Волі українського народу до самостійного життя не знищать ні ворожі тюрми, ні заслання, бо Україна є нездобутнім бастіоном героїв і борців
Євген Коновалець, український військово-політичний діяч, організатор ОУН

Перечитуючи старі газети

Або Про одну статтю Євгена Марчука
30 січня, 2015 - 12:36

Перебираючи й раціоналізуючи свій архів старих газет — не знічев’я, а через необхідність (кожен, хто робив удома ремонт, мене добре розуміє), автор цих рядків натрапив на пожовклий уже «День» за 27 травня 1997 року. І складений він був так, що одразу впадав у вічі заголовок статті, яка займала цілу шпальту, — «Україна: перед викликами ХХІ століття», набраний великими літерами. Потім — підзаголовок меншим кеглем: «Ми повинні активно реагувати на «відповідь» Росії НАТО», і, нарешті, вже маленькими літерами — підпис: «Євген Марчук, народний депутат України». От такий майже містичний збіг обставин; хочете — вірте, хочете — ні, але на газету я натрапив буквально напередодні дня народження Євгена Кириловича, чия активна політична та аналітична діяльність й сьогодні є взірцем для нових генерацій усіх, хто безпосередньо чи опосередковано причетний до української політики, до розробки її стратегії й тактики.

•  Коли з’явилася ця стаття, я працював у Центрі політичного аналізу «Дня». Добре пам’ятаю, яку бурхливу дискусію вона викликала в нашій невеличкій групі. Один із працівників Центру навіть демонстративно написав заяву про звільнення, заявивши: «Нехай вони самі торгують Батьківщиною, я в цьому не братиму участі!» І пішов працювати в структуру, яка обслуговувала адміністрацію Кучми. А інші працівники Центру залишилися в газеті й продовжували свою працю до розформування цієї структури (до речі, чи не час відродити Центри політичного й економічного аналізу «Дня»?), хоч і не з усіма положеннями статті були згідні. Утім, «День» ніколи не був схожий на газету «Правда» з неухильним дотриманням «генеральної лінії»...

•  Потім цю статтю було передруковано газетою (№94 за 5 червня 2009 р.), тож охочі можуть легко прочитати її в Інтернеті. Сьогодні деякі її тези можуть викликати неприйняття чи нерозуміння, особливо у молоді, деякі — подив («як можна бути таким наївним, пишучи про Росію»), деякі — заперечення («треба було негайно вступати до НАТО, а не розписувати плюси й мінуси розширення Альянсу!»). Але хочу зауважити: 1997 року і світ був істотно іншим, і Росія дещо іншою, і, звісно, Україна. Крім того, в статті Євгена Кириловича (зверніть увагу!) практично відсутні категоричні твердження й дуже рідко використовується, як-то кажуть логіки, «сильна модальність». Нарешті, слід розрізняти в статті моменти, так би мовити, тактичні та стратегічні; останні аж ніяк не втратили своєї актуальності й сьогодні.

•  Найперше — про Росію. Як на мене, було б догматизмом стверджувати неминучість розвитку цієї країни лише сталінсько-путінським шляхом. Це суперечить, окрім усього іншого, емпіричним фактам. Політичний емігрант брежнєвських часів — історик Олександр Янов — створив концепцію циклів російської історії: ліберальні реформи змінювалися контрреформами, які знаменували торжество деспотизму; це колесо «закрутилося» ще за часів Івана Грозного, але ж, очевидно, існують шанси його спинити? Із цієї передумови виходив і Євген Марчук, говорячи про необхідність співпраці з Росією (де на той час першим віце-прем’єром був, скажімо, нинішній опозиціонер Нємцов, а уряд очолював прагматик Черномирдін). «Україні, яка лежить на стику західної цивілізації, православного та ісламського світів, доведеться гранично активно включатися їхні відносини. Перешкоджати тертям і непорозумінням, які виникають поміж ними. При цьому, повторюсь, потрібно дистанціюватися від гри чужої, але старанно вести свою гру. Може бути, наша історична місія й полягає у здатності примирити Росію та Захід. Ставши їхнім сильним партнером, з яким їм доведеться рахуватися», — писав із огляду на це Марчук. Зверніть увагу: не «Європу та Росію», а «Захід і Росію». Адже тоді Центрально-Східна Європа ще не відчувала себе й об’єктивно не була Заходом; до прийняття в Альянс Чехії, Угорщини і Польщі залишалося два роки, а до вступу цих держав у Євросоюз — ще більше... Йшлося про зовсім іншу геополітичну конфігурацію, ніж сьогодні, коли ще, очевидно, існували шанси розвитку Росії не по імперському шляху. Хоча й незначні.

•  І при цьому Євген Марчук використовує «сильну модальність», пояснюючи свою позицію щодо Росії: «Коли я підкреслюю важливість зближення з Росією, то маю на увазі лише той його варіант, котрий забезпечить нам ріст життєвого рівня населення і зміцнення нашої державності». Після приходу до влади Путіна цей варіант став неможливим — і буде неможливим не тільки до усунення путінського режиму, а й до ліквідації наслідків його панування. Ось цю формулу варто було б вивчити напам’ять нинішнім «русофілам» з так званого Опозиційного блоку, але на це надія дуже слабка...

•  І ще одна геополітична формула, пов’язана з попередньою, і ще актуальніша, ніж 1997 року: «Ми безумовно зобов’язані підтримувати на високому рівні свою обороноздатність. Але всі наші дії мають бути спрямовані на послаблення воєнного протистояння у будь-якій формі і на загальне збалансоване роззброєння. Якщо рушниця висить на стіні, вона вистрілить. Якщо деякі наші сусіди продовжать озброюватися, не доводиться чекати від цього на щось добре... Ми повинні побудувати державу, чий авторитет, політична й економічна вага були б достатніми, щоб захистити своїх громадян по всьому світу. І не тільки громадян, а й тих, хто вважає Україну своєю історичною Батьківщиною і прагнув допомогти їй у тяжку хвилину».

•  А тепер про НАТО. Може, хтось і забув, але у 1990-х в Україні панували негативні настрої щодо вступу нашої держави до Альянсу. А це само по собі унеможливлювало цей вступ, навіть якби на те було бажання політичної еліти. Ба більше: скептичні нотки в статті Євгена Кириловича стануть куди більш зрозумілі, якщо вчитатися в цей її фрагмент: «Адже досить згадати, як (і в які терміни) «спрацювали» гарантії, що їх було дано підписантами тристоронньої угоди, після антиукраїнських вихваток Держдуми. Показовим було й те, як довго Україну тримали «у передбаннику» російсько-натовських переговорів обидві договірні сторони. У результаті, здавалося, навіть забовваніла примара Ялти-2. Пригадуються слова, почуті мною тоді у високих західних кабінетах. Мовляв, хлопці, ви самі повинні владнати з росіянами питання про статус Севастополя». Чи треба коментувати? І чи не повинні були політики молодшого покоління зважити на це спостереження?

•  Нарешті, великий фрагмент із прикінцевого розділу статті. Оцініть його самі.

«Давно пора замислитися над можливостями нашого впливу на російську політику. Якщо американські президенти і кандидати у президенти змушені рахуватися з «китайським виборцем», чому російські дозволяють собі не брати до уваги «українського». Наша діаспора в Росії, у пропорції до загальної чисельності населення, більша, ніж китайська у США. Але чи все робить Україна, щоб привабити тих, хто їй симпатизує? Пояснити, що відновлення Союзу (про який багато хто мріє) — не кращий вихід.

•  Значна частина російського бомонду — вихідці з України. Чи достатньо робиться для того, щоб налагодити з ними нормальне взаєморозуміння? Цих людей потрібно не тільки цінити і поважати, а й допомагати їм. І не найпринциповішим є в даному випадку питання, якою мовою вони говорять. Головне, чи люблять вони, як і раніше, Україну і чи готові сприяти україно-російській співпраці. Гадаю, якби ми проводили цілеспрямовано таку роботу, антиукраїнські пасажі лунали б у російській пресі й органах державної влади значно рідше. Народна дипломатія тут була б не менш ефективною, ніж офіційна.

•  Пришов час поміркувати і про механізми нашого зворотного впливу на інформаційний простір Росії. Нехай він буде обмеженим. Нехай нам вистачить коштів лише для того, щоб у шанованому і популярному виданні або телепрограмі регулярно давати інформацію про події у нашій країні та її позиції. Без шароварщини і відстрашливого ура-патріотизму. Але це буде наша позиція! Не прикрашена і не перебрехана. Так, подолати фільтри і перешкоди буде дуже непросто.

Взагалі багатьом нашим політикам потрібно краще знати ситуацію в Росії, вміти знаходити спільну мову з різними тамтешніми політичними силами і лідерами. Вчитися вести активний діалог з ними. Співпрацювати з регіонами, котрі користуються в Російській Федерації немалою самостійністю. Працювати із засобами масової інформації. Наша діяльність на російському напрямі має бути значно більш динамічною».

•  Твереза і кваліфікована оцінка ситуації, прагматичні й виконувані завдання, програма дій і для притомної влади України, і для відповідальної опозиції. Проте... Звісно, докорінно змінити російський політичний та інтелектуальний пейзаж така діяльність, навіть якби вона проводилася всі минулі роки, навряд чи змогла б. Але її результатом стала б наявність у Росії не 12—15% «нормальних людей», як про них висловилась Лілія Шевцова, тобто переконаних опонентів путінського неототалітаризму, а 20—25%. А це вже інша ситуація — і для України, й для самої Росії. Та чи означає нинішній стан речей (коли і самостійність регіонів в Росії знищено, і вільні ЗМІ, і парламентську опозицію), що одну з головних ідей статті «Україна: перед викликами ХХІ століття» слід списати в архів? Як на мене — ні, навпаки; тим більше, що точиться «гібридна війна», і без перенесення частини операцій (передусім просвітницьких, ідеологічних) на терени ворога виграти таку війну неможливо. І хіба не в інтересах хоча б притомної частини росіян радикальна зміна парадигми розвитку їхньої країни?

•  Отож і виходить, що перебирати підшивки старих газет буває дуже корисно. «Рукописи не горять», — сказав колись класик російської літератури, рідна сестра якого співала в хорі київської «Просвіти». Так само й політичні ідеї, якщо вони належно обгрунтовані, не застарівають навіть через десятиліття.

Сергій ГРАБОВСЬКИЙ
Газета: 
Рубрика: