльських спортсменів, і всіляко засвідчує прихильність до ісламістських екстремістів та ненависть до «нацистського Ізраїлю». Дійшло до того, що майже 40% британських євреїв, як засвідчує проведене у вересні 2018 року опитування, готові серйозно розглянути питання про еміграцію до Ізраїлю, якщо Корбін стане прем’єр-міністром. Такого у Британії не було ніколи.

АВТОРИТАРНА МОДЕРНІЗАЦІЯ: ДЕЩО З ІСТОРІЇ

Тепер — про авторитарну модернізацію. Нам закидали, що, мовляв, Наполеон жив давно і розв’язував зовсім інші проблеми, ніж наші. Подивимося, чи так це. Російський історик Олександр Трачевський (1838 — 1906 рр.) писав у книжці «Наполеон I» про реформи першого консула та імператора: «Бонапарт змінив військовий мундир на цивільний сюртук. Він послав британському монарху Георгові III гарячий заклик до миру, а Павлові I запропонував, заради дружби, Мальту. Він навіть уклав торговельну угоду зі Сполученими Штатами, передбачивши в них могутнього суперника британцям. І розпочалася титанічна праця із благоустрою зруйнованої Франції... Серед миру Наполеон вразив усіх свого роду італійською кампанією на полі громадянськості. Тут найважливішою справою виявився Кодекс Наполеона (березень 1804 р.): його одного досить для увічнення цього імені...

Імператор став енергійно рухати вперед економічний розвиток держави. Виникло міністерство торгівлі та промисловості (1811 р.); з’явився практичний торговельний статут (1808 р.)... Не шкодували коштів на поліпшення сільського господарства: було запроваджено осушування боліт, охорону лісів, розширення лук. Плодозмінна система витісняла трипільну, буряковий цукор заміняв тростинний, рослинні олії стали навіть вивозити за кордон так само, як вина й худобу. Запровадження іспанських мериносів ствердило вовняне виробництво. І селяни вже відчули певний достаток. Але головні турботи були спрямовані на промисловість: тут доводилося боротися з Англією. Того ж 1811 року, коли готувався російський похід, було витрачено двадцять мільйонів франків «на підтримку комерції». Були впроваджені постійні виставки; фабрикантам робилися всілякі заохочення; іноді державна скарбниця передавала їм власні зразкові заводи. Виникла Загальна мануфактурна рада (1810 р.), було здійснено низку відкриттів та винаходів. Нарешті, Наполеон розширював фабричне законодавство: і тут, при швидкому розвитку справи, сама по собі падала регламентація або сором’язлива формалістика.

Наслідки цієї промислової діяльності були вражаючі: за десять років майже безперервних війн відшкодували з лишком усе, втрачене в революцію. Французькі вироби стали першими в Європі. Французи почали вивозити багато товарів, особливо незрівнянні шовкові та вовняні тканини. Промисловість підтримувалася, крім усього, дивовижними громадськими роботами, на які було витрачено за часів імперії півтора мільярда франків: виростали цілі міста, не кажучи вже про порти, фортеці, канали, дороги. Разом з тим вживалися заходи з оздоровлення (щеплення від віспи), відкривалися богадільні й лікарні, встановлювали пам’ятники тощо. А з Парижа Наполеон хотів зробити «щось казкове, колосальне»: будівельні роботи були в розпалі навіть 1813 року!»

Зауважимо, що це писав російський історик у часи, коли відхилення від ідеологічної лінії в межах тріади «самодержавство-православ’я-народність» імперською владою, м’яко кажучи, не толерувалися.

УКРАЇНСЬКІ ПЕРСПЕКТИВИ

По Другій світовій війні американці, британці і французи ще тверезо усвідомлювали реалії, тому вибори в окупованій ними частині Німеччині було відтягнено аж до 1949 року (інакше абсолютна більшість населення знову обрала б нацистів). Перед ними чотири роки дуже активно проводилася денацифікація на всіх рівнях, ліквідовувалися нацистські структури, під суд ішли найпомітніші діячі попереднього режиму, закривалися відповідні газети і радіостанції, заборонялося займатися політикою нацистським функціонерам тощо. А німецьким мислителям і митцям антинацистських поглядів було надано широку трибуну для пропагандистської роботи. І лише після всього цього, коли зміцніли демократичні інститути, коли змінилася свідомість більшості західних німців, вільні вибори як інструмент суспільного прогресу стали можливими. Чи «зачищена» Україна від структур колишнього режиму та від промосковської п’ятої колони? Риторичне запитання...

Тим часом створена за часів Кучми олігархічна система — це і є реально українська економіка та переважною мірою і політика. Саме ця система є винуватцем здачі Кремлю без бою Криму і значної частини Донбасу, вона не дає можливості чинити належний опір у «гібридній війні», на неї замкнена неможливість інституційної ротації владних еліт, без чого демократія є лише гучним гаслом. А водночас той, хто намагатиметься зруйнувати цю систему (а без того неможливі ані цивілізований ринок, ані цивілізована політика) суто революційними методами, ризикує зруйнувати державу під час війни. А відтак вихід у тому, щоб знайти можливість замістити цю систему іншою — як то кажуть, «у ході гри». Але самими по собі виборами, які контролюються цією системою, таке заміщення здійснити неможливо. «Квадратура кола»? Так. Але вона має бути розв’язана. Бо ж загальні вибори, повторимо це ще раз, не поліпшать, а погіршать ситуацію в Україні. Проте і без демократії, без інституційної ротації влади, без впливу низів на верхи та підзвітності верхів низам тощо в перспективі нічого доброго не буде. Проте державі потрібно ще дожити до неї, до часів утілення цієї перспективи.

Сергій ГРАБОВСЬКИЙ, Ігор ЛОСЄВ
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments