Окупація Криму: хто і в чому винен?

Сьогодні в Україні, та і світі в цілому, борються дві протилежні точки зору. За однією з них, російська приналежність Криму не може і не буде визнана ніколи, у всякому разі доти, доки прийняті Росією в 2014 році правові акти з порушенням не лише міжнародного права, але й власного законодавства, не будуть скасовані й статус Криму не буде переглянутий у відповідності до вже прийнятих рішень ООН, Європарламенту, ОБСЄ, міжнародних судів. Іншу точку зору висловив спікер російської «держради» Криму Владімір Константінов у листопаді 2019 року на Лівадійській конференції: «Громадська думка на Заході рухається в бік визнання Криму. Цей факт відбудеться, я в цьому абсолютно впевнений, відбудеться він без будь-яких гучних заяв, гучних актів як загальновизнаний факт, просто відвалиться як наріст, і все, і Крим стане органічною частиною Росії, і ніхто більше ставити питань не буде, чий він і як він...» Це, власне, і не точка зору. Це мрія переляканого чиновника, який розуміє, що актом здачі Криму він зрадив Батьківщину, і тепер він, як звичайний кишеньковий злодій, сподівається на те, що пасажири, які стоять поряд і помітили, як він поцупив гаманець із кишені сусіда, промовчать, і йому вдасться вийти з трамвая непобитим, а з крадіжкою всі погодяться і не піднімуть крику. Більше того — це просто неправда, бо «громадська думка на Заході» зовсім не рухається в бік визнання Криму, а навпаки, як свідчить запровадження дедалі більших санкцій і нових резолюцій ООН, рухається в бік необхідності відновлення міжнародного права і покарання злочинців, які його порушили. Насправді прогресивна міжнародна спільнота, від якої й залежить формування загальновизнаної світової точки зору, не забула і не забуде офіційної російської брехні й віроломства 2014 року, ні про «їхтамнєт», ні про «точну відповідність міжнародному праву» незаконного «референдуму», ні про суди і «гібридну депортацію», ні про заміну населення всупереч міжнародним конвенціям.

Цей факт для України робить тим паче актуальним аналіз усіх аспектів того, що сталося в 2014 році, тим більше, що з часом біль від нього не послаблюється, а посилюється — не загоюються рани від розстрілів на Майдані й гострішає пам’ять про Небесну сотню, все більше героїв гине в ОРДЛО, і список їх давно відмірює другий десяток тисяч, всякі «перемир’я» не дають результату, число дивізій на кордоні України примножується, і ворог, що вже не криється за міфами про дружбу, повсякчас загрожує «взяти Київ» за три години. Це, власне, і є та рушниця, яка в першому акті висить на стіні (а перший акт цієї драми вже давно минув), а в останньому може вистрілити, бо «режисерові» цього сатанинського спектаклю треба не декорація, а саме цей постріл, тому, за певних умов, він неминучий...

СВІТОВИЙ ЛАНДШАФТ НА ПОЧАТКУ ХХI СТОЛІТТЯ

А умови ці стають дедалі складнішими і відверто загрозливішими. Справа тут, щоправда, не тільки в самому Кримі. Світ наприкінці ХХ століття, власне, до подій 2014 року, — це досить збалансоване суспільство, основним регулятором у якому було міжнародне право, його основоположний Гельсінкський акт про непорушність кордонів, прагнення вирішувати всі світові й локальні проблеми шляхом переговорів та договорів,  загальновизнані домовленості про обмеження озброєнь, збалансований світовий ринок, розуміння світовою спільнотою того, що в ХХI столітті вже не території є визначальним фактором прогресу, а його рушійними силами є наука і технології, поєднані з доброю волею політикуму і втіленням кращих практик співжиття на міжнародній арені, допомога відсталим та гуманізм прогресу.

2014 рік з його анексією Криму зламав цю світову ідилію. Рівновага та оптимальність світової спільноти були порушені. Рівень міжнародної політики катастрофічно впав. На арену вийшли малокомпетентні політики, які не цінували ні досягнень ХХ століття, ні загальноприйнятих законів. На перший план вийшло право сили, відверта брехня, в політиці стали домінувати підкуп, відверте лобіювання інтересів порушників міжнародного права, втручання у внутрішні справи, інтриги та спеціальні операції на виборах і референдумах, втручання з метою розвалу благополучних раніше прогресивних міжнародних спільнот, сприяння розвитку терористичних рухів, провокації та розпал внутрішніх конфліктів.

