Парламентська «фізіогноміка...»

Перебуваючи в парламенті під час голосування за зміни до Конституції 31 серпня, слухаючи сумні і пафосні промови депутатів з трибуни наступного дня, та спостерігаючи в кулуарах за посмішками обранців народу — мені пригадались часи Майдану. Сцена Майдану, переливи промов виступаючих, кров на вулицях та розпалений до оскаженілої агресії Донбас. А разом з тим, недоречні посмішки деяких персон, які наче щось або знали, або не надавали відповідного значення всьому, що коїлось. Схоже, що посмішки з багатьох облич досі не зійшли. Як і не вивітрився яскравий пафос слів, що продовжують лунати через мікрофони Ради та гучномовці.

Тоді як в останній день літа біля Верховної Ради гриміли вибухи гранат та димових шашок, в сесійній залі стояв ґвалт противників змін до Конституції, на обличчі спікера парламенту змінювались гримаси в залежності від того, хто виступав з трибуни, а представники Опоблоку лукаво посміхались один одному в приватних бесідах. Зміни до Основного Закону виявились лише приводом для чергового популістського карнавалу, де все було вирішено заздалегідь. Наступного дня, в день жалоби, такі неоднозначні посмішки були вже помітні на обличчях і інших політичних сил. Гра в стінах парламенту перетворилась в токсичну речовину, якою явно було передозоване суспільство. Зрештою, троє загиблих нацгвардійців та покалічені правоохоронці стали матеріалізованою ознакою такого передозування. Зазначимо — першою ознакою.

Можна будувати конспірологічні теорії, щодо причетності до трагедії спецслужб, шукати вигоди тих чи інших сил аж до Кремля, але залишиться головне питання — як сприйняв цю трагедію народ і чи зробили з неї висновки слуги цього народу? У суспільстві дійсно розгорілась жвава дискусія і, треба дати належне українцям, в основному відчувається розуміння недопустимості агресивних вчинків за будь-яких розкладах. Попри безліч спекуляцій, в суспільстві поки що спостерігається діалог, який все ж таки в певний момент може перетворитись на конфронтацію. До цього можуть призвести як об’єктивне невдоволення громадян, так і деякі інформаційні викиди політичних сил. Йдеться не лише про провокаційні заяви, але й про формально мудрі й чуйні промови з показним піклуванням за мир та злагоду без відповідного підґрунтя.

Народний депутат Юрій Береза біля трибуни в парламенті попередив: «Вчора під стінами українського парламенту загинуло три побратими. Три бійці Національної гвардії, які виконували свій обов’язок. Ви знаєте, за півтора року я поховав дуже багато людей, але вони загинули на сході, вони загинули від куль ворога. Скажіть, від чиєї кулі загинули ці три молоді і юні хлопці? Чому, на сьогоднішній день в моїй країні, хлопці гинуть від політиканства? Чому, в моїй країні хлопці гинуть за кожного з нас захищаючи демократію під стінами українського парламенту?.. Я не знаю, я не знаю, як дивитися в очі матерям. Як пояснити, чому діти не на фронті, а в Києві, в центрі столиці загинули? І тому я всіх закликаю, колеги, друзі, побратими, нам треба закінчувати з оцією незрозумілістю у наших стосунках. Якщо ми зараз не зробимо висновки, ми повторимо 17-й рік, якщо ми зараз не об’єднаємося,  ми втратимо цю державу. І жодних виправдань на тому і на цьому світі ми не отримаємо, нам не простить Бог, нам не простять люди».

Красиві і правильні промови політиків наступного після трагедії дня про необхідність пошуку консолідації та недопущення подій 1917 року, якось не відповідали згаданому піднесеному стану поза трибун. Наче трибуна досі залишилась сценою з акторами, режисерами, глядачами та лаштунками. Аналогії депутатів з буремним 1917 роком наштовхують, в свою чергу, на відповідну паралель. Адже пам’ятаємо, що тоді за Лютневою революцією сталась Жовтнева. Кінець жовтня цього року має всі шанси перетворитись з виборчого періоду у чергове випробування на міцність нервів загалу. Особливо за умов згаданого передозування маніпуляціями, глибинного розчарування, стомленості, а також — можливо для когось неважливої деталі — рахунків за комунальні послуги. Останній момент може стати у народу, який перегодований передвиборчими обіцянками, що ще торік набили оскомину своєю примітивною неоригінальністю, внутрішнім виправданням будь-яких радикальних заходів. Зворотність співвідношення зарплатні середньостатистичного українця з невпинно зростаючими витратами, можуть обігнати застиглу «еволюцію» парламентаризму. Парламентаризму, який досі уявляє собою набором проектів, а не ідей, шумом інтриг, а не діалогу з суспільством. Тоді вже буде не до промов. В боротьбі між холодильником і телевізором, як показує нещодавній досвід, перемагає граната. І дехто цим може обов’язково скористатись.

По посмішкам депутатів видно, що політичні сили зараз задоволені розподілом своїх місць і відповідними політичними дивідендами від переформатування коаліції. Готові до старту на місцевих виборах проекти дивляться на кілька місяців вперед. Але за формальними заявами про загиблих за десяток метрів від входу в Раду хлопців, на практиці поки що не видно, щоб до депутатів дійшла ступінь загрози. Передвиборчий азарт зараз небезпечний тим, що дозволяє для піару використовувати навіть смерті, забувши, що біда з часів Майдану наблизилась занадто близько до будівель держустанов. І саме цей факт мав би відповідно вплинути хоча б на міміку парламентарів.