Три страшні вороги українського відродження – Москва, український провінціалізм і комплекс Кочубеївщини.
Юрій Шевельов, український мовознавець, історик літератури

Непереможна територія України–3

Влада має нарешті зрозуміти, що бойовий корабель — це насамперед про внутрішню і зовнішню мотивацію його екіпажу
8 квітня, 2021 - 19:09
ФОТО REUTERS

Закінчення. Початок і продовження в № 53 — 54 за 26-27 березня та №58 — 59 за 2-3 квітня 2021 р.

ЗАМІСТЬ ПІСЛЯМОВИ

Навесні 2014 екіпаж фрегату «Гетьман Сагайдачний» перебував під впливом провокацій росіян і водночас провокував супротивника на невірні вчинки і вводив його в оману — це стало антагонізмом до болю відомого політичного підходу щодо Москви: «не провокувати». Флагман військового флоту України виконав свою місію і подав символічний семафор по всьому флоту: утримуватися в кільватері непереможної території України! Прибуття фрегату в Одесу, а не в Севастополь надихнуло багатьох військових моряків України, які перебували в Криму у вакуумі політико-військового управління.

Військово-морським фахівцям відомо, що бойовий корабель — це територія держави прапору, який несе цей корабель. На міжнародному рівні визначений імунітет військового корабля, тобто його недоторканність і незалежність від юрисдикції будь-якої країни, крім держави, прапор якої він несе. Військово-морські бойові статути суворо регламентують: бойовий корабель не повинен спускати прапор перед неприятелем. У бою втрата прапору флагмана або його затоплення означатиме поразку. У вкрай складних умовах кризової ситуації воєнного характеру фрегат «Гетьман Сагайдачний» не спустив прапор перед значно сильнішим ворогом та залишився непереможною територією України. Військово-морською мовою це означає, що національний військовий флот України був, є і буде.

У читачів може виникнути запитання: для чого в розповіді про флагман ВМС України адмірал так широко висвітлює внутрішньополітичні гойдалки України навколо її руху в НАТО? Це зроблено, щоб показати вплив турбулентних внутрішньополітичних процесів на шлях флагману ВМС України до подій весни 2014 року, водночас звернути увагу на сприйняття цих подій з боку НАТО. Флагман військового флоту в країнах Альянсу — це не лише візитівка їхніх ВМС, а значно ширше, бо історія знає випадки, коли втрата флагману флоту вела до поразки в масштабних морських битвах та навіть у війні. На тлі вагань політичного істеблішменту України та у вкрай непростих умовах того часу на флагмані національного військового флоту України були серйозні військові командири і члени екіпажу, які залишаючись вірними українському народові послідовно по-державному і професійно діяли в операціях НАТО/ЄС та з виникненням кризи воєнного характеру. Власне ця демонстрація стала одним з важливих аргументів у професійних дискусіях з нашими західними партнерами щодо уроків з подій навколо ВМС України в 2014 році, який поряд з іншими позитивно вплинув на прийняття політичних рішень у країнах Альянсу щодо підтримки формування бойових спроможностей нашого флоту.

Поваги і визнання потребують вчинки керівника походу «Гетьмана Сагайдачного» контрадмірала Андрія Тарасова та більшості офіцерського складу корабля. Успішна місія фрегату навесні 2014-го стала можливою завдяки державному лідерству, яке в різні часи проявили контрадмірал Володимир Білоусов, капітани 1 рангу Андрій Риженко, Володимир Хилькевич та Олексій Станкевич, Михаїл Пінкевич, Олександр Пінчук, капітан 2 рангу Костянтин Плахотнюк та багато інших. Не всі знають, що половина з пойменованих офіцерів звільнилася з лав Збройних сил України — на те є системні причини, що є предметом окремої розмови. Якщо коротко, то, хай щоб хто казав, але служба в Україні на напрямку євроатлантичної інтеграції — невдячна справа, вона характеризується постійним зіткненням з відвертим або прихованим «совком», підзаконними вивертами та гальмуюче-зупиняючою політичною непослідовністю, згубними для євроатлантичної інтеграції показухою і популізмом. Переконаний, що ми ніколи не станемо повноцінним членом Альянсу, якщо у владі не навчаться цінувати фахівців з євроатлантичними переконаннями і досвідом, а також дослуховуватися до їхніх порад.

У контексті тогочасної місії фрегату важливо нагадати, що політики не керують військами — це прерогатива військових командирів. Водночас лише політики мають виключні повноваження приймати політичні рішення в сфері безпеки і оборони, та давати політичні директиви, в межах яких мають діяти військові. Звичайно, за це політики мають нести відповідальність. Власне це, а не щось інше, є наріжним каменем демократичного цивільного контролю над воєнною організацією держави. Політичне рішення на участь у морських операціях НАТО та ЄС дозволило військовому керівництву походу та екіпажу «Сагайдачного» діяти сміливо і рішуче для вирішення поставлених завдань, набуваючи при цьому важливого досвіду.

Але, на превеликий жаль, в українській політичній культурі прийняття представниками українського політичного істеблішменту рішень у сфері безпеки і оборони досить часто не прив’язано до їхньої відповідальності і перекладається на плечі військових, які з ризиком для життя реалізують ті чи ті політичні рішення або діють у вакуумі політичної невизначеності. Не розділена відповідальність створює два полюси: на одному — безкарність політиків, на іншому — командир, який відповідає за все. Досить часто політикам не вистачає уваги, часу, волі та багато ще чого, щоб вислухати (і почути!) професійні аргументи військових, їхні оцінки і пропозиції. Все це викривляє принципи державного управління та норми військової служби, вбиває розумну ініціативу і наповнює військо негативною мотивацією.

