Між Сціллою і Харібдою

Після виборів 1999 року, які в масовій свідомості так і не отримали правильної оцінки, в газеті «День» вийшов текст «Титанік» вирушив у дорогу...» (№203 від 2 листопада 1999 року). Далі з роками відбувалося лише накопичення проблем: «справа Гонгадзе — Подольського», перший майдан проти Кучми, розчарування в Ющенку, реванш Януковича, трагедія Євромайдану, напад Росії, тисячі вбитих, окупація територій... 

31 грудня 2018-го кандидати, які боротимуться за посаду президента України, зможуть офіційно зареєструватися в Центральній виборчій комісії. Напередодні ЦВК має оголосити старт виборчого процесу. Це не означає, що сьогодні немає реклами й агітації. Майбутні кандидати вже давно заполонили країну зовнішньою рекламою і відповідними виступами на телебаченні. Враховуючи ситуацію, в якій перебуває сьогодні наша країна (війна, соціально-економічні проблеми, вплив геополітичних обставин), перед претендентами на президентське крісло стоїть надскладна задача. Впоратися з минулим, де головним питанням є — розстатися з кланово-олігархічною системою. Цю систему російський агресор не тільки підживлював, а й постійно використовував. Як результат — наші західні сусіди, які на початку 1990-х знаходилися позаду нас, сьогодні пішли далеко вперед. Власне, майбутньому президенту потрібно нарешті зайнятися державотворенням і забезпеченням добробуту громадян. Причому не за допомогою напівзаходів, коли на першому місці особисті інтереси, а реально — заради національних інтересів.

Окремий момент — дії Кремля, який втілює свою політику не тільки через війну й окупацію, а й намагаючись нав’язати українцям «правильних кандидатів» на виборах. Отже, це той момент для країни, коли майбутньому кандидату, який стоїть на державницьких позиціях, потрібно фактично пройти між Сціллою і Харібдою, щоб перемогти і розпочати реальні реформи. Ми запитали у наших експертів:

1. Що має зробити кандидат у президенти, щоб перемогти?

2. Про що не говорять з українськими виборцями?

3. Чи готове сьогодні наше суспільство висунути і підтримати «інших»?

«СИСТЕМУ ПОВИННІ ЛАМАТИ АНТИСИСТЕМНІ СИЛИ. ІНАКШЕ БУДЕ ЩЕ ОДИН ВІРАЖ ЗАМКНУТОГО КОЛА»

Остап ДРОЗДОВ, журналіст, телеведучий:

— 1. Навішати чим побільше локшини на треновані для цього вуха українських виборців. Вітчизняна  політика — це резервація популізму, відтак переможцем будь-яких національних виборів може стати лише той кандидат, який задовольнить розпашілу хіть виборців на прості тези, примітивну риторику, узагальнені обіцянки й ілюзорну дієвість. Це не політики — монстри, це виборці — каліки, яких 25 років привчали НЕ розумітися на політиці, привчали куплятися на спрощені технології, відточені до віртуозного рівня. Не політики «скурвилися», а наші виборці виростили продавців повітря. Політики на виборах успішно продають повітря. Його треба трошки підігріти, відфільтрувати, струсонути, щоб виглядало свіжішим, — і «втюхати» електоральним калікам, які залюбки ведуться на дуже дешеві лозунги й меседжі.

2. Про все. Не говорять про все, чим є сучасна Україна. Уявіть собі топ-політика, який би вийшов до людей і чесно, прямо сказав: «Дорогі мої краяни, ми збудували не державу, а монстра, якого вже нічим не можливо реформувати, а тільки вбити пошвидше і почати все з нуля, ба навіть із мінуса. Дорогі українці, ми 25 років симулювали державотворчість, тому зараз треба не підфарбовувати, а заново перезасновувати свою державу — з новими кордонами, новим устроєм, новою Конституцією, новими правилами гри в абсолютно всіх царинах. Дорогі друзі, ми приїхали в красиво ілюмований тупик, за яким — почергове, щоквартальне пробивання дна углиб. У нас є чудова країна і злочинна держава. Нумо перезаснуємо її, а цю запам’ятаємо як антиприклад». Ніхто ж цього не скаже. Відтак кожні вибори — це відтягування кінця, це переобрання змовників. Винні всі, тому ніхто не винен. Жоден топ-політик не поставить перед виборцем дзеркало. Топ-політики продукують кімнати кривих дзеркал, і до цієї спотвореної реальності всі вже звикли. Щонайгірше, самі виборці не створюють запит на контрсистемні сили. А це означає, що здорова частина суспільства намертво відключиться від політики, а хвора частина суспільства обере чергових покидьків.

3. У тому то і справа, що ні. Наші громадяни лицемірять, коли кажуть про нових. Насправді люди привчені до впізнаваності політиків і їхньої присутності у шапіто під куполом. Якщо політик присутній у телевізорі, отже, він в обоймі. Це називається телекратія — влада телевізора. Я помітив, що навіть якісна частина суспільства страждає на синдром скепсису. Знайдуться сто причин, чому ця прекрасна й фахова людина ніколи не потрапить нагору. І не знайдеться жодної причини допомогти цій людині потрапити туди. Ми всі заражені невірою в інших. Недовіра до старих політиків чомусь не переростає на довіру до нових, хоча це було б вельми логічно. Мене завжди це дивувало. Не можу збагнути, чому здорова частина суспільства так легко віддала свою рідну країну в руки хворих. Система розумна, вона захищається бар’єром у 5%, вона ніколи не піде на заборону політичної реклами, яка дозволяє політикам бути підмальованою картинкою, вона буде до кінця пручатися перед відкритими списками і далі штампувати дільничні комісії за старою схемою. Але це — виклик. Систему повинні ламати антисистемні, альтернативні, притомні сили. Інакше буде ще один віраж замкнутого кола. Я апелюю до активного сектора, який розуміє все, що я сказав вище. Час би вже нарешті «роздуплитися».

«НАШ НАРОД ТАК І НЕ НАВЧИВСЯ ОРІЄНТУВАТИСЯ НА КОНСТРУКТИВ»

Віктор НЕБОЖЕНКО, політолог:

— 1. У потенційних кандидатів у президенти України залишається лише один шлях. Це радикальний популізм. Тобто їм необхідно пообіцяти щось таке, щоб завтра до них переметнувся натовп виборців від інших більш обережних у обіцянках кандидатів. Підкреслю, йдеться не просто про популізм, а саме про радикальний популізм. Звичайний популізм притаманний усім кандидатам. Саме тому, що на їхньому тлі потрібні різкі заяви. Всі зараз обіцяють світле майбутнє. А мова йде про загрозу взагалі нинішній еліті. Це найпростіший шлях. Хто на нього буде спроможний, той отримає дуже багато голосів.

2. Дійсно, виходить так, що за всі ці 27 років незалежності України наш народ так і не навчився орієнтуватися на конструктив. Але цей факт пов’язаний з олігархічною природою Української держави. Олігархи використовують політику для збереження та збільшення власних статків. У цьому вся особливість подібних процесів. І поки що нічого нового нас не очікує. Свого часу Європа йшла саме таким шляхом. Там, де політика не є самоцінністю суспільства, де немає громадянського суспільства, де немає зв’язку між владою і відповідальністю, — в такому середовищі дуже добре себе відчувають олігархи, але погано сама держава та електорат.

При цьому кандидати не дають чесної й відкритої відповіді про ступінь деградації українського суспільства. Вони малюють перспективи про майбутнє, але ось тим, що відбувається в країні, насправді вони намагаються не лякати виборців. Це відчувається дуже добре — відхід від усвідомлення справжніх причин і наслідків. Усі начебто все знають, розуміють, але при цьому ніхто не хоче говорити — на фронті погано, в економіці погано, в культурі погано. Говорять про те, як буде добре, коли при владі будуть саме вони.

3. Щодо можливості підтримати альтернативних кандидатів, то тут я маю визнати, що виборчий інститут деградував. Вибори у нас давно не є доленосними — ні президентські, ні парламентські. Тому народ із більшою теплотою сприймає майдани, ніж виборчі кампанії. Нас запрограмували на дуже спрощений спосіб існування в умовах олігархату, де можна виборця дуже дешево купити. Адже самі виборці не усвідомлюють цінності власних голосів. Ми про це можемо говорити, але політики про це говорити не будуть.

«СУСПІЛЬСТВО ДОЗРІЛО, ЩОБ ПРОГОЛОСУВАТИ ЗА АЛЬТЕРНАТИВУ, ЯКБИ ВОНО ЗНАЛО ПРО ЇЇ ІСНУВАННЯ»

Олександр СОЛОНТАЙ, експерт Iнституту політичної освіти:

— 1. Для того, щоб перемогти, кандидату в президенти треба залучити на свій бік 50% тих, хто не визначився. Переможе той, хто їх переконає, що він — найменше зло. Я зараз веду мову про тих кандидатів, які відомі. Якщо ми говоримо про кандидатів, які невідомі, тут постає питання, щоб з’явилась альтернатива. Ми маємо унікальну ситуацію, коли 50% виборців не визначилися зі своїм вибором, але вони не всіх кандидатів знають. Не визначилися вони тому, що з тих, кого вони знають, до всіх ставляться негативно. Отже, тут два підходи: ті, хто відомий, мають довести, що вони найменше зло, а ті, хто невідомий, мають довести, що альтернатива існує.

