Справжня особиста свобода неможлива без економічної безпеки і незалежності. Голодні та безробітні люди — це кадри для диктатури.
Франклін Делано Рузвельт, 32-ий президент США, демократ.

Наталія ДЗЮБЕНКО-МЕЙС: «Часи нас чекають тривожні й важкі»

4 червня, 2019 - 10:12
Наталія ДЗЮБЕНКО-МЕЙС

Спадщина Великого Українця Джеймса Мейса посідає особливе місце в історії та творчих пошуках «Дня». Але справи Джеймса невіддільні від звершень його дружини та духовної соратниці — пані Наталії Дзюбенко-Мейс, шанованої письменниці, поета, громадської діячки. Пані Наталія — знаний і популярний автор нашої газети. «День» попросив Наталію Дзюбенко-Мейс розповісти про її погляд на майбутнє країни, на розвиток засадничих ідей її чоловіка, про творчі здобутки, проблеми й нові задуми.

— Чи оптимістично ви дивитеся на майбутнє України?

— Звідкіля би то йому сьогодні взятися, тому оптимізму? В далекій та дуже віддаленій перспективі — безумовно. Проте я не хворію наївністю, мене не засліплює надмірний романтизм. Часи нас чекають тривожні й важкі. У мене часто відбуваються зустрічі з моїми читачами, з молоддю, школярами. Нещодавно спіймала себе на думці, що під час виступів я починаю гарячково спрощувати свої думки, відмовлятися від філософських дефініцій та складної термінології. Бо не зрозуміють, не почують. За кілька десятиліть авдиторії змінилися.

Явно збільшилася частка тих, хто приходить не насолодитись звучанням українського поетичного слова, чи разом помислити над складними реаліями нашого буття, а на чомусь тебе підловити, переспорити, перекричати, збити розмову на манівці. Це відбувається так часто, що я не схильна вважати це хворобою якоїсь окремої спільноти. Поверховість, хамство, брутальність буквально прогризає український соціум, виривається на поверхню спонтанними та вже некерованими вибухами невмотивованого гніву. Надто молоді люди не можуть надовго зосередитися на якійсь проблемі, часто виходить як у приказці — я їм про образи, вони мені про гарбузи. Я — про розстріляне відродження, трагічні долі, трагічні помилки, у відповідь — «зеленський пообіцяв вас усіх пересаджати». І наче хтось тумблер у залі перемикає — в очах зловтіха, лихоманка, збудження. Той самий слухач, який щойно уважно слухав поезії з біблійного циклу чи історичні ремінісценції, миттєво змінюється, збуджується, в ньому прокидається щось темне й лихе, те що довго й старанно вирощували без тебе, але нині саме ти маєш із ним справу. І не факт, що навіть коли ти зможеш переломити дискусію, до когось достукатися, переконати, добитися загальної уваги, оте інстинктивне, злобливе кудись зникне. Ми нині маємо справу з широко та ґрунтовно насадженою психологією Хама.  

— Чи є особа, яку, на вашу думку, можна вважати духовним спадкоємцем Джеймса?

— Усіх не назву, не вистачить газетної площі. Фактично візія Джеймса Мейса про голодомор, як акт протиукраїнського геноциду в Україні перемогла й стала ключовою, базовою для переважної більшості істориків. Список дослідників, які йдуть слідами Джеймса Мейса, велетенський. Чотиритомник американської Комісії, статті в «Дні», інших українських часописах — фундамент, на якому розвивається історична наука, що вивчає українську історію ХХ ст. Напрацювання Джеймса мають безумовний вплив і на політичні процеси в нинішньому неспокійному світі. Коли відбувається чергове визнання Голодомору якимось парламентом, урядом — це фундаментальна заслуга Джеймса. Коли відбувається міжнародна, фактично всесвітня акція «Запали свічу», ми згадуємо, що першим цей вогник запалив він, це його ідея, здійснення його мрії. Його заповіт. Утім, не все так просто. Зламати стійке упередження західних науковців щодо намірів Сталіна непросто. Там досі є домінантною думка, що Голодомор це не свідомий злочин, а наслідки «непродуманої економічної політики». Не допомагають у зміні позиції й такі ґрунтовні дослідження, як наприклад Енн Еплбаум. «Я не хотіла перетворювати всю книжку на доказ того, що це був геноцид. Я хотіла показати в книжці, що сталося, а не про сучасну дискусію навколо тих подій, які я вважаю геноцидом у широкому сенсі слова», — виправдовується дослідниця. Себто історія заради історії, а не пошуку правди. Це так знайомо й тривожно. Ситуація зміниться лише тоді, коли буде перекладений на мови світу основний корпус фундаментальних досліджень саме українських учених — Станіслава Кульчицького, Володимира Сергійчука, Юрія Шаповала, Василя Марочка, Ніни Веселової, Юрія Мицика, Володимира Василенка, Юрія Круця і т.д. Із фактологічного боку ці праці бездоганні, вивірені.

Та я усе ж зазначу — праці Джеймса Мейса вирізняли яскравість, емоційна наснаженість викладу, небайдужість. Я все ще чекаю сильного, молодого голосу в науці, в якому буде поєднуватися бездоганна логіка, блискуче володіння фактажем і науковим інструментарієм із пристрастю полеміста, борця.

— Що для вас є найважливішим із особистих творчих здобутків останнього року, зокрема й поетичних?

— Я завершила велику поему про Григорія Сковороду. Це об’ємне історичне полотно, де я намагалася сфокусувати свої роздуми про нашу історію і наше сьогодення. Я була готова й не готова до такої роботи. Далася вона мені важко, після неї залишилося більше питань аніж відповідей. Закінчила поеми про Полуботка, короля Данила, великий біографічний цикл про Тараса Шевченка, є кілька творів на біблійні сюжети. І чимало лірики — всякої — патріотичної, інтимної. Вони готові до друку, навіть сама зверстала. Вийшло аж два об’ємні томи. Проте оббивати пороги наших меценатів я не вмію. Спробувала — обламалася. Ще раз спробувала. Знову невдача. Проте з’явилося чимало великих публікацій у різноманітних збірниках, антологіях, часописах. І рясний дощ рецензій.

Та я не буду лукавити. На душі в мене відчуття безвиході. Усе частіше згадую Римарукове сакраментальне «Ми не поети. Поети в землі». Гірка правда, що в нас про поетів згадують добрим словом лише, коли вони йдуть засвіти. Лише тоді починають забувати якими вони були колючими, незручними, незговірливими та потроху повертаються до їхніх текстів, які єдині власне й є важливими, єдиними, що взагалі варте уваги.

Ігор СЮНДЮКОВ, «День»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