Владімір Путін раптом заявив, що «світ стоїть на грані катастрофи», а світова спільнота, на жаль, часто не усвідомлює, що він зовсім не Кассандра, а саме автор, ініціатор і рушійна сила цієї катастрофи. Отже, ми вступили у важкий, суперечливий та ризикований історичний період, коли продовжувати вірити в ідеали та правила ХХ століття стало небезпечно. Новий світовий ландшафт  XXI століття вимагає нової підготовки і підбору кадрів, нового ставлення до безпеки, нових методів роботи, і взагалі, нових якостей політики і політиків. 

Тому питання про те, як саме Росією було анексовано Крим та хто винен у цьому, з часом стає не затьмареним і забутим, а все більш актуальним, і від правильної відповіді на нього залежить майбутнє України. І тому що складно відповісти на це питання однозначно, суспільство все більше буде звертатися до аналізу цієї теми, бо вона болить дуже багатьом громадянам, дуже багато людей втратили сім’ї, рідних, дітей і батьків, домівки, майно, професії, бізнес, у дуже багатьох поламані долі. Суспільство шукає і ще буде шукати відповіді не тільки на питання, як це вдалося Путіну, а й завдяки чому і кому це стало можливим.

Найбільш системне розслідування останнім часом провів відомий журналіст Дмитро Гордон у фільмі «Украдений Крим», щойно виставленому на «Ютуб». У фільмі з екранним часом більше п’яти годин наведені інтерв’ю понад 50 дійових осіб і свідків подій того часу. Це консолідована відповідь на питання, хто допоміг Путіну украсти Крим: непрофесіоналізм і безвідповідальність тимчасових українських політиків, діяльність агентів впливу Росії та агентів ФСБ, фактична відсутність в Україні боєздатних армії та спецслужб, зрада більшості їхніх працівників, співробітників міліції, кримських і севастопольських чиновників, точний розрахунок агресором часу наступу та добра підготовка всіх спецоперацій, в тому числі завчасна ідеологічна обробка населення, точний розрахунок сил і засобів, залучення великої кількості не тільки військових, а й приданих сил — кубанських козаків, проросійських сил у самому Криму. Все правильно. Але це картина постфактум, це панорама, яка бачиться зараз. А щоб зрозуміти, як це могло статися, треба ще раз прожити саме той час січня, лютого і березня 2014 року, звернутися до того, як це бачили спостерігачі в Криму і Севастополі в 2014 році, серед яких був і я. Однак, про все по черзі.

УКРАЇНА МАЛО ЗРОБИЛА ДЛЯ КРИМУ?

Цього у фільмі немає, але оминути цього сьогодні не можна. Аналізуючи передумови анексії, деякі аналітики зараз говорять про те, що Україна мало зробила для Криму, через що в Криму залишалися проросійські настрої, які потім перетворилися в проросійські політичні й парамілітарні сили. Це не вся правда. По-перше, сама Росія скасувала республіку і перетворила Крим на область у 1945 році. По-друге, Крим увійшов в Україну саме як область. І виходячи з того, що кримські колаборанти зараз святкують річницю створення автономії як перший крок до анексії 2014 року, слід зрозуміти, що автономія в Криму в 1991—1992 роках була створена і неправомірно, і незаконно.

Неправомірно, бо кожна автономія — це певний тип державності, а тому він повинен мати свій суб’єкт, тобто ту чи іншу спільноту, переважно національну, заради захисту або ж відновлення прав якої і створюється автономія. Хто був цим суб’єктом у Криму? Правильно, — російська діаспора, яка обманом, твердженнями про автономію не як національну, а як територіальну (!), хитрістю здобула фактично в своє розпорядження російський анклав на території України. А задля чого російській діаспорі в Криму потрібна була автономія, якщо її права і до того не порушувались, і поряд є велика Росія, в якій вони могли задовольнити всі свої потреби? Діаспори, які мають материнські держави, не мають прав ні на самовизначення, ні на автономії. Тому створення територіальної автономії було нонсенсом, який не рахувався ні з практикою створення автономій, ні зі здоровим глуздом. Фактично, Україна добровільно дозволила Росії здійснювати експансію на частині своєї території. 

По-друге, незаконно, бо кримчани на референдумі 1991 року голосували за відновлення КримАРСР. І єдиний спосіб точного виконання рішення того референдуму — це було саме відновлення автономної республіки зразка 1921 року, з її конституцією й іншими атрибутами. Відновили би, а потім привели законодавство у відповідність новим реаліям. А обманювати кримчан і Україну і створювати, неначебто за рішенням референдуму, якусь територіальну, референдумом не передбачену, Республіку Крим, як ішлося в конституції від 6 травня 1992 року, ніхто не мав права, бо рішення референдуму було зовсім інше. Такої Республіки Крим в бюлетенях не було. Правда, там ішлося ще і про «суб’єкта союзу і учасника союзного договору», однак і союз, і договір зникли не з вини кримчан, і відновлювати їх було не справою і не в силах Криму. 

Отже, безперечно, і вина, і відповідальність творців автономії полягала саме в тому, що вони провели референдум про одне, а створили зовсім іншого монстра — цілком окреме державне утворення в складі України та ще й із президентом, законами, конституцією, в якій було записано, що всі податки залишаються в Криму, а відносини з Україною будуються на договірній основі. Таким чином, з України було фактично знято обов’язок піклуватися про Крим. Тому невідомо чим керуються ті, хто каже, що Україна мало зробила для Криму. Бо Україна, насправді, в умовах відсутності такого обов’язку, не припинила піклуватися про Крим — була розроблена і добросовісно фінансувалася програма повернення і облаштування депортованих народів, за якою за всі роки було затрачено приблизно мільярд доларів, було залучено допомогу з Туреччини, а також кожного року Україна, незважаючи на постійно сепаратистську поведінку Криму, не тільки дотувала кримський бюджет від 60 до 80 %, бо автономії хронічно не вистачало на життя, а й забезпечувала Крим продовольством, різною технікою, промисловими товарами, електроенергією, газом і на 85 % водою.

Цього мало? Згоден, мало. Треба було відразу після 1991 року ввести державними українську та кримськотатарську мови, треба було всі школи, телебачення, документацію в державних установах, усі інші сфери життя тощо перевести на українську мову (хтось каже, неможна так відразу? Не відразу, українська мова є державною в Криму з 1954 року!), треба було заборонити проросійські політичні та громадські організації, які процвітали в Криму ще й за підтримки українського бюджету, та перекрити їх фінансування з Росії. Досить сказати, що Україна фінансувала з бюджету розвиток російської мови в Криму більше, ніж української, всяк підтримувала розвиток громадських організацій без огляду на їхній характер. А слід було обмежити трансляцію з Росії підривних сепаратистських програм, доставку і продаж в Криму сепаратистської російської преси, заборонити функціонування російської церкви тощо. Адже піклуватися про Крим Україна мала саме як про український регіон, як про частину України, а не Росії. Але нічого з цього не було зроблено, і все піклування України супроводжувалося відторгненням української мови, прав українців, розвитком сепаратистських намагань. Саме це й створило той антиукраїнський психологічний фон, який ми бачили у Криму напередодні анексії. І навіть не дивно, що зараз у Криму Росія вжила проти українського впливу саме такі заходи, яких Україна посоромилася свого часу вводити. Росія в політичній та військовій сферах хороший вчитель, зате Україна недолугий учень. Проти Росії слід воювати саме тими методами, яких вживає вона сама у своїх інтересах...

ЧИ МОЖНА БУЛО ВРЯТУВАТИ КРИМ В ЛЮТОМУ— БЕРЕЗНІ 2014 РОКУ

Відчуття тривоги виникло у кримчан тоді, коли «невідомі» захопили  будинки органів влади в Криму. В багатьох не було сумнівів у тому, хто ці люди, бо хто ж, окрім російського спецназу, міг почепити над парламентом і урядом російські триколори? Більше того, ми могли спостерігати, як бойовики (може, серед них був і Стрєлков?) виходили з дверей Ради міністрів і ходили на базар і по магазинах, купували продукти і розмовляли російською з не кримським акцентом. Архієпископ Кримський і Сімферопольський Климент показував, зокрема і мені, лист на бланку Ради міністрів, підписаний чомусь «радником» голови уряду (?) Гіркиним про те, що він гарантує недоторканність церкви Київського патріархату. Це вже потім вони заблокують церкву в Перевальному і не допустять до служби священика Катькало, це вже потім вони будуть віджимати в Сімферополі собор рівноапостольних Ольги та Володимира.

Отже з великою кількістю зброї в будинках влади засіли російські диверсанти. Увечері того ж дня Путін по телевізору сказав, що «іхтамнєт». Ситуація розтягнулася на кілька днів. У Криму думали: чому Україна не атакує диверсантів і не викине їх із Криму? Кожну годину чекали атаки. В перші дні, коли для міжнародного права вони були типовими терористами без знаків розрізнення, це можна було зробити навіть ціною розгрому до фундаментів і самих будинків. Не жаль. Потім би відбудували. Тим більше, що, виявляється, у них був наказ, якщо за першу добу не вдасться захопити ініціативу, то вони мали припинити операцію і відходити. Я думаю, що саме так в подібному випадку діяла б сама Росія, якщо проаналізувати її намір «мочить в сортирах», її штурм Грозного, розстріл парламенту Хазбулатова тощо. Але, ох, Україна — не Росія...

І думка більшості аналітиків у фільмі зводиться саме до цього: російську спецоперацію можна було припинити саме в початковий період, у перші два дні, й саме рішучістю відповіді на терористичний акт. Усі спеціалісти з військової справи у фільмі твердять, що в Криму були віддані Україні сили, які могли дати відсіч диверсантам і тим самим припинити агресію в зародку. Більше того, як зазначає Ігор Смєшко, для військових і не могло бути іншого варіанту, як оборонятися всіма наявними засобами. Зараз добре помітно, що в перші дні, крім захоплення будинків, російські терористи інших операцій не проводили, вони вижидали, придивлялися.

Це стосується лише перших, мабуть, трьох-чотирьох днів, коли диверсанти були інкогніто. Через 10 днів уже стало пізно. Путіну в той час уже й треба було, щоб лилася кров, і це б розв’язало йому руки, він би почав відкрите вторгнення в Україну. Тому версія про те, що здача Криму врятувала Україну від великої крові й повної  окупації має тверде підґрунтя. Доказ наявності у Путіна широкої задачі підтверджує вторгнення в Донбас, але там він змушений був уже діяти гібридними методами, а не відкритим нападом. А коли в спецопераціях в Криму вже були задіяні переважаючі російські сили, тоді було пізно махати шаблями, тоді лишалося лише виводити з Криму те, що залишилось.

Путін у фільмі про Крим розповідає, що він застосував би і ядерну зброю, якби був опір. Але це на більш пізньому етапі, в перші дні він до цього не був готовий. Тим більше, що аналітики сходяться на тому, що це бравада, він би просто побоявся, бо тоді ситуація і ставлення міжнародної спільноти ще не були відомі, а Путін добре розумів, що саме він порушує, і що за це може бути. Він не пішов би на такий ризик.

Висновок із тих днів однозначний — політики, якщо вони дійсно політики, повинні, в час загрози, вміти ламати усталені схеми, навіть діяти всупереч законам, але виводити свою країну і суспільство з біди. Маємо три приклади.

Перший: кажуть, у нас тоді не було президента. Це неправда, і не тільки тому, що був виконуючий обов’язки президента Турчинов, а й тому, що в нас було три екс-президенти України. Адже не даремно звання «президент» залишається пожиттєво. Нехай Турчинов не мав досвіду, безумовно, він не був готовий виконувати обов’язки глави держави, але ж чому не прийшли йому на допомогу мудрий Леонід Кравчук, і не порадив, як його молодому колезі пройти між крапельками, досвідчений Леонід Кучма, який уже одного разу гасив скандал на Тузлі, не подзвонив своєму другові Путіну і не сказав: що ж ти робиш, Росія ж підписала Будапештський меморандум? А чим займався працьовитий, як бджола, Віктор Ющенко, знавець історії, який постфактум нарахував 238 російсько-українських воєн? Не порадили, не підтримали, не звернулися в один голос до світової спільноти з проханням зупинити агресора.

Другий приклад. Сьогодні очевидно, що міністром оборони в переддень агресії слід було призначати когось із досвідчених генералів — Віталія Радецького, Олександра Кузьмука, Євгена Марчука, можливо, когось іншого, але бойового генерала, а не адмірала Ігоря Тенюха, вершиною стратегічного командування якого був наказ «Тримайтеся!». Нерішучий адмірал, не те що не вмів планувати сухопутні операції, він навіть не дав наказу виводити на рейд свої кораблі, хоча було очевидно, що досить скоро агресори перекриють вихід з бухти і будуть атакувати екіпажі. Квотний принцип призначення уряду, який діяв тоді, — не виправдання, бо багато людей у Києві вже відчували загрозу, і прямо вносили пропозиції призначити генералів. Турчинов, якому запропонували кілька кандидатур, послав ініціаторів до Тягнибока. Зрозуміло, обом їм до Черчіля далеко, однак, мав би бути у того й іншого хоча б інстинкт самозбереження в переддень російської навали. Політики повинні вміти ламати правила, які непридатні в той чи інший час, навіть іти проти закону, якщо іншого не дано. Адже, як свідчить генерал Володимир Замана, на той час розвідка вже мала певні свідчення про те, що Росія готується до нападу.

Як ніколи слушним видається думка генерала Марчука про те, що саме в січні-лютому 2014 року, після закінчення Олімпійських ігор в Сочі, варто було Міністерству оборони організувати військові навчання в Криму різнорідних українських військових сил, під цим приводом перекрити Керченську протоку, взяти під контроль Керченську переправу, все побережжя і Севастополь, ввести у Крим додаткові сили, посилити розвідку проти дій Чорноморського флоту, контролювати вихід і прихід кожного корабля, вимагати чіткого дотримання умов базування. 

Третій приклад — не використаний досвід фахівців. Звичайно, тогочасні українські політики добре пам’ятали 1992 — 1994-ті роки, коли в набагато складнішій ситуації  тодішній глава СБУ Євген Марчук зі своєю службою врятував Крим від анексії. У фільмі генерал армії Марчук ділиться досвідом організації агентурної й оперативної роботи в ті дні, аналізує політичну ситуацію, розповідає, як у 1990-ті вночі бійці «Альфи» зайняли будинок СБУ на бульварі Франка, що і стало вирішальним кроком, який зупинив агресора. Призначений сепаратистами «глава СБУ» Лєпіхов не зміг навіть зайти у приміщення. Я пам’ятаю, як журналісти в ті дні розповідали, що навіть Мєшков отримав кийком по спині, коли привів його представляти, а тому більше не намагався ходити на бульвар Франка. Генерал Марчук, я знаю, міг би також поділитися досвідом, чому саме Мєшков був змушений покинути кабінет у заблокованому ним же будинку парламенту та фактично тікати з Криму літаком Чорноморського флоту, що й дало змогу Україні ліквідувати це непорозуміння з конституцією Криму та його посадою. Але — в Марчука ніхто не спитав поради, не покликав на нараду, не попросив про допомогу. Хоча від цього залежала доля Криму, а потім і Донбасу. Думаю, владі й сьогодні є нагода використати оперативний та стратегічний досвід Євгена Марчука для вирішення проблеми як у Криму, так і на Донбасі, бо ворог діє підступно, використовує хитрощі, інтриги. Україна має протистояти гібридним методам ведення війни, і тут потрібні класні спеціалісти з уже випробуваним досвідом. А таких людей — одиниці. Їх треба залучити, їхній досвід слід розкласти на складові частини, і не тільки досвід «м’якої сили», а й досвід «Альфи», військових силових операцій, вміння робити обґрунтовані прогнози, поєднувати їх із розвідувальною, оперативною та агентурною роботою, вживати кроків на випередження ворога, бо все це ще стане Україні у пригоді, адже такого сусіда маємо, і на іншу землю ми вже не переселимося. Треба не нехтувати, а вивчити та застосувати досвід майстрів цієї справи, які ще є в Україні. 

«ДЕНЬ» БАГАТО ПРОЦЕСІВ НА ПІВОСТРОВІ ПЕРЕДБАЧИВ І ЗАКЛИКАВ ЇМ ЗАПОБІГТИ, ЗОКРЕМА І ПРОВЕДЕННЯМ СВОЇХ ПРОСВІТНИЦЬКИХ АКЦІЙ, ПРЕЗЕНТАЦІЄЮ КНИГ І ФОТОВИСТАВОК. НА ФОТО: ДНІ «ДНЯ» У СІМФЕРОПОЛІ У ЧЕРВНІ 2010 РОКУ

До речі, про розвідку і спецслужби. Як відомо, між ФСБ та СБУ було укладено договір про не ведення роботи один проти одного. СБУ, звісно, проти Росії не працювала. ГРУ взагалі залишилися поза договором. Але я був свідком одного з кількох «спільних навчань» антитерористичних підрозділів Росії  та України свого часу на території Криму. Тим, хто заглиблювався в подробиці, було зрозуміло: це не навчання, це ведення російськими підрозділами розвідки на території вірогідного противника — вивчення географічних, стратегічних і тактичних методів, рівня та особливостей підготовки українських підрозділів, оцінка впливу методик НАТО тощо. Більше того, як зараз відомо, ФСБ активно проникала в органи влади — в СБУ, МВС, створювала в Криму свої сайти, вербувала журналістів, членів громадських організацій, створювала «кротів» і «консерви», свою мережу агентів впливу та інформаторів, чим і скористалася в 2014 році. Навіть очільники МО та СБУ були нав’язані Януковичу з їхніх рядів. Якщо це називається «не працювати проти», то що таке «спецслужба» взагалі. Адже знали, що жодному договору з росіянами вірити не можна.

ПРО КОМПЛЕКС ВИНИ

Українські президенти та інші очільники органів влади України всі два десятиліття жили у впевненості, що війни між Росією та Україною бути не може в принципі, й саме це і було стратегічною помилкою держави.  Тим більше, що це нав’язувалося народові через ЗМІ. Вважається, що президентові, прем’єр-міністрові, спікеру парламенту, міністрам та іншим керівникам держави потрібні спеціальні знання, спеціальна підготовка. А її не було. Тому на фоні постійних заяв Лужкова, рішення Держдуми про російський статус Севастополя, нехтування росіянами основ міжнародного права і багатьох інших фактів вважати напад Росії неможливим було непрофесійно. Навпаки, зараз аналітики говорять, що анексія Криму навіть запізнилася. Бо якби під час боротьби за Кремль у Росії перемогла не єльцинська «сім’я», яка зробила ставку на невідомого світові Путіна, а тандем Примаков — Лужков, то війна з Україною розпочалася би ще в середині 1990-х.

Отже, якщо йдеться про вину і відповідальність, то досить дивно, що в фільмі експерти називають винними багатьох, але жоден не називає головних винуватців. На мою думку, відповідальність за анексію Криму і війну на Донбасі несуть кілька ешелонів владців. Перший ешелон — це, безумовно, країни-підписанти Будапештського меморандуму, які не зупинили агресора, хоча повинні були. Але це окрема тема. До головного ешелону відповідальності належать також Путін, Шойгу, Наришкін, українка Валентина Матвієнко, російський Генштаб, Вітко, разом із ними Гіркін, Малофеєв, а також Жиріновський, Глазьєв, Затулін, Марков, які були і учасниками анексії, й головними ідейними агресорами. А також президенти України.

Наприклад, на початок 1990-х років економіка України складала приблизно 15% економіки союзу. Ті ж 15% становила частка Чорноморського флоту серед флоту союзу, більшість кораблів були побудовані в Україні. У фільмі президент Леонід Кравчук стверджує, що з Єльциним «можна було домовлятися». То чому ж Леонід Макарович не наполіг, що Україні, якщо по справедливості, належить не частина, а весь Чорноморський флот, а погодився взяти лише 15% «того, що плаває»? Тим більше, що, як розповідають моряки ВМСУ, був час, коли, не отримавши грошей на утримання флоту від Росії, адмірал Едуард Балтін приїздив до Києва домовлятися про умови переходу всього флоту під командування України, але... Крачук не прийняв його. Так і було закладено першу міну під Крим, адже саме Чорноморський флот тепер під командуванням адмірала Вітко став «Троянським конем», через який було здійснено всю спецоперацію із захоплення півострова. А якби весь Чорноморський флот був українським, то ситуація в Криму ці два десятиліття була б зовсім іншою — не було б посягань на Севастополь, «московських» будинків, договору 2010 року, і багато що було б зовсім інакше.

Інший епізод — Будапештський меморандум, підписаний Леонідом Кучмою. Так, можливо, в України в грудні 1994 року не було іншого виходу, як зробити «красивий жест». Але Леонід Данилович мав насторожитися особливо після того, як Франсуа Міттеран попередив його про те, що відбувся грандіозний обман. Чому до підписання меморандуму були залучені лише окремі ядерні держави, а не всі, що було б логічно, бо ціну підпису Росії всі знали ще тоді? По-друге, чому Леонід Данилович мовчить зараз — не звертається до ООН, до Європарламенту, до МАГАТЕ, до ОБСЄ, чому не б’є у всі дзвони, чому не вимагає від США, Великобританії, інших ядерних держав, які все ж мають відчувати свою моральну відповідальність, не слів, а дій стосовно агресора, який порушив Будапештський меморандум?

Другий ешелон відповідальних за Крим — це Віктор Янукович, Микола Азаров, а також уся група політиків і олігархів, які опинилися в Росії після розстрілу Майдану. По-перше, це відповідальність за Небесну сотню. По-друге — за Крим. Як би вчинив справжній президент України на місці Януковича після того, як отримав погрози особисто від Путіна? Не перелякався б, а підібрав би вірних людей, і спробував би перетворити Україну, і перш за все Крим, на неприступну фортецю. Така змога у Януковича була, але він для цього нічого не зробив, натомість агенти російського впливу продовжували розкладати, знесилювати Україну.

В цю ж групу треба зарахувати і кримських колаборантів, зокрема Сергія Аксьонова, Владіміра Константінова, депутатів Верховної ради Криму, голову ЦВК Михайла Малишева та інших можновладців, які забезпечили спецоперацію анексії.

І, нарешті, в третьому ешелоні відповідальності — Турчинов, Тенюх та інші політики, які мали можливість дати відсіч агресорові в перші дні, але з якихось причин не скористалися наявними можливостями. Головна їхня вина, яка стосується кожного, вони діяли не системно, не у відповідності до викликів — не створили раду оборони, не мобілізували людей і засоби, не організували спротив ворогові, а РНБО перетворили, як сказав один аналітик, на збіговисько переляканих людей. Хтось, можливо, просто боявся за себе, бо не знав, чим це закінчиться, хтось не був добрим професіоналом і не вмів, хтось просто не вважав ситуацію серйозною. Звісно, ця відповідальність різна. Для перших ешелонів — це міжнародний кримінальний суд, для інших — суд в Україні, ще для інших — це відповідальність службова і моральна. А загалом — це великий сором перед українським народом, бо в найбільш відповідальний час, коли Батьківщина потребувала допомоги, всі прогавили, і не врятували Україну від біди.  

І нарешті, в кінці треба сказати, що це не роздуми на дозвіллі. Всі ці проблеми мають пряме відношення до сьогодення, бо Україна залишається у стані війни, Крим і Донбас не повернено, і лозунг «Все для фронту, все для перемоги!» так і не проголошено. Але ж, працюючи впівсили, займаючись то фронтом, то продажем землі, то перестановкою міністрів чи сільським господарством, перемогти у війні не можна. На виклики, що з’явилися перед Україною в 2014 році й залишаються актуальними нині, досі немає адекватної відповіді. Сподіватися, що до нас прийдуть маршал Конєв, або Рокосовський, Василевський чи Тимошенко і забезпечить перемогу над ворогом, підстав немає. Треба самим, самим!