Це була лише прелюдія, там, де спалюють книги, згодом спалюють і людей
Генріх Гейне, німецький поет

«Ми маємо плекати свою альтернативу»

21 листопада в Україні відзначають День Гідності та Свободи
20 листопада, 2017 - 18:36
ФОТО АРТЕМА СЛІПАЧУКА / «День»

Днями в Києві почали облаштовувати територію майбутнього меморіального комплексу — музею Революції Гідності. Це значить — скоро важлива дата. Так звикли працювати українські політики. 21 листопада — свято, що відзначаємо щороку на честь початку двох революцій: Помаранчевої революції (2004 року) та Революції Гідності (2013 року). Розмови про меморіальний комплекс точаться впродовж останніх років, однак суттєвого поступу в цьому питанні немає. Начебто якісь рухи відбуваються, але «бурхливу діяльність» чиновники починають демонструвати перед самою датою.

Чи можна назвати події, які розпочалися восени 2013-го, чотири роки тому, революцією? «Численні повстання в нашій новітній історії — це все етапи однієї досі не завершеної революції, яка, напевно, почалася століття тому, а може, навіть трошки більше, — вважає громадський діяч, правник Геннадій ДРУЗЕНКО («День» № 175 за 2 жовтня ц.р.). — Сто років тому революція ставила питання суб’єктивізації та модернізації української нації через створення власної держави. Визвольні змагання, як на початку століття, так і в середині, були провалені, але лишили по собі історичну пам’ять. Як тільки зашморг Радянського Союзу послаб, то згадана революція продовжилася, а першим її сплеском, звичайно, можна вважати Студентську революцію на граніті. Але суб’єктивізації та модернізації української нації не було досягнуто ні тоді, ні 2004-го року, ні 2014-го року, тому очевидно ми матимемо продовження цього процесу».

Події як 2004-го, так і 2013 — 2014 рр. точно можна назвати спробою зламати пострадянську структуру, а також сформовану за перші роки незалежності систему кучмізму. Проте ці шанси країна так і не використала. Події 2013 — 2014 рр. узагалі закінчилися трагічно, коли в центрі Києва розстріляли понад сотню людей, не кажучи вже про те, що Росія використала ситуацію і розпочала проти Україну пряму воєнну агресію з усіма наслідками. З одного боку, не були готові політики. Із самого початку вони ставили перед собою зовсім інші цілі — за допомогою народного гніву і протестів прийти до влади заради самої влади і збагачення. Тому багато експертів розділяли людей «сцени Майдану» і «людей Майдану». Та навіть такі «інфіковані» політики мали шанс опертися на людські підтримку і спробувати зламати систему. Проте не захотіли, бо вже звикли жити за правилами Кучми.

ЧЕТВЕРТИЙ РІК ПОЧАТКУ ПОДІЙ НА МАЙДАНІ, ЯКІ ВИЛИЛИСЯ В ТРАГЕДІЮ, МАСШТАБ ЯКОЇ ВАЖКО ПЕРЕОЦІНИТИ. АЛЕ Й ДОСІ РОЗСЛІДУВАННЯ МАСОВОГО ВБИВСТВА УКРАЇНЦІВ ТРИВАЄ БЕЗ РЕЗУЛЬТАТІВ / ФОТО АРТЕМА СЛІПАЧУКА / «День»

З іншого боку, громадськість також виявилася не готовою. Скидати режими (Кучми чи Януковича) вони навчилися, а от далі приводити своїх представників до влади, контролювати її, будувати державу ще ні. Під час і після Євромайдану в «Дні» було проведено круглі столи, де ми закликали присутніх і не тільки громадських активістів Майдану і молодих політиків самоорганізуватися, щоб бути представленими на майбутніх парламентських виборах. І більшість із активістів таки було обранимо народними депутатами, але обрали легкий шлях — стали частиною політичних проектів кланово-олігархічних структур. Не виключно, що за допомогою певних технологій, адже дехто з них спочатку писав смс-ки і закликав всіх на Майдан, а потім став парламентарієм від президентського «БПП», водночас, залишаючись у фракції, постійно критикує Петра Порошенка. Безвідповідальність — на жаль, риса як «молодих», так і «старих». Звідти і відсутність розслідування і покарання за вбивства на Майдані. 

«Необхідно зламати олігархічну систему, адже вона не спроможна до модернізації, — наголошує Геннадій Друзенко. — Методи 2013 — 2014 рр. були кривавими: з одного боку, це — відвертий протест проти абсолютної несправедливості, якщо казати про 2014 рік, а з другого — позитивний порядок денний так і не було продумано, сформовано і вербалізовано. І це найбільша біда, що ми сьогодні, пройшовши такі випробування, не маємо спільного бачення майбутнього, крім загальних фраз про те, що ми йдемо до Європи. Ми маємо нарешті переробити нашу протестну енергію на «конструктивну». Якщо ми розчищаємо місце, то маємо чітко розуміти, що на цьому місці будувати. Інакше замість відродження держави починається реанімація тих самих монстрів минулого, які ніяк не хочуть нас відпускати».

«З ПРИВОДУ СИТУАЦІЇ З РОЗСЛІДУВАННЯМ ЗЛОЧИНІВ НА МАЙДАНІ — НІЧОГО ВТІШЛИВОГО ТА ОБНАДІЙЛИВОГО»

Віталій ТИТИЧ, адвокат родичів загиблих на Майдані:

— Мені здається, що є певний задум, щоб від злочинів, які були скоєні під час Євромайдану, відволікти увагу іншими злочинами. Організатори ж ті самі. І суспільство, на жаль, прямує у фарватері цих інформаційних маніпуляцій. Зараз ми бачимо глобальний реванш у розслідуванні. Запущено механізм використання, умовного кажучи, судового розгляду для нівелювання цих процесів. Таким чином, ми маємо один більш менш нормальний процес щодо терористичного акту 20 лютого над п’ятіркою виконавців. Усе інше  не має нічого спільного з Кримінально-процесуальним кодексом та здоровим глуздом. Розслідування блокується, судді й слідчі фактично саботують будь-які зусилля Департаменту спеціальних розслідувань. І сам Горбатюк, і адвокати потерпілих неодноразово про це наголошували. Відбувається знищення доказів і перешкоджання здійсненню розслідування. Це не просто якісь наші нарікання, це реальний фактаж скоєння злочинів. Усе це призводить до розвалу кримінальних проваджень як на стадії розслідування, так і на стадії судового розгляду щодо злочинів «Беркуту» та особливо — керівників цих підрозділів. Деякі з них є штатними працівниками новоствореної поліції й отримують чудові характеристики, хоча є обвинуваченими. Якщо їм не вдається закріпитися в Україні, то вони благополучно з неї тікають. Тому нічого втішливого та обнадійливого сказати не можу.

Садовник нікуди не тікав. Його організовано вивезли, тут нікого не треба вводити в оману. Цей факт відомий, але ніким не артикулюється. І про це на річницю Майдану необхідно згадати — ключовий обвинувачений у терористичному акті Садовник був просто вивезений за межі України. Навіть зусилля прокурорів Департаменту спеціальних розслідувань, які намагалися цьому запобігти, були блоковані заступником Генерального прокурора. Щодо цього є кримінальне провадження, але й досі воно — на нульовому рівні реалізації. Зараз дуже багато нових інформаційних приводів, але не треба забувати про те, що стояло у джерел всього, що відбувається нині.

У результаті ми справді маємо непокарані злочини. Більше того, в певний момент ситуація з «Беркутом» була використана на сході України для того, щоб паралізувати реакцію правоохоронних органів, які в критичний момент були розгублені. Таким чином було вимкнено такий момент, який називається правовою впевненістю, міліціонери були просто дезорієнтовані в момент, коли треба було чинити спротив вже антидержавницьким рухам на Донбасі. А все тому, що вони не мали розуміння межі легітимності своїх дій після подій на Майдані. Все це виглядає, як спланований сценарій, бо занадто все відбулося злагоджено на користь агресора.

«СУСПІЛЬСТВО ЗА ЦЕЙ ЧАС ДУЖЕ СИЛЬНО ЗМІНИЛОСЯ. ВОНО ВІДЧУЛО СВОЮ СИЛУ»

Iрина БЕКЕШКIНА, директор Фонду «Демократичні ініціативи»:

— Помаранчевий Майдан був мирним і карнавальним. А ось вже через десять років Євромайдан справді став кривавим. Тому ціна здобутків стала значно вищою, тому й очікування були значно більшими, відповідно, розчарування стало так само значно більшим. Коли люди кричать зараз: «Банду геть!», то тут треба все ж таки усвідомлювати різницю між тою бандою і цією, якщо її так називати. З тою бандою було очевидно, що вони просто так не підуть. І це було очевидно вже після виборів у Мукачевому. Визріло головне переконання, що виборами ту владу змінити вже не можна. І це було ключовим моментом для повстання. Оскільки нинішня влада просто змушена оглядатися на Захід, то й поводиться вона інакше. Цю владу можна змінити шляхом виборів — і це найголовніше. Суспільство за цей час дуже сильно змінилося. Воно відчуло свою силу. Принаймні активне суспільство. Та й в цілому доля активного суспільства значно підвищилась, зокрема на тлі російської агресії. Зараз воно озирається на власну звитягу, на кількість добровольців і волонтерів, і автоматично більше вірить у себе, адже тепер у нас є нагальні приклади.

Те, що суспільство відчуло свою силу, з одного боку, це плюс, а з другого — є певною небезпекою. Ми відчули, що все не так просто й що з системою боротися важко, адже вона здатна до мімікрії. Це система, яка формувалася понад 20 років, і вона здатна себе захищати. Це передусім економічна система, яка у нас представлена клановим олігархатом. Гадаю, Маркс мав рацію, коли писав про подібні речі. Наш клановий олігархат проявляється в політичній системі. Відповідно, всі інші суспільні відносини продиктовані цією системою. І партійна система, й інформаційна походять від тону, який задає клановий олігархат. Чи належать у нас провідні масові ЗМІ народу? Ні. Вони належать конкретним олігархам.

Ще один Майдан може зруйнувати все, але побудувати щось заново — уже не зможе. На жаль, ми пройшли ту точку, коли можна було змінювати державу еволюційним шляхом. Але й радикального шляху я не бачу, тому що він може призвести до катастрофічної руйнації.

Микола ТОМЕНКО, лідер руху «Рідна країна»:

— Всі майданні історії — це історії виразно ідеологічні та світоглядні. Як мінімум, Помаранчевий Майдан і Революція Гідності — це об’єднання українського суспільства навколо певних ідей та цінностей. Ті цінності поділяла більшість громадян України. Передумовою загальнонаціонального Майдану є об’єднання суспільно значимих принципів та вимог. Тому коли сьогодні організатори акції під Верховною Радою вживають слово «Майдан» щодо своїх заходів і при цьому достеменно не можуть сказати, чого ж вони, кінець кінцем, вимагають, то вважаю такі порівняння неадекватними. Акції протесту, які ставлять вимоги ухвалити ті чи інші законопроекти, є цілком нормальними, але не можна їх назвати Майданом. Адже жодну з цих акцій не підтримує більшість суспільства, і вони не є аж такими важливими, щоб кияни чи гості міста відклали всі свої справи й широким загалом прийшли на ці акції. Також тут є ще й питання етики. Якщо вас підтримують кілька сотень людей у будні дні і кілька тисяч у вихідні, то принаймні варто було б прибрати свої намети з прохідної частини вулиці, щоб не заважати іншим. Як на мене, організатори нинішніх акцій не до кінця розуміють, чим відрізняється акція протесту від Майдану, і це одна з причин їхнього несприйняття суспільством загалом. Більш того, це дискредитує саму ідею Майдану. Все це перетворюється на політичну пародію, коли говорять про «марш мільйонів», а насправді іде хода в кілька тисяч людей; коли говорять про «народне віче», а народу — всього кілька сотень, коли у відкритому університеті незрозуміло, хто кого і як вчить.

Досвід показує, що не політики збирають Майдани. Майдани збирає український народ, і вони виникають, коли влада повністю втрачає розуміння ситуації. Девальвація Майдану відбувається ще й за принципом, коли участь у Майдані або фінансування Майдану стає певною індульгенцією. Це вже подвійний цинізм. Люди стояли на Майдані для того, щоб депутати і міністри несли відповідальність першими. Виходить так, що дехто стояв на Майдані задля того, щоб тепер мати можливість красти і при цьому не нести відповідальності, ховаючись за недоторканністю.

З іншого боку, звичайно для Майдану є об’єктивні причини, але є також casus belli («привід для війни». — Ред.). На сьогодні об’єктивних причин для Майдану є багато. Маю на увазі високий ступінь протесту. Незадоволення владою, соціально-економічні причини, корупційні. Але факт війни стримує людей до виплеску такого протесту. Таким чином Путін своєю агресією фактично захищає нинішню владу. Суспільство стало більш відповідальним і через це більш терплячим до різного роду провокацій, не бажаючи ставити під загрозу суверенітет держави загалом. Українські громадяни справді стали більш свідомими, не даючи Путіну приводу розхитувати ситуацію всередині країни.

Суспільство об’єктивно визріло для того, щоб змінювати ситуацію, але суб’єктивних чинників немає, немає того, що спонукає людей масово вийти на вулиці. Коли каже хто-небудь: «Виходьте на підтримку Саакашвілі», — то треба розуміти, що у нас народ не виходить масово на підтримку того чи іншого політика. Щоправда, у нас інколи виходять, і саме проти конкретної влади.

Якщо станеться ситуація, коли утвориться консенсус олігархів стосовно того чи іншого кандидата, то це може стати небезпекою іншого ґатунку, коли, користуючись протестними настроями в суспільстві, останньому просто запропонують це буцімто нове обличчя. Ці, в тому числі вирощені в США, кандидати можуть і не перемогти, але, тим не менше, можуть вплинути на ситуацію в будь-який бік. Такі схеми цілком можливі. Ми маємо плекати свою альтернативу і своїх кандидатів. Запропоновані нам персони від олігархів, від США чи від Росії однаково небезпечні. Зараз уже модно казати, що того чи іншого кандидата «погодив» Трамп, Клінтон чи хтось інший. Це ненормально, і це треба лікувати. Кандидатів у президенти має погоджувати український народ, а не хтось інший. Українська нація може виростити власного лідера.

Іван КАПСАМУН, Валентин ТОРБА, «День»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments