Найстрашніші в житті ті люди, які прочитали одну книжку. З людиною ж, яка багато читає, завжди матимеш про що поговорити, і тобі поруч з нею нічого не загрожуватиме.
Іван Малкович, український поет і видавець, власник і директор видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА»

Непереможна територія України

Кораблі — як люди. Вони мають своє життя, свою долю і свою історію
25 березня, 2021 - 19:14
ФОТО МИХАЙЛА ПАЛІНЧАКА

Саме сьогодні, коли суверенні морські акваторії України повні повзучих загроз національній безпеці нашої держави, варто згадати історію, коли навесні 2014 року фрегат «Гетьман Сагайдачний» — флагман Військово-Морських сил Збройних сил України, повертаючись із Індійського океану, не схилив голову перед російським агресором та здійснив морський перехід не до окупованого Севастополя, а до Одеси та залишився непереможною територією України.

На жаль, в сучасній воєнній історії України є багато білих плям, популістських викривлень, фейків та просто замовчувань. Історія походу «Гетьмана Сагайдачного» і його повернення в Одесу, яке відбулося сім років тому, не є винятком. Вона розвивалася за полярних впливів і, безумовно, не є глянцевою. Але цінністю цієї історії є не лише яскрава демонстрація політико-військової субординації й ієрархії, а головним чином є значущим для сучасного покоління нагадування про важливість синергії державної свідомості та фаховості й що в критичній безпековій ситуації політичний популізм та ура-патріотизм не спрацьовують.  Водночас «чиста» професійність без свідомих переконань належності до нації і держави залишається банальним найманством.

Згадані події для багатьох стали серйозним випробуванням на міцність, силу волі й ціннісні орієнтири. Незаперечним є те, що не усі витримали іспитів жорсткої реальності, які постали перед ними в той час. Водночас були гідні вчинки людей, які робили державну справу без популізму, барабанного бою та парадних реляцій, а зі свідомою відданістю Україні й професійними знаннями та необхідним досвідом. Саме вони заслуговують на повагу з боку влади і нації. Вважаю це принципово важливим, спираючись на власний досвід служби в Військово-Морських силах України, Генеральному штабі Збройних сил України та Міністерстві оборони України, а також на досвід роботи в штаб-квартирі НАТО на посаді військового представника Місії України при НАТО.

На мій погляд, все, що відбулося тоді навколо «Гетьмана Сагайдачного», не повинно оцінюватися виключно у обмеженому часовому контексті — будь-яка подія такого масштабу має своє глибоке, значно ранішнє коріння. Власне саме тому, намагаючись бути максимально об’єктивним, торкатимуся історичної ретроспективи, принципово важливих політичних аспектів і впливів, а також рішень та дій ключових особистостей, які суттєво позначилися на розвитку майже всіх подій. Хотів би також подякувати учасникам згаданого походу за цікаві спогади та щирі й відверті коментарі.

І. ФРЕГАТ «ГЕТЬМАН САГАЙДАЧНИЙ»: БУДІВНИЦТВО, ПРЕДСТАВНИЦЬКА ТА ВІЙСЬКОВО-ДИПЛОМАТИЧНА МІСІЇ

Фрегат проекту 11351 «Гетьман Сагайдачний» був побудований на Керченському суднобудівному заводі «Залив» та 2 квітня 1993 року увійшов до складу Військово-Морських сил України. Корабель в плановому порядку пройшов «Курс підготовки надводного корабля», отримав статус спроможного виконувати бойові завдання в морі й став флагманом Військово-Морських сил України. З цього часу фрегат активно виконує представницьку та військово-дипломатичну місії України. Корабель відвідують високі представники влади України, фрегат гідно представляє нашу державу за кордоном. Морські походи «Гетьмана Сагайдачного» до Франції, Об’єднаних Арабських Еміратів, Болгарії, Італії, Ізраїлю, Туреччини та інших країн принесли значні зовнішньополітичні дивіденди Україні. Це сприяло визнанню нашої держави членом клубу морських країн світу.

Слід відзначити особливу атмосферу у Військово-Морських силах України тих років: моряки були окрилені ідеєю створення національного військового флоту — це не потребувало особливих слів, то були чудові часи єдиного пориву в флотських колективах. Величезну підтримку морякам надавали шефи з різних регіонів нашої держави. Зміцнювалися відносини із західними партнерами, в першу чергу зі США, Великою Британією, Францією, традиційними стали спільні навчання фрегату з кораблями інших країн, далекі походи із заходами в іноземні порти.

У 1996 році здійснюється перший і єдиний в історії незалежної України трансатлантичний похід до США загону кораблів ВМС України у складі фрегату «Гетьман Сагайдачній» та великого десантного корабля «Костянтин Ольшанський» з морською піхотою на борту. В США тоді успішно пройшли спільні українсько-американські навчання «Осінні союзники». Повчально нагадати, що під час повернення зі США загін українських кораблів потрапив у багатобальний тропічний шторм. Будучи начальником похідного штабу та знаходячись на борту «Ольшанського», я мав можливість особисто бачити, як від ударів штормових хвиль зрізалися товстенні металеві стопори-фіксатори воріт і апарелі танкового трюму десантного корабля, через це всередину корпусу стала потрапляти забортна вода — а це дуже небезпечно. Фахівці знають, що велика кількість води в трюмі критично знижує остійність корабля — цей специфічний морський термін характеризує його спроможність не перевертатися під впливом хвиль, вітру та інших зовнішніх факторів, які викликають крен та диферент. У танковий трюм тоді направили ремонтну групу, яка зварювала і відновлювала все пошкоджене, щоб зупинити потрапляння забортної води, — це була пекельна робота на межі людських можливостей. На відео, знятому з борту «Сагайдачного», можна було побачити, як «Ольшанський» то практично зникав із виду під черговим гребенем штормової океанської хвилі, то раптово з’являвся на поверхні. Потім, уже в Севастополі, моряки жартували, що наш надводний корабель діяв як підводний човен...

Важливо згадати, що в ті роки у відносинах із НАТО Україна концентрувалася виключно на взаємовигідній співпраці з НАТО на базі Хартії про особливе партнерство 1997 року. Про приєднання України в майбутньому до Альянсу тоді не йшлося. Інколи виглядало так, що в цьому процесі Україна рухалася якщо не синхронно з РФ, то дуже схожими темпами. В інавгураційній промові в грудні 1999 року повторно обраний президент Леонід Кучма заявив, що буде робити все для продовження багатовекторності зовнішньої політики, «збереження позаблокового статусу  України»  і «стратегічного партнерства з Росією».

Вбивство Георгія Гонгадзе (вересень 2000), вибух Касетного скандалу (листопад 2000 — березень 2001) та розгортання кампанії протестів «Україна без Кучми» (грудень 2000 — березень 2001) негативно позначилися на іміджі України, зі столиць європейських країн тоді лунали жорсткі оцінки в бік Києва. Президент Л. Кучма практично опинився в міжнародній ізоляції. І на Банковій почали шукати можливості розрядити напруження у відносинах із Заходом. Тоді Леонід Кучма в 2002 році погоджується з пропозицією Секретаря РНБО на інтенсифікацію партнерства України з НАТО в плані можливого приєднання до Альянсу в майбутньому, і розпочинається активна робота з імплементації цього задуму.

В результаті в квітні 2002 року відбувається візит в Україну Генерального секретаря НАТО Робертсона з представниками усіх країн Альянсу для проведення безпосередньо в Києві засідання Комісії «Україна — НАТО». Історично значиме і геополітично важливе для України прибуття до Києва високої делегації з Брюсселю «випадково день-в-день» співпадає з початком розгортання так званого Кольчужного скандалу. Він завдає серйозного удару руху України до НАТО. Держдеп США приймає рішення переглянути політику щодо нашої держави та призупинити надання їй урядової допомоги. Відносини Україна — НАТО електризується, і в липні 2002 року президент Леонід Кучма своїм указом вводить у дію рішення Ради національної безпеки та оборони України про можливість приєднання України в майбутньому до євроатлантичних структур, а потім погоджується на участь Збройних сил України в міжнародній іракській кампанії під проводом США. В 2003 році курс на інтеграцію України в НАТО вперше закріплюється в Законі України «Про основи національної безпеки».

ІІ. КРАЇНА І ФЛОТ НА ПЕРЕХРЕСТІ ЦИВІЛІЗАЦІЙНОГО ВИБОРУ

Москві не сподобався пронатовський курс Києва. Достеменно не відомо, чи докладав Кремль зусиль для підігрівання політичної кризи в Україні 2000—2002 років, але можна абсолютно впевнено стверджувати, що він використав її на свою користь. У Москві роблять ставку на проєкт «єдиного економічного простору СНД з єдиними податками, тарифами, енерготранспортною системою, де буде єдиний економічний режим і як останній штрих інтеграції — єдина валюта». В лютому 2003 року в Москві проводять зустріч президентів України, Білорусі, Росії та Казахстану, на якій вони домовляються протягом шести місяців підготувати угоду про формування Єдиного економічного простору СНД (далі — ЄЕП) та підписують відповідну спільну заяву.

Питання щодо ЄЕП двічі (3 і 10 вересня 2003 року) гостро дискутуються на засіданнях Кабінету Міністрів України, і двічі ухвалення остаточного рішення відкладається. Три міністерства (закордонних справ, юстиції та економіки і з питань європейської інтеграції) готують проєкт застережень України щодо проєкту угоди й концепції про формування ЄЕП. Під час візиту до України єврокомісар із питань розширення ЄС Г. Ферхойген публічно попередив українське керівництво про те, що приєднання України до ЄЕП негативно вплине на відносини між ЄС та Україною. Посол України в Румунії Антон Бутейко на початку вересня 2003 року звернувся з листом до Л. Кучми, В. Литвина та В. Януковича, в якому закликав «не робити історичної помилки». Представник України в ЄС Роман Шпек у листі до прем’єр-міністра В. Януковича наголошував, що справжньою метою ЄЕП є «знищення європейської інтеграції України»... Але, незважаючи на активну протидію проекту ЄЕП, президент Л. Кучма разом із президентами Росії, Казахстану та Білорусі 19 вересня 2003 року в Ялті на саміті СНД таки підписав Угоду про формування Єдиного економічного простору, хоча в подальшому вона так і не була реалізована.

Відразу після завершення цього саміту СНД Кремль розгортає гібридну цивільно-військову операцію проти України — починається небезпечна російсько-українська криза навколо острова Тузла в Керченській протоці. Насправді будівництво дороги між Таманським півостровом і Кримом через острів Тузла на плечах розгорнутого Москвою угруповання військ мало іншу, ніж проголошену з того боку «гуманітарну» мету. Це був сигнал, що Кремль готовий до збройного зіткнення з Україною у разі її виходу з міцних московських «обіймів». Українські військові тоді отримали чіткі політичні вказівки, діяли злагоджено і рішуче. Активні дії політичного керівництва України, скоординовані дії військових та дипломатичного відомства, а також органів місцевої влади дозволили тоді відносно швидко нейтралізувати гостру фазу цієї кризи. Але несподівано 24 грудня 2003 року Леонід Кучма підписує з Росією міжнародний договір, в якому Азовське море та Керченська протока визначаються не міжнародними водами, на чому наполягала Україна майже 10 років, а внутрішніми водами двох країн. У квітні 2004 року Верховна Рада України ратифікує цей договір і він вступає в законну силу. Згодом створені цим договором умови виключно внутрішніх вод двох країн сприятимуть Росії в демонстративній мілітаризації Азовського моря...  

Все це відбувається напередодні саміту Євроатлантичного Альянсу в Стамбулі 28—29 червня 2004 року, де Україна могла б отримати План дій щодо членства в НАТО, але... не отримала через свою політичну непослідовність. На засіданні Комісії «Україна — НАТО», в якому Л. Кучма взяв участь, представники Альянсу привітали прагнення України домогтися повної інтеграції в НАТО, але підкреслили, що інтеграція неможлива без прихильності цінностям, які лежать в основі цієї безпекової організації: демократія, верховенство права, свобода слова, прозорі вибори. У підсумковому комюніке саміту наголошено на необхідності досягнення Україною послідовного та вимірюваного прогресу в демократичній реформі, закликано пришвидшити реалізацію цілей, визначених у «Плані дій Україна — НАТО», зокрема щодо проведення вільних та чесних виборів, гарантування свободи ЗМІ та впровадження результатів оборонного огляду.

За великим рахунком, це були професійні політичні меседжі друзів нашої країни, спрямовані на уникнення негативних сценаріїв розвитку подій в Україні, й варто було прислухатися до цих порад та прийняти відповідні політичні рішення. Разом із тим президент Кучма напередодні зустрічі з В. Путіним виключає з Воєнної доктрини України положення про курс на інтеграцію в НАТО, оголошуючи про це рішення в день зустрічі з президентом Росії в Ялті 26 липня 2004 року, і заявляє, що на даному етапі Україна не готова до вступу в Альянс. До того ж він починає підтримувати Віктора Януковича як кандидата в президенти, який уже тоді заявив, що коли він стане президентом, то Україна буде співпрацювати з НАТО, але не буде намагатися приєднатися до Альянсу.

Усе вищезазначене негативно відбивається на ВМС України. З розгортанням політичної кризи 2001 — 2002 років настає пауза в українсько-американських навчаннях «Сі Бриз», де традиційно брав участь фрегат «Гетьман Сагайдачний» разом з іншими кораблями ВМС України. З липня 2004-го — крутий розворот від НАТО і на «дружбу флотами» між ВМС України та Чорноморським флотом РФ. Заморожуються напрацювання щодо приєднання України до антитерористичної морської операції НАТО «Активні зусилля» (далі — ОАЗ). Сьогодні багато говорять про можливості отримання Україною «Плану дій щодо членства в НАТО» — хотів би нагадати, що тоді наша держава мала усі шанси приєднатися до першої в історії Альянсу морської операції, що стала відповіддю НАТО на терористичну атаку 9 вересня 2001 року із застосуванням статті 5 Вашингтонського договору: один — за всіх і всі — за одного. Для нашої держави це був важливий історичний момент, коли контрибуція України в ОАЗ в поєднанні з політичною послідовністю, участю наших військових в інших ініціативах і операціях Альянсу мала можливість створити критичну масу рішень і дій, тобто вагомих аргументів для прискорення приєднання України до Організації євроатлантичного договору — фахівці добре знають, про що йдеться. Але, на жаль, провідні політики України тоді під впливом Росії розпорядилися по-іншому...

Військовий організм є ієрархічним творінням і має слідувати політичним директивам, але він не може ефективно існувати в рамках політичного чи політико-концептуального спагеті. Серед українських військових моряків ще свіжими були спогади про «братерський» розподіл ЧФ колишнього СРСР, в ході якого росіяни передавали молодому українському флоту розграбовані кораблі, вивозили військово-технічне майно, що належало Україні, а в Одесі й Донузлаві на абсолютно законні вимоги української сторони відповідали застосуванням зброї. Тому ряд українських офіцерів відреагували на політично обумовлене охолодження відносин з НАТО та штовхання в зловісне поле «старшого брата», зціпивши зуби.

Але серед військових моряків були й такі, хто завжди з радістю брав участь у спільних з ЧФ РФ заходах — святкуваннях дня ВМС України та ВМФ РФ, парадах 9 травня, військово-морських навчаннях «Фарватер миру». Насправді, вже тоді це була реальна кремлівська війна за уми та серця, в якій здійснювалося цільове перетягування севастопольців та кримчан у російську ментальність. Російські пропагандистські наративи активно поширювали друковані видання ЧФ РФ — «Дім офіцерів флоту» та «Дім Москви», розташовані в історичному центрі Севастополя, Севастопольська філія Московського держаного університету, яка у 1999 році розмістилася на фондах відреставрованих Лазаревських казарм та інші проросійські структури в Севастополі й Криму. На жаль, в цій війні Київ досить часто відкочовувався назад і грав у піддавки там, де потрібно було просуватися вперед і перемагати.

У спільних з ЧФ РФ заходах бере участь і фрегат «Гетьман Сагайдачний», яким у 2002 — 2005 роках командує Березовський — це той Березовський, який навесні 2014-го зрадить Україну... В цей період фрегат залучається до навчання НАТО (в Болгарії) та збір-походу з’єднання Чорноморського військово-морського співробітництва (BLACKSEAFOR) із заходом в Туреччину. Але це виглядало кроком назад на фоні його інтенсивної участі в спільних заходах із флотами країн Альянсу в попередні роки. 

Продовження

Ігор КАБАНЕНКО, адмірал, експерт з питань оборони та безпеки, політик
Газета: 
Рубрика: