Кожен народ пізнається за його богами та символами.
Лев Силенко, український мислитель, філософ, історик, письменник, номінант на Нобелівську премію

Повернення...

«Йдеться не про завершення російсько-української війни, а про завершення так званої української кризи як перепони на шляху до зближення Заходу і Росії», — експерт
9 вересня, 2019 - 18:23
7 ВЕРЕСНЯ, 2019 Р. КИЇВ / ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

Як переддень цієї зустрічі розглядається обмін утримуваних і засуджених осіб, який  щойно завершився, між Росією й Україною за формулою 35 на 35. А вже 18 вересня в Мінську повинні відбутися російсько-українські перемовини з приводу наступного обміну утримуваних осіб за формулою 200 на 70. Ці перемовини обіцяють бути важкими, оскільки Україна вимагає залучити до числа 200 українців, що звільняються, заарештованих у Криму кримськотатарських активістів, яких Росія вважає своїми громадянами, а Україна — своїми.

За реакцією на звільнення в’язнів у межах першого обміну, на цю доленосну подію, можна добре зрозуміти різницю значущості російсько-українського конфлікту для Києва та Москви. В українській столиці звільнених в’язнів Кремля особисто зустрічав сам президент Володимир Зеленський, і в Києві це було справжнє свято, причому не лише для рідних і близьких звільнених, а й для всіх українців. А в російській столиці найбільш високопоставленою особою з тих, що зустрічали «в’язнів кривавої хунти», якщо використовувати улюблений вислів російської пропаганди, був один із головних кремлівських пропагандистів Дмитро Кисельов, очільник МІА «Россия сегодня». Це пояснюється тим, що найвідомішим із звільнених Україною осіб був шеф цієї пропагандистської структури в Україні Кирило Вишинський. Але навіть щодо його звільнення великого пропагандистського галасу не влаштовували. А імена інших звільнених вважали за краще взагалі  не згадувати. У Кремлі не хочуть зайвий раз  нагадувати країні та світу про конфлікт на Донбасі та про його учасників. А російській публіці, серед якої і тверді путінці, цей конфлікт абсолютно до лампочки. Якщо в Україні імена Олега Сенцова, Романа Сущенка й інших кремлівських заручників, як кажуть, на слуху, то в Росії навіть найбільш розкрученого із звільнених, Кирила Вишинського, за межами кремлівського пропагандистського пулу мало хто пам’ятає. Росіяни в своїй переважній більшості жодного інтересу до конфлікту на Донбасі не виявляють, а Кремлю доля осіб, що утримуються в Україні через  цей конфлікт,  і Вишинського також (щодо його перебування в українській в’язниці були свої пропагандистські переваги), вельми байдужа.

Тому згода Москви на звільнення Сенцова, Сущенка й інших українських заручників може сприйматися як поступка, коли б не одне «але». У списку звільнених Україною була одна людина, яка Кремлю дуже потрібна, але зовсім не через його медійну популярність або цінність як пропагандиста. Це Володимир Цемах, бойовик «ДНР», колишній начальник ППО Сніжного та важливий свідок у справі про загибель малайзійського «Боїнга». Москва прагне за будь-яку ціну не допустити його появи на процесі про знищення «Боїнга» російським «Буком», який повинен розпочатися наступного року. Адже Цемах  брав участь у процесі транспортування нещасливого «Бука». І ось щодо його звільнення виникають питання. Звичайно, відомо, що Цемаха перед передачею Москві встигли допитати і українські, і голландські слідчі. Також зрозуміло, що в Росії свідчення з нього знімуть російські слідчі, і даючи їх, він, звичайно, категорично заперечуватиме будь-яку свою причетність і до «Бука», і до «Боїнга», і дезавуює все те, що казав під час вимушеного перебування в Києві. А Росія, активно домагаючись передачі їй Цемаха, ще раз доводить, нехай і побічно, свою причетність до загибелі «Боїнга». Але не це головне. Набагато важливіше те, що через декілька місяців той же Цемах, швидше за все, безслідно зникне і за допомогою ввічливих людей у цивільному відбуде до штабу Захарченка, Мотороли, Гиві й інших донецьких і луганських бойовиків, усунених за участю російських спецслужб.

ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

Тут можна пригадати і сумну долю відпущених Україною полонених російських спецназівців, і настільки ж гірку долю всіх тих росіян, хто встиг засвітитися в справі Скрипалів (до речі, мені тепер боязно за нещодавно звільненого російського посла в Лондоні Олександра Яковенка — не сталося б з ним чого через декілька місяців; адже мовилося ж в одному популярному радянському фільмі: «Уся твоя біда, Сашо, в тому, що ти надто багато знаєш!»). Напевно, в Цемаха не так багато звивин, і він насправді може не розуміти, що саме чекає його в Росії. Але все ж в цьому разі  президент Зеленський також постає не дуже гарно. Виходить, що він видає Росії на її вимогу громадянина України, що само по собі негарно та створює небезпечний прецедент. Ще важливіше те, що президент України йде на цей крок, чудово усвідомлюючи, що Цемаха в Росії з високою часткою ймовірності чекає загибель.

Проте, тепер уже не залишилося сумнівів, що зустріч у Нормандському форматі насправді відбудеться в  найближчому майбутньому. На ній, очевидно, обговорюватиметься перший пункт Мінських угод — припинення вогню. Не секрет, що після обрання Зеленського президентом сепаратисти та їхні російські керівники посилили провокації на лінії розмежування, що спричинило  загибель та поранення декількох українських військовиків. Також є підстави вважати, що новий президент, прагнучи зберегти перемир’я, обмежив українських військовиків у реакції на російсько-сепаратистський обстріл, що спричинило збільшення українських утрат. Тепер Зеленський спробує домогтися реального постійного перемир’я, але зробити це набагато складніше, ніж здійснити обмін затримуваними особами. Для того щоб перемир’я стало насправді ефективним, потрібно, щоб між ворогуючими сторонами була якась розділова смуга, контрольована миротворцями. Власне, це те, чого домагається Путін, розраховуючи перетворити Донбасівський конфлікт на заморожений, за прикладом Придністровського, Абхазького та Південно-Осетинського (чим це закінчилося в Абхазії та Південній Осетії, ми вже бачили). Тоді відразу ж можна буде просити Захід про зняття хоч би частини санкцій, а потім, у разі потреби, піти навіть на дипломатичне визнання «ДНР» і «ЛНР» (разом із якими-небудь Венесуелою та Науру). А миротворців  можна буде підібрати, наприклад, із Білорусії і Таджикистану. Українська сторона до цих пір опиралася цьому плану, наполягаючи на введенні миротворців на всю окуповану територію Донбасу та на виведенні звідти російських військ і підлеглих Росії озброєних формувань. Ці пропозиції, певна річ, відкидалися російською стороною. Якщо Зеленський поступиться в цьому питанні, то втратить шанси на відновлення українського суверенітету над Донбасом в осяжному майбутньому, навіть у разі зміни політичного режиму в Росії, і отримає якщо не повне зняття, то серйозне послаблення західних санкцій проти Росії. Сподіваюся, що подібної помилки Володимир Зеленський все ж не зробить.

КОМЕНТАР

«НОВА ВЛАДА ХОЧЕ ОТРИМАТИ ВІД ДОМОВЛЕНОСТЕЙ МАКСИМУМ ДЛЯ УКРАЇНИ, А ДАЛІ ДІЯТИ ПО СИТУАЦІЇ»

Григорій ПЕРЕПЕЛИЦЯ, конфліктолог-міжнародник, директор Iнституту зовнішньополітичних досліджень, доктор політичних наук, професор КНУ ім. Т.Г. Шевченка:

— Наразі ми бачимо, що в ситуації із звільненням українців та обміном одні клянуть Зеленського, мовляв, він здав національні інтереси, інші, навпаки, підтримують. Я вважаю, що потрібно оцінювати ситуацію, виходячи з наших пріоритетів. Для президента Зеленського найбільший пріоритет у зовнішній політиці — це цінність життя українських громадян. Тому він продемонстрував цей гуманізм і намагання дотримуватися демократичних стандартів і будувати демократичний режим в Україні. Хоча його звинувачують в узурпації влади, що є повним блефом і маніпуляціями. З цього погляду, Зеленський був готовий йти на більші втрати чи пожертви, в тому числі репутаційні, але він все одно би зробив все, щоб витягти наших громадян з російського полону.

Чи був можливий обмін без досягнення певного компромісу в трикутнику «Україна-Росія-Захід»? Безумовно, це було неможливо. Далі виникає питання — що очікувати від «нормандського формату»? Фактично нинішня ситуація була погоджена в двосторонніх переговорах між Макроном і Путіним, між Макроном і Трампом і потім додатково в рамках G7. Була розроблена формула, за якою можна замирити цей конфлікт. Мова не йде про завершення російсько-української війни, а про завершення так званої «української кризи» як перепони на шляху до зближення Заходу і Росії. Тому і були погоджені певні компроміси, на які мали піти всі сторони заради того, щоб зробити з Росії а союзника Заходу у вирішенні глобальних геополітичних проблем. Наразі вона поки є противником. Що є проблемою для Трампа? Україна не є проблемою для Трапма, тому що за нього Україна не є стратегічним партнером США. Україна є проблемою на шляху до зближення США та Росії. Під час саміту Великої сімки Трамп чітко окреслив проблеми глобального розкладу сил. Для США це питання Сходу — Ірану, Північної Кореї і головним чином Китаю.

Які інтереси для Європи? Провідні європейські держави, насамперед Німеччина і Франція, втрачають вплив у світі. Макрон у своїй доповіді перед дипломатами чітко це окреслив, зокрема, що стосується наступу Китаю, особливо через імплементацію доктрини «один пояс — один шлях», яка направлена на експансію в Європі, на її розчленування. Це все є також стратегічним інтересом Росії: покінчити з Євросоюзм і НАТО. Тобто Захід відчуває глобальні загрози, які насуваються перш за все з боку Китаю. Тому Захід прагне замиритися з Росією, задовольнити її претензії, і повернути РФ в орбіту Європи, подалі від Китаю. Про все це казав Макрон. На заваді всіх цих питань стоїть Україна. Отже якщо раніше Захід був солідарний з Україною, тому що він не міг дозволити РФ зруйнувати світовий порядок і могутність Заходу, то тепер, війною проти України, війною в Сирії, поширенням впливу на Лівію і навіть на Центральну Америку, подальшим зближенням з Китаєм, Росія все одно фактично зруйнувала цей порядок і Захід вирішив зблизитися з Росією.

Путін готовий повернутися в «нормандський формат» і у Велику вісімку для того, щоб руйнувати Захід (дискредитувати і позбавити солідарності). Більш того, він виставляє умови, зокрема знаття санкцій. Путін сказав, що не буде збиратися в «нормандському форматі», поки не будуть виконані певні умови, які вигідні Росії. Разом з тим, Путін мав піти на якісь символічні поступки — це обмін полоненими на рівноправній основі. Таким чином знімається проблема українських бранців в російських в’язницях, чого вимагала Україна і міжнародна спільнота. Путін на це погодився, тому що таким чином вбиває одразу трьох зайців: 1) показує, що міжнародні суди — ніщо для Росії; 2) показує, що захотів Цемаха — отримав Цемаха; 3) показує, що він може піти на подальші поступки Німеччині і Франції — припинити стрільбу в Станиці Луганській, Петровську, Золотому. Також Москва може дати можливість нашим інженерним службам відбудувати міст в Станиці Луганській, щоб зняти гуманітарну проблему.

Цього може бути досить, щоб Захід сказав, що першу частину Мінська Росія виконала, тепер можна приступати до політичної частини, яку має виконати Україна. І це саме головне, тому що проведення виборів в присутності російських військ фактично легітимізують їх присутність там і визнають фактичну незалежність «ДНР» і «ЛНР» від Києва, але не від Росії. І тоді Захід відразу зніме санкції з Росії. Те, що на останньому етапі мають бути виведені російські війська і відбудеться відновлення Україною контролю російсько-українського кордону, то Москва відмовиться виконувати цей пункт. І ніхто не змусить її це зробити. Тому що Росії не вивела свої війська ні з Придністров’я, хоча зобов’язувалася, ні з Абхазії та Південної Осетії відповідно до плану Медведєва — Саркозі, більш того, вона укріпила там свою присутність. Так само буде з Донбасом. Формально російсько-український кордон вони передадуть так званій «народній міліції ДНР, ЛНР» як вже легітимних утворень після проведення там виборів. Жодні українські представники і партії до виборів допущені не будуть, тому що там будуть російські війська. Отакий план. Його, до речі, привозив чинний президент Німеччини Штайнмайєр. Цей план зараз хочуть нав’язати Україні.

Чи розуміють це в Україні? Думаю, наразі нова влада на чолі з Зеленським хоче поки виконати те, що допустимо, тобто витиснути те, на що погодився Путін. Отримати з цієї домовленості максимум для Україні, а далі діяти по ситуації. В подальшому потрібно очікувати, що під час зустрічі в «нормандському форматі» на Україну буде відбувати тиск з усіх боків, як з боку Німеччини і Франції (і США), так, звичайно, і з боку Росії. Тільки на таких умовах Путін буде приймати участь в цих переговорах.   

Підготував Іван КАПСАМУН, «День»

Борис СОКОЛОВ, професор, Москва
Газета: 

Додати коментар

Фото Капча
Введіть символи з картинки

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