2. Особливістю кандидатів є те, що всі вони нічого конкретного не пропонують. Усі йдуть траєкторією загальної риторики, не бажаючи займатися реальною політикою, говорячи загальні речі й боячись нести реальні зобов’язання за свої слова. При цьому вони не мають змістовних пропозицій, а отже уникають глибоких дискусій, якісних полемік. Оскільки рівень політичної грамотності в суспільстві досить низький, цим кандидатам вдається це робити.

3. Саме суспільство дозріло до того, щоб проголосувати за альтернативу, якби воно знало про існування такої альтернативи. Головна проблема в тому, що в нинішніх умовах, коли основні медіа належать олігархату, який формує пул відповідних політиків, якісна альтернатива залишається невідомою. Виходить так, що альтернативи не бачать, а ті, хто є, — «тосуються» у старій колоді карт. Все це робиться штучно конкретними олігархічними силами.

«ПРЕЗИДЕНТ ПЕРШ ЗА ВСЕ МАЄ БУТИ ДЕРЖАВНИМ ДІЯЧЕМ»

Михайло ГОНЧАР, президент Центру глобалістики «Стратегія ХХІ»:

1. Кандидат у президенти нині має діяти не за принципом розподілу електорату на схід і захід, а за принципом — Україна понад усе. Це має бути справжній проукраїнський президент. Не на словах, а на ґрунтовному баченні розбудови державності. Цього Україна давно чекає. На жаль, зараз ми бачимо більшість проукраїнських кандидатів лише на словах. Одні тягнуть до перезавантаження відносин із РФ, до так званого компромісу, до миру ціною капітуляції. Інші, навпаки, декларують суто проукраїнські гасла, хоча й далеко неоднозначні. Тому в суспільстві існує запит на проукраїнську фігуру. Не декоративну і не декларативну, а на ту, яка буде мати реальний проукраїнський бекграунд і діятиме не кон’юнктурно на догоду тому чи іншому центру сили, а виходячи з суто українських інтересів.

2. Абсолютно погоджуюся з тим, що кандидати в президенти уникають низки важливих речей у своїх риториках. Начебто вони одне з одним конкурують, але при цьому залишаються певні сектори, які вони воліють не чіпати. Вони обходять чутливі питання, позиція по яких власне і визначає ступінь їхньої проукраїнськості. Президент має бути державним діячем. Так, він політик, але перш за все державний діяч. Ту когорту кандидатів у президенти, яких ми сьогодні маємо, — це типові політики. Жодного саме державного діяча там немає, включаючи і чинного Президента. Саме тому всі вони певні речі в своїх промовах, на бігбордах обходять стороною. Часто вони не реагують на дуже важливі аспекти суспільного життя, які резонують і про які пише зокрема газета «День». Їм про це, очевидно, не зручно говорити. Інколи вони про них говорять пізніше, коли для них особисто це стає або вигідним, або вже не завдає шкоди. Часто вони реагують тоді, коли політтехнологи для них розрахували варіанти відповідей із мінімальними електоральними втратами. Вони грають на електораті, який не визначився. Все це політтехнології, а не засоби державотворення. Повторюю, зараз ми не маємо серед кандидатів на посаду президента тієї фігури, яка би підходила на роль державного діяча.

3. Стосовно того, чи дозріло суспільство висунути свого якісного альтернативного кандидата, то часто можна зустріти таку думку, що суспільство є недостатньо зрілим. Особливо зараз, коли поширюється думка, що так трапилося, що кращі мізки емігрували, а отже — майбутнє України будуть визначати представники минулого. Гадаю, що це значною мірою спекуляція. Суспільство дійсно часто буває недозрілим у силу різних причин. Саме тому місія державних діячів полягає в тому, щоб повести за собою народ, показати нові орієнтири, а не слідувати технологіям, результатам соціологічних замірів і підлаштовуватися під мінливі настрої потенційного електорату. Тому ми й блукаємо 27 років, але все одно еволюціонуємо в бік позитивної для України моделі. Отже, перемогу здобуде той, хто здатен запропонувати українцям якісну альтернативу і поведе їх за собою, а не буде далі гратися в політичні технології, популізм та підлаштування під настрої, які значною мірою культивуються в умовах гібридної війни за межами України.