Українські мечі перекуються на рала тільки тоді, коли гасло — Незалежна Держава Українська — перетвориться в дійсність і забезпечить отому ралові можливість зужиткувати рідну плодючу землю з її незчисленними багатствами…
Симон Петлюра, український державний і політичний діяч, голова Директорії УНР

…Незавершена розмова

Іван КАПСАМУН: «Доказів у «справі Ґонґадзе-Подольського» стільки, що від кожного залежить – чи хоче він бути на стороні правди»
21 травня, 2020 - 19:21
ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

21 травня журналісту Георгію Ґонґадзе виповнилося б 51 рік. Напередодні цієї дати репортажне медіа Reporters. звернулося до редактора відділу політики газети «День» Івана Капсамуна із проханням відповісти на запитання, які стосуються «справи Ґонґадзе-Подольського». Нагадаємо, що Іван протягом багатьох років висвітлюєте цю резонансну справу, зокрема є упорядником книги-збірки «Котел, або Справа без терміну давності», яку в 2015 році видала Бібліотека газети «День». Ця справа пронизає всю новітню історію України, а отже покарання замовників – це тест на зрілість суспільства.

Як зазначають автори тексту під назвою «Георгій Ґонґадзе», спільний проєкт Reporters. та Премії імені Георгія Ґонґадзе покликаний розповісти про те, «ким він був, і як історія його життя і вбивства змінили Україну» (спогадами діляться друзі та колеги Георгія). Поява такого проекту – позитивний факт, однак, можливо, через визначений формат і обмаль місця відповіді редактора відділу політики «Дня» були використані лише частково. Тому редакція «Дня» вирішила познайомити читачів з повною версією інтерв’ю з Іваном КАПСАМУНОМ, яке комплексно описує реалії цієї резонансної справи, цієї трагічної історії.  

«ПРО СПРАВУ Я ПОЧАВ ПИСАТИ З 2009-ГО. ЦЕ ЗОКРЕМА БУЛО МОЇМ ВНУТРІШНІМ ПОШУКОМ»

- Чому ви як журналіст почали цікавитися цією справою і вона стала для вас важливою?

- В газеті «День» я працюю з 2008 року, а про резонансну тему почав активно писати через рік – з 2009-го. Пам’ятаю, тоді СБУ якраз затримала головного виконавця злочинів проти громадського діяча Олексія Подольського та журналіста Георгія Гонгадзе – колишнього керівника міліцейської наружки Олексія Пукача.

Працюючи в «Дні» у відділі політики, я часто приходив до висновку, що всі політичні теми, за які б не бралися журналісти видання, часто зводилися до однієї серйозної обставини – це наслідки президентства Леоніда Кучми, зокрема, відсутність юридичної крапки в резонансній «справі Ґонґадзе-Подольського» (в 2009-му дві справи об’єднали в одну). Тоді я почав більш глибоко займатися цим розділом української новітньої історії – збирати інформацію, відвідувати судові засідання, зустрічатися з очевидцями подій, готувати статті, адже це в тому числі було моїм внутрішнім пошуком – чому країна протягом багатьох років знаходиться в такому ганебному стані.

ЯКУ ОСТАННЮ КНИГУ ПРОЧИТАВ ПРЕЗИДЕНТ? МИ Б ЙОМУ ПОРАДИЛИ ЗБІРКУ З БІБЛІОТЕКИ ГАЗЕТИ «ДЕНЬ» — «КОТЕЛ, АБО СПРАВА БЕЗ ТЕРМІНУ ДАВНОСТІ» (НА ФОТО: ПОДАРУНОК ВОЛОДИМИРУ ЗЕЛЕНСЬКОМУ ВІД УПОРЯДНИКА КНИГИ ІВАНА КАПСАМУНА ПІД ЧАС ПРЕСМАРАФОНУ 10 ЖОВТНЯ 2019-ГО) / ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

Звичайно, ця робота співпадала з тим, що газета робила і до мене, адже протягом багатьох років по цій темі існує загальна лінія редакції.

«ГОЛОВНОЮ ПРОБЛЕМОЮ ДЛЯ УКРАЇНИ СТАВ ПРИХІД ДО ВЛАДИ ЗА ПІДТРИМКИ МОСКВИ ЛЕОНІДА КУЧМИ»

- Як взагалі так трапилося, що в країні стали можливими вбивства людей задля залякування і вирішення «проблем», вбивства, які виконували правоохоронці?

- Як писав відомий дослідник Голодомору 1932-1933 рр. в Україні Джеймс Мейс – незалежність в 1991-му отримала Українська ССР, а незалежну Україну ще потрібно було побудувати. І він був абсолютно правий, тому що не могло так статися, що маючи по факту радянське населення, все одразу зміниться. Далося взнаки накладання багатьох історичних травм – постколоніальної, постгеноцидної і пострадянської нації. В радянські часи вся державна машина, зокрема правоохоронні органи, робили все, щоб обмежити права мільйонів людей, тримаючи їх в несвободі.

І от замість того, щоб «лікувати» травми минулого і будувати свою сильну державу, політики тих часів здебільше почали просто експлуатувати наявні ресурси. Саме в 1990-х були закладені або отримали розвиток «міни» уповільненої дії, які досі вибухають: клановість, корупція, кумівство, знищення опонентів, залучення «російського впливу»… Частина з цих закладок була сформована в перші роки незалежності за президентства Леоніда Кравчука, хоча він має такі ключові заслуги, як внесок в здобуття незалежності України і розвал СРСР, заборона Компартії України, вирішення політичної кризи через дострокові президентські вибори в 1994 р.

ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Головною ж проблемою, звичайно, став прихід до влади за підтримки Москви Леоніда Кучми, який, до речі, був прем’єром з 1992 по 1993 рр. за часів Кравчука і мав право видавати декрети рівні за силою до законів. Саме за часів президентства Кучми з 1994 до 2005 рр. державний організм здебільше використовувався не за призначенням. Правоохоронні органи по інерції з радянських часів і за вказівкою нових господарів здебільше стали обслугою влади і окремих кланів, а не захисниками громадян. Оскільки головним завданням тодішнього президента і його оточення було збагачення і збереження себе у владі, всіх хто заважав, потрібно було «нейтралізувати». Нагадаю лише деякі резонансні вбивства 90-х (не вказуючи конкретного замовника) – бізнесмена Євгена Щербаня в 1996-му, журналіста Бориса Дерев’янка в 1997-му, фінансиста Вадима Гетьмана в 1998-му…

Після президентських виборів 1999 р., коли для перемоги Кучми була використана російська технологія «червоної загрози» (якщо в Росії на виборах 1996-го спаринг партнером Бориса Єльцина визначили Геннадія Зюганова, то в України для Кучми в 1999-му обрали Петра Симоненка), почалося. 9 лютого 2000 р. – біля готелю «Москва» (тепер – «Україна») був скоєний напад на опозиційного народного депутата Олександра Єльяшкевича. 9 червня 2000 р. – викрадення і побиття громадського діяча Олексія Подольського. Апогеєм же серії злочинів стало викрадення і вбивство 16 вересня 2000 р. журналіста Георгія Ґонґадзе.


ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

«ДОСІ ІСНУЄ ШАЛЕНИЙ ОПІР І ПРОТИДІЯ У ВСТАНОВЛЕННІ ЗАМОВНИКІВ... ДОКАЗІВ ВИСТАЧАЄ»

- Розкажіть, будь ласка, про хід розслідування у «справі Ґонґадзе-Подольського». Які важливі події відбувалися протягом минулих років, кого вдалося притягнули до відповідальності?

- Із самого початку існували і, на жаль, існує досі шалений опір і протидія у встановленні повного циклу винуватих в згаданих злочинах, тобто виконавців, організаторів і головне – замовників. На початку 2000-х це було нереально, тому що при владі знаходився Кучма. В усіх, хто наближався до цієї справи з метою знайти правду, починалися великі проблеми. А керівники правоохоронних структур на той час розповідали про те, що побиття Подольського несе побутовий характер, а Ґонґадзе… живий і бачили його десь у Львові.

ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

Не змінили кардинально ситуацію і помаранчеві події, хоча певні реальні зрушення на рівні виконавців таки відбулися. Виконавці вбивства Ґонґадзе були засуджені – це колишні співробітники міліції Микола Протасов (13 років позбавлення волі, помер у тюрмі в березні 2016 р.), Валерій Костенко та Олександр Попович (12 років позбавлення волі). Їхні вироки набули чинності в березні 2008 року. У випадку з Подольським, «перевертнів в погонах» також засудили – у 2007 році Апеляційний суд Києва виніс вирок полковнику Миколі Наумцю та майору Олегу Мариняку, які отримали три роки позбавлення волі за перевищення службових повноважень.

А от епопея щодо головного виконавця (в обох випадках групами міліціонерів керував очільник департаменту зовнішнього спостереження МВС Олексій Пукач) досі триває. Печерський райсуд Києва в січні 2013-го засудив Пукача до довічного ув’язнення, згодом Апеляційний суд Києва залишив це рішення в силі. Але сторони процесу не зупинилися на цьому і подали касаційні скарги, розгляд яких у Верховному Суді триває до сих пір.  

Тепер що стосується організаторів. Як відомо, наказ Пукачу на скоєння злочинів проти Ґонґадзе і Подольського віддав тодішній міністр внутрішніх справ Юрій Кравченко. В березні 2005 р. він був знайдений мертвим у власному будинку в Києві. За офіційною версією Кравченко вчинив самогубство… двічі вистреливши собі в голову. Але потерпілий Подольський вважає, що це було не самогубство, а вбивство, розслідування якого також могло б привести нас до замовників. Проте, розслідування це ніхто не проводив. Нагадаю важливу деталь: буквально напередодні трагедії Кравченка тодішній голова Генпрокуратури Святослав Піскун публічно на всю країну заявив, що колишній керівник МВС викликається на допит по «справі Ґонґадзе». До ГПУ Кравченко так і не дійшов.

«ЯК НЕ ПАРАДОКСАЛЬНО, АЛЕ САМЕ ЗА ПРЕЗИДЕНСТВА ЯНУКОВИЧА ПОРУШИЛИ СПРАВУ ПРОТИ КУЧМИ»

- Що відбувалося всі ці роки з пошуком та покаранням замовників?

- Так, ось ми і підішли до ключового питання. По суті, замовників, як за часів Кучми (що зрозуміло), так і за часів Ющенка, ніхто і не шукав. Нагадаю вам цікаву історію. Восени 2004 року, коли тривали помаранчеві події, у Києві проходив круглий стіл, який був покликаний врегулювати ситуацію в столиці – протистояння помаранчевого та біло-блакитного таборів. Так от, один з головних посередників на цьому круглому столі був тодішній президент Польщі, і як підтвердилося згодом, друг Кучми – Александр Квасневський. Пізніше він очолить Наглядову раду родинного заходу Кучми-Пінчука YES (Ялтинської європейської стратегії). Як відомо, Кучмі не вдалося піти на третій термін і він зробив ставку на Януковича, що публічно підтвердив навіть Путін, якого Кучма просив про підтримку. Коли і це не вдалося, Кучмі за допомогою згаданого круглого столу фактично довелося шукати, в тому числі, гарантії недоторканності з боку «помаранчевих». І, схоже, за допомогою Квасневського він їх отримав.

Але, скоріше, не отримав таких гарантій від Януковича, який у 2010-му з другої спроби таки став президентом. І як би парадоксально це не було, саме за часів його президенства в березні 2011-го ГПУ порушила кримінальну справу проти Кучми, якого звинуватили в причетності до злочинів проти Ґонґадзе і Подольського. Правда пізніше, використовуючи суди, другому президенту таки вдалося закрити справу. Як виявилося, для Януковича і тодішньої влади це було елементом політико-фінансових торгів і шантажу клану Кучми-Пінчука, адже довести до кінця цю справу влада не захотіла. До речі, нагадаю, що колишній перший заступник генерального прокурора Ренат Кузьмін (саме він курував цю справу за часів Януковича) в 2014-му заявив, що за припинення справи проти Кучми, родина останнього заплатила Януковичу 1 млрд. дол.  

За роки президенства Петра Порошенко також нічого не змінилося, хоча здавалося б в країні відбувся Євромайдан, або навіть Революція гідності як ще прийнято називати. Сам Петро Порошенко стояв на колінах перед пам’ятної дошкою Ґонґадзе і клявся, що це справа честі для нього. А по факту виявилося навпаки, хоча генпрокурори Порошенка іноді згадували цю справу – і Віталій Ярема, і Віктор Шокін, і Юрій Луценко. З останнім історія взагалі дуже показова. Це ж один з лідерів акції «Україна без Кучми» ще на початку 2000-х, та і потім він також неодноразово клявся, що зробить все можливе, щоб справу розслідували. А коли став генпрокурором, то почав розповідати, що у справі не вистачає якихось доказів... Брехав, звичайно.    

КРАВЧУК НАТАЛЬЯ. ФОТО НА ПАМ'ЯТЬ. НА ДОВГУ ПАМ'ЯТЬ. ЛІДЕР АКЦІІ УКРАЇНА БЕЗ КУЧМИ І ТОЙ ТАКИ КУЧМА

«НАСАМПЕРЕД, ПОТРІБНО ДАТИ ОЦІНКУ СЛОВАМ І ДІЯМ ТИХ, ХТО ЗАФІКСОВАНИЙ НА ЗАПИСАХ МЕЛЬНИЧЕНКА»

- Здається, Пукач навіть публічно називав прізвища Кучми і Литвина.

- Так. Весь інформаційний світ облетіли слова самого Пукача в Печерському суді. Після оголошення вироку, суддя Андрій Мельник запитав у засудженого, чи погоджується він з вироком, на що той відповів: «Я погоджуся, коли у цій клітці зі мною будуть Кучма і Литвин». І що, думаєте, хтось в юридичному смислі розслідував природу цих слів глибше? Ні, звичайно. Я вам навіть більше скажу, ці слова Пукача згодом зникли з протоколу судового засідання, тобто їх немає в матеріалах справи. Це питання під час касаційного судового розгляду сторона потерпілого Подольського неодноразово піднімала, але судді всіляко його ігнорували… Насправді, окрім цих слів, Пукач дав всі необхідні свідчення, і всі вони є в матеріалах справи.   

ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

А сама історія злочину проти Олексія Подольського – хіба там мало доказів, якщо людину так само як і Гонгадзе викрали і вивезли за місто (єдине залишили живим)? Не дарма ж ці два епізоди об’єднали в одну справу.

Додатковий шлях добратися до замовників – це розслідувати як і хто протягом багатьох років фальшував «справу Ґонґадзе-Подольського»…

- До речі, а відомі «плівки Мельниченка», хіба там не зафіксовані голоси Кучми, Литвина, Кравченка, Деркача...?

- Абсолютно вірно, це ще один вагомий доказ. Хоча у 2011 році за поданням тодішнього керівника СБУ Валерія Хорошковського до Конституційного Суду, останній розтлумачив, що якщо записи були зроблені незаконним шляхом, то вони не можуть бути доказом (це не цитата, однак суть така). Не буду вдаватися в юридичні тонкощі, тому що це справа правників. Але наскільки мені відомо, зокрема і зі спілкування з відомим конституціоналістом Віктором Шишкіним, який, до речі, коли приймалося згадане рішення, був суддею КСУ і мав окрему думку з цього приводу, «плівки Мельниченка» можуть бути доказом в суді. Більш того, є свідчення самого Миколи Мельниченка, які зафіксовані в матеріалах справи і які також є доказом.

Звичайно, до колишнього майора держохорони можна ставитися по-різному, але суть в тому, що він зафіксував злочини в першому кабінеті країни. І замість того, щоб насамперед дати оцінку цим злочинам, у нас порушили кримінальну справу проти самого Мельниченка, звинувачуючи його у розголошенні державної таємниці. Виникає питання – яку державну таємницю він розголосив: слова Кучми (з плівок) про Ґонґадзе «Чєчєнцев надо, чтоби укралі єго і викінулі»? До речі, важливо розуміти, що все сказане в першому кабінеті самим президентом, сприймається підлеглими як наказ, навіть якщо там немає прямих вказівок… Наскільки мені відомо, Мельниченко не уникав співпраці зі слідством і був готовий свідчити в суді проти Кучми, наголошуючи, що насамперед потрібно дати оцінку словам і діям тих, хто зафіксований на його записах. Інше питання, чи може наша держава гарантувати йому безпеку?..

Тобто доказів для притягнення до відповідальності замовників абсолютно достатньо.

«Я ДВІЧІ СТАВИВ ПИТАННЯ З ПРИВОДУ ЦІЄЇ СПРАВИ ПРЕЗИДЕНТУ ЗЕЛЕНСЬКОМУ… ПРОСУВАННЯ НЕМАЄ»

- Що відбувається зі справою сьогодні?

Що стосується замовників, то за попередньої влади нам розповідали, що в Генпрокуратурі ведеться якесь окреме розслідування, але результатів ми так і не побачили. Більш того, за словами представників Подольського, в цій окремій справі він взагалі немає ніякого статусу, хоча у справі по виконавцям є потерпілим. Як таке взагалі може бути?.. Все це означає, що ніякого розслідування не проводилося.


ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Чи проводиться воно зараз? Я особисто, як журналіст, двічі ставив питання з приводу «справи Ґонґадзе-Подольського» чинному президенту Володимиру Зеленському. Перший раз під час брифінгу в Офісі Президента влітку минулого року (тоді генпрокурором ще залишався Луценко), а другий раз під час пресмарафону, коли президент вже мав «сто відсотків свого генпрокурора». По-суті, його відповіді зводилися до того, що «все, що я можу за законодавством, я буду робити». Але просування у справі в частині замовників, як і раніше, немає.

ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

Що відбувається в суді по Пукачу? Останнє засідання в касаційній інстанції Верховного Суду відбулося 5 грудня 2019-го, якщо це взагалі можна назвати засіданням. Судді вже тривалий час через різні причини постійно переносять ці, так би мовити, «зібрання». По суті, в процесі триває жорстке протистояння між потерпілим Подольським і його представниками в суді (Тетяна Костіна, Віктор Шишкін, Олександр Єльяшкевич) з одного боку, та представниками прокуратури, суддями і як це не дивно представницею потерпілої Мирослави Ґонґадзе Валентиною Теличенко з другого боку. Хоча є ухвала попередньої колегії суддів на чолі з Наталею Марчук від 31 травня 2017 року, коли ще існував Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних та кримінальних справ, про усунення Теличенко від процесу, оскільки в свій час вона була свідком у цій справі, а отже згідно норм КПК 1960 р. не має права бути законним представником Мирослави Ґонґадзе.

ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Тим не менш, Теличенко продовжує брати участь в засіданнях, оскільки нова колегія суддів вже реформованого Касаційного кримінального суду в складі Верховного Суду вважає, що все законно, бо рішення з приводу Теличенко було прийнято попередньою колегією до реорганізації Верховного Суду. З цим категорично не погоджується сторона Подольського, яка взагалі вважає чинну колегію суддів незаконною, як і всі її рішення, оскільки згідно закону в складі касаційної колегії має бути той суддя, який в свій час витребував справу і відкрив касаційне провадження, а це суддя Марчук, якої немає в новому складі суддівської колегії. Більш того, ця нова колегія вже встигла видалити з процесу самого Подольського, як це колись зробили судді апеляційної інстанції, через те, що мовляв він перешкоджає проводити засідання, що є абсурдом.   

ФЕМІДА ОПУСТИЛА ОЧІ / ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Насправді, тут багато нюансів і я позначив лише деякі з них. А суть у тому, що суд вже чотири роки не переходить до розгляду касаційних скарг по суті. Нагадаю, засуджений до довічного ув’язнення Пукач вимагає переглянути йому вирок (скоротити термін ув’язнення), а потерпілий Подольський (його представники Єльяшкевич та Шишкін також подали касаційні скарги) вимагає направити справу до суду апеляційної інстанції, щоб замовники не уникнули відповідальності і де було б проведене публічне та об’єктивне розслідування.

«БАГАТО ХТО ГОТОВИЙ ЖИТИ В ПАРАЛЕЛЬНІЙ РЕАЛЬНОСТІ ЗАМОВНИКІВ ЧЕРЕЗ БЕЗПРИНЦИПНІСТЬ, ЗАЛЕЖНІСТЬ, БІДНІСТЬ…»

- Як політики впливали й впливають на розслідування? Майже кожен український президент згадує про цю справу, але ще за жодного її не довели до кінця. Зло залишається непокараним. Замовники вочевидь живуть своїм життям. Чому, на вашу думку, так відбувається?  

- Політики завжди впливали на хід розслідування цієї справи, причому за різних президентів і генпрокурорів. Наведу вам такий приклад. В серпні 2015 року відсторонений від виконання своїх обов’язків голова Апеляційного суду Києва Антон Чернушенко зробив сенсаційну заяву про те, що під час розгляду «справи Ґонґадзе-Подольського» в апеляційній інстанції, його викликав до себе на той час заступник глави Адміністрації Президента Олексій Філатов, щоб донести позицію президента Порошенка. За словами Чернушенка, йшлося про те, що вирок суду першої інстанції бажано залишити таким, як він є, більше того, ні в якому разі не потрібно викликати до Апеляційного суду в якості свідків Кучму та інших осіб... От вам і відповідь, чому так відбувається.

Справу в тому, що замовники не просто живуть своїм життям, вони кардинально впливають на життя всієї країни. Не дивлячись на те, що Кучма давно вже не є главою держави, за допомогою накопичених за часів свого президентства і примножених в подальшому ресурсів (фінансових, медійних, кадрових…), клан Кучми-Пінчука створює паралельну реальність, в якій другий президент є чи не найспішнішим президентом України, а вся ця історія з Ґонґадзе, мовляв, організована іноземними спецслужбами (найчастіше називають російську). По-перше, Кучма не був найуспішнішим президентом, навпаки, саме через нього країна не змогли вирватися з минулого, погрузнувши в безкінечних проблемах. По-друге, ніякі іноземні спецслужби не змушували тодішнє керівництво держави на чолі з Кучмою говорити все те, що було наговорено в першому кабінеті країни. Ті ж російські спецслужби могли використати цю справу, щоб підвісити президента України на додатковий гачок, але першопричина була в діях того, хто сидів в кабінеті на Банковій. Кучма дав підстави і саме з цього потрібно починати розплутувати цей клубок. 

Проблема в тому, що маючи величезні ресурси, вплив і зв’язки, в тому числі закордоном, замовники ставлять в залежність навіть президентів, не кажучи про те, що при необхідності купляються політики, журналісти, активісти… Всі ці заходи Пінчука (Ялтинський європейська стратегія, Український сніданок під час економічного форуму в Давосі, Українській ланч на Мюнхенській конференції з безпеки) по-суті направлені на відбілення іміджу тестя, щоб показати які вони великі експерти і філантропи. Більш того, як минула, так і чинна влада користується послугами Кучми, довіривши його представляти Україну у Трьохсторонній контактній групі в Мінську. Як показує практика, багато хто готовий жити в цій паралельній реальності – через безпринципність, залежність, бідність, дурість… На жаль, в країні поки не з’явилася потужна сила, яка б наважилася і мала можливість зупинити нарешті цю безкарність.

«СИЛОЮ, ЯКА Б ЗМУСИЛА ЗАМОВНИКІВ ВІДПОВІСТИ, МАЛИ Б СТАТИ ЖУРНАЛІСТИ, ЗАЛУЧАЮЧИ ГРОМАДСЬКІСТЬ»

- Ви відвідуєте ледь не кожне судове засідання. Чи могли б розказати, як змінювався з роками інтерес до цієї справи серед громадськості та журналістів?

- Це ще одна дуже важлива складова цієї теми. Насправді, потужною силою, яка б змусила замовників відповісти за скоєне, насамперед, мали б стати журналісти, залучаючи до цього громадськість. Кому як не журналістам потрібно боротися за справедливість, якщо йдеться про їхнього вбитого колегу, якому таким жахливим способом «закрили рот». За багато років масмедіа і громадськість з різним ступенем активності реагували на цю справу, проте суть в тому, що журналісти виявилися слабкими (звичайно, йдеться не про всіх), тому що вважали і вважають, що вигідніше для себе буде забути, зрадити, продати, промовчати. Виходити раз на рік – в чергову річницю вбивства Ґонґадзе – на акцію з вимогою покарати замовників, це радше символічний, але недієвий ритуал… На жаль, журналісти так і не стали тією силою, якої б боялися і остерігалися, в першу чергу політики. Звичайно, об’єктивні обставини (захоплення медіапростору олігархами, необхідність заробляти на життя…) спонукають журналістів до слабкості і залежності, але ж це не означає, що потрібно закрити на все очі і жити в нав’язаному світі, бо тоді виникає питання – яку журналістику і країну ми будуємо?   

ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

Деякі показові приклади. Ну от хто як не «Українська правда», яку заснував Георгій Ґонґадзе, мала б бути в авангарді боротьби за правду в цій справі. В реальності ж ситуація зовсім інша: на словах представники «УП» кажуть, що – замовники мають бути покарані, а на практиці відбувається не просто замовчування і ігнорування цієї теми, а співпраця з Фондом Кучми-Пінчука: «УП» була офіційним медіа-партнером Ялтинського форуму в 2014-2016 рр. («Європейська правда» у 2018-2019 рр.), її журналісти постійно висвітлюють YES та Українські ланчі в Давосі та Мюнхені. Такі речі не просто допомагають відбілювати замовників, а й відводити їх від відповідальності. Також свого часу «УП» відмовила у відкритті блогу потерпілому у справі, громадському діячу Олексію Подольському (хоча блог там мав навіть одіозний Вадим Колесніченко – пам’ятаєте такого?). А давайте згадаємо таких персонажів, колишніх журналістів «УП», як Сергій Лещенко і Мустафа Найєм, нині непогано влаштованих в державних структурах (вже стільки написано про їхні зарплати). Ще рік тому вони були народними депутатами від «Блоку Петра Порошенка», куди потрапити просто так, як ви розумієте, було неможливо. До речі, а що зробили Лещенко і Найєм в якості депутатів для розкриття згаданої справи? Можливо хоч раз виступили з парламентської трибуни чи прийшли на судові засідання?

ПОХОРОН ГЕОРГІЯ ГОНГАДЗЕ. 16 РОКІВ ПІСЛЯ СМЕРТІ / ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Ще можна згадати 2011 рік, коли порушили справу проти Кучми. Що тоді почалося? Журналісти замість того, щоб привітати це рішення і сфокусуватися на тому, що нарешті це сталося, на суті самої справи і необхідності довести її до кінця, почали перебирати різні версії – чому це було зроблено, як і хто на цьому піариться і кому це вигідно. Тому пізніше, коли суд скасував постанову про порушення справи, Ренат Кузьмін (до нього можна по різному ставитися) звинуватив журналістів і громадськість у тому, що вони, зокрема, своєю критикою сприяли цьому. І був правий.

Хочу також звернути увагу на Премію імені Георгія Ґонґадзе, яка в цьому році вручатиметься вдруге. Я був присутній рік тому на пресконференції, присвяченій започаткуванні відзнаки і звернув увагу її учасників, що сама Премія не може існувати окремо від «справи Ґонґадзе-Подольського». Хочу наголосити, що я лише вітаю започаткування і існування Премії імені Ґонґадзе, яка покликана розвивати українську журналістику і суспільство. Проте мене дивує, що під час всіх заходів, повідомлень і виступів організаторів, лауреата про кримінальну справу практично не згадують. Робиться акцент про внесок Ґонґадзе в журналістику і пам’ять про нього, але як можна мовчати про непокараність замовників вбивства, хіба не в цьому ключове питання? Минулого року, після вручення першої відзнаки, «День» з цим запитанням звернув до організаторів Премії, але вони чомусь вирішили відмовчатися, взагалі нічого не пояснюючи... Суть у тому, що за свій внесок у журналістику Ґонґадзе поклав життя, а сьогодні говорять про Премію його імені і не згадують про непокаране зло, не кажучи про те, що про саму справу майже ніхто не пише.  

Звичайно, є окремі осередки, зокрема журналісти, які постійно тримають руку на пульсі цієї справи, висвітлюючи її і вимагаючи нарешті поставити юридичну крапку по замовникам. Це меншість, яка має врятувати репутацію. Тобто не «все пропало». Проте цього, як бачимо, поки замало.

«БУЛА НИЗКА ПРИЧИН, ЯКІ СПІВПАЛИ В ЧАСІ І ПРИЗВЕЛИ ДО ТРАГЕДІЇ З ҐОНҐАДЗЕ»

- Як ви, як людина, яка давно висвітлює цю справу, вважаєте – чому насправді вбили Ґонґадзе? Чому саме його?

- Думаю, тут низка причин, які співпали в часі і призвели до трагедії. Я не буду нічого стверджувати, а лише висловлю свої думки і припущення. По-перше, очевидно, що після перемоги на президентських виборах в листопаді 1999 року тодішня влада була «на хвилі» і ще більше відчула свою безкарність. Зверніть увагу, злочини трапляються одразу в 2000-му році: лютий (Єльяшкевич), червень (Подольський), вересень (Ґонґадзе)... Це, в тому числі, був сигнал опозиційним силам з різних сфер, щоб не йшли проти влади. 

По-друге, якщо прослухати чи почитати епізоди на «плівках Мельниченка», які пов’язані з Ґонґадзе, то також очевидним є і те, що Кучмі явно клали на стіл матеріали і статті журналіста, постійно інформуючи президента про «підривну» діяльність «грузіна» (безумовно, підстави для критики влади були). Згідно голосів на записах, робили це тодішні – голова Адміністрації Президента Володимир Литвин та керівник Служби безпеки України Леонід Деркач. Як відомо, саме прізвище Литвина поряд із Кучмою назвав Пукач. Очевидно, тодішній керівник АП мав свою мотивацію, можливо навіть особистого характеру.

По-третє, особистість самого Ґонґадзе була досить специфічною. Я не був з ним знайомий, бо на той час ще ходив у школу, але з того, що мені доводилося чути від людей, які його знали, то Ґонґадзе був досить неперебірливим у стосунках. Можливо, навіть перейшов дорогу комусь із владної верхівки... Я в ніякому разі не хочу навести тінь на журналіста, адже він володів багатьма якостями, які мають бути властиві журналісту і організатору роботи ЗМІ, але мати це на увазі також потрібно.

«СЕНС НАВІТЬ НЕ СТІЛЬКИ В ТОМУ, ЩОБ ПОСАДИТИ ЗАМОВНИКІВ, СКІЛЬКИ В ТОМУ, ЩОБ ВІДБУЛОСЯ ОЧИЩЕННЯ КРАЇНИ»

- Що в ширшому контексті означає для країни те, що в справі немає юридичної крапки? Часто говорять, що справа спричинила глобальні зрушення в українському суспільстві. Але вочевидь є межа цим зрушенням, якщо справа двадцять років залишається незавершеною.

- Ця справа спричинила великі хвилі в суспільства, але вони так і не призвели до кардинальних змін в житті країни. Сенс навіть не стільки в тому, щоб взяти і посадити винуватців, включаючи замовників, за грати, скільки в тому, щоб відбулося очищення країни. Можна скільки завгодно говорити, що у нас зріле громадянське суспільство, але якщо існує непокаране зло, значить не таке вже воно і зріле. І в таких умовах зло обов’язково помножуватиметься.

Насправді ж, безкарність у символічній «справі Ґонґадзе-Подольського» породила масові розстріли під час Євромайдану в центрі столиці європейської країни. Якби в даному конкретному випадку, найвище керівництво держави зразка початку 2014 р. знало, що керівництво держави зразка 2000 р. покарали за вчинені злочини, то навряд чи б воно наважилося на масові вбивства. Або, скоріше, керівництво зразка початку 2014 р. просто б не було при владі. А у нас що виходить? Той, проти кого боровся перший Майдан, і той, хто в свій час призначав Януковича прем’єром і намагався зробити своїм наступником, проти якого пізніше повстав вже другий Майдан, сьогодні не те, що не покараний, чи просто відпочиває десь на Сардинії, він залишається частиною владного життя.

Здавалося б, усі про все знають, але остаточної юридичної оцінки у «справі Ґонґадзе-Подольського» досі немає. А цього вимагають, в тому числі, Парламентська асамблея Ради Європи (Україна протягом багатьох років не виконує її резолюції) і Гельсінська комісія Конгресу США (українські президенти ігнорують звернення конгресмена Стіва Коена). Хоча, насамперед, це потрібно самим українцям. Той у владі, хто наважиться сказати «досить!» і поставити крапку в цій тривалій історії безкарності, той зупинить породження нових злочинів і розпочне справжній процес взаємозаліків за часи незалежності.

Суспільство, в першу чергу журналісти, повинні нарешті зрозуміти причино-наслідковий зв'язок нинішніх проблем і самоорганізуватися для очищення країни. Інакше колосальна моральна деградація буде тривати до повного самознищення. А ті, хто намагаються змістити акценти чи перекрутити суть цієї трагічної історії, думаючи, що час працює на них, сильно помиляються. Молоде покоління все одно захоче знати правду, а для цього йому потрібні будуть правильні знання. От саме над цим (в тому числі) ми, як газета, протягом багатьох років працюємо. Коли нове покоління матиме базу, тоді воно саме вирішить на чиєму боці правда. 

Віра КУРИКО
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