Новітня історія України знає приклади ігнорування цієї простої, але вірної аксіоми — через політичні вагання, кланові впливи та підкилимну гру в угоду амбіцій певних особистостей та груп по суті розмінювався базовий державний інтерес України. І це робили та роблять абсолютно конкретні люди — хтось свідомо, хтось за винагороду, хтось у ролі «корисних ідіотів». Нація має добре усвідомити, що така практика є контрпродуктивною, руйнівною для держави та потребує зміни на таку, де просувається і заохочується державне лідерство. І одним з ключових кроків на цьому шляху має стати чесне вивчення уроків 2014 року як позитивних, так і негативних.

Досвід «Сагайдачного» також переконливо вчить, що для професійно підготовлених моряків, що залишили фрегат після його повернення з далекого походу, мотиви служби на українському флоті вміщувалися в парадно-візитну частину історії фрегату, не мали нічого спільного з відданістю Україні та готовністю у важку годину стати на її захист. Водночас маємо визнати, що в морському бою не допоможе і пустопорожній ура-патріотизм — у швидкоплинному збройному зіткненні на морі ворога не перемогти гаслами і закликами. Тобто користь і потрібний результат буде лише від синергії глибокого професіоналізму і свідомого патріотизму.

Влада і громадянське суспільство мають усвідомити, що сучасна корабельна служба вимагає органічного поєднання готовності до самопожертви для захисту держави та професійної віддачі. Саме тому умови флотської служби мають приваблювати відданих державі та технічно грамотних громадян, водночас збалансовано компенсувати їм обмеження громадянських прав та свобод, пов’язаних з законними вимогами військової служби. Це є вкрай актуальним для ВМС України, які найближчим часом будуть поповнені такими високотехнологічними платформами, як мультизадачні катери Марк VI та інші. Для цього має бути реалізована важлива місія держави, спрямована не лише на забезпечення військових моряків сучасним озброєнням військово-морської номенклатури, а й на професіоналізацію військової служби, всебічну мотивацію персоналу та створення відповідних умов його служби. Зазначене є альфою й омегою ефективної системи стримування супротивника і адекватного реагування на сучасні кризи воєнного характеру. І не лише на морі.

Наприкінці власне про сьогодення фрегату «Гетьман Сагайдачний». Прикро констатувати, що проходять роки, а розмови про флагман ВМС на різних рівнях тривають, залишаючи незмінними нечасті виходи фрегату в море майже на голому ентузіазмі його екіпажу. Хтось вірить в те, що таким чином можливо досягти бажаних результатів? Але, це далеко не так. Ба більше, такий підхід є демотиваційно небезпечним, адже очі флотської молоді традиційно дивляться в бік флагману флоту і бачать там проблеми на проблемі.

Уже багато років нездійсненою мрією українських військових моряків залишається комплексне відновлення боєздатності фрегату. Є й інша хронічна проблема: чи знають у владних коридорах у Києві про те, що на флагмані українських ВМС лише один з понад двох сотень моряків екіпажу має власне житло? Вдумайтеся: на кузні корабельних кадрів — флагмані національних ВМС країни, яка де-факто перебуває в стані війни, існує величезна проблема з житлом. У нас «нагорі» мріють про новітні фрегати і корвети — може спочатку слід навчитися підтримувати боєздатність флагману і подбати про його екіпаж? Це буде логічно і правильно — ставте собі реальні цілі. Військово-морська служба — це побудована на свідомій самовіддачі державна (!) професія, а не якась повинність. І рідний дім у цій професії — цементуючий фактор боєготовності і одночасно свята річ, бо моряк з походу повертається саме в рідний дім, де його чекають, люблять та цінують.

Перед трапом флагмана має стояти черга бажаючих на ньому служити, але сьогодні це зовсім не так. Проаналізуйте в цьому контексті плинність корабельних кадрів у ВМС України і куди саме вони йдуть після звільнення. Не знаю, як ще донести до влади, що бойовий корабель — це в першу чергу про внутрішню і зовнішню мотивацію його екіпажу. Саме мотивація з набору людей, набору механізмів і набору матеріальних засобів формує злагоджену бойову одиницю — особисто бачив у морі жахіття пожежі в машинному відділенні та загоряння ракети... З власного досвіду знаю момент істини людського чиннику.

Згадана проблематика потребує негайного розв’язання. Це буде хоча і не великим, але точно реальним кроком України до НАТО та гарантії безпеки нашої держави. Для цього потрібно лише одне: державне лідерство — знов і знов лідерство, без нього нікуди.

Врешті-решт усе залежить від людей. Від їхніх переконань, мотивації, професійності. Вони різні на різних щаблях системи державного управління України і наведена багатокольорова історія є тому підтвердженням. Але, в ній важливо помічати особистості, які своїми вчинками вписали світлі сторінки в історію України, власне на цьому виховувати майбутнє покоління українців. Водночас усвідомити і уважно вивчити уроки, щоб не повторювати помилок і прорахунків у майбутньому, яке ще не раз принесе серйозні випробування на міцність, стійкість і живучість...

Ігор КАБАНЕНКО, адмірал, експерт з питань оборони та безпеки, політик
Газета: 
Рубрика: