Про особливості «транзитного» суспільства

Результати виборів до Верховної Ради 21.07.2019 року ще довгий час будуть аналізуватися, коментуватись, вивчатись. При невизначеності на сьогодні основних характеристик нової влади політологи мають шанс вибудовувати безліч полярних поглядів на розвиток подій : з одного боку — «всі вони так чи інакше пов’язані з олігархами (Коломойський, Ахметов, Пінчук та інші, які менше на слуху)» і «вони просто ще бачили «справжніх грошей»; з другого       — «буде нова республіка», це — новий етап розвитку держави.

Сьогодні — «жнива» політологів. У коментарях переважає страх перед монополізацією, узурпацією влади однією політичною силою або навіть диктатурою. Тобто є боязнь зміни форми влади, боязнь нового, невідомого. І хто його зна, як це відіб’ється на грантах політологів. На телешоу вони люблять вживати фразу «давайте називати речі своїми іменами». Давайте.    

Перше: з посиланням на Конституцію всі стверджують, що в нас парламентсько-президентська республіка. Але де-факто в нас президентська республіка. Це не випадковість і не якесь збочення, і не є проявом видатних здібностей наших президентів. Це об’єктивний результат об’єктивного запиту суспільства. Більшість політологів, які непогано живуть на гранти всіляких демократичних фондів, ігнорують цей факт. Саме президентська форма правління (авторитаризм) є необхідним перехідним етапом від тоталітаризму до демократії. Це не лише моя особиста точка зору, але її притримуються більшість філософів, які вивчають перехідні форми суспільства. До речі, Іван Плющ був прихильником такої форми правління (як у США). Ігнорування цієї тези, намагання «кавалерійською атакою» запровадити демократію, ігнорування об’єктивного ходу суспільних процесів у конкретній країні має наслідком те, що ми маємо. Плюс дискредитація демократії взагалі як форми управління (на додачу до аналогічних світових трендів).

Друге: монополізація влади однією партією має і позитивний приклад — Китай. Але там є «невеличка» відмінність від партії «Слуга народу»: КПК була створена 1921 року. Має свою ідеологію, державну стратегію на 100 років, розвинуту структуру по всій країні і т. д. Узурпація влади в них дала можливість вивести країну на друге місце в світі.

«Слуга народу» ще не партія, а просто колектив непоганих, у цілому, людей. У них поки що немає спільної ідеології, національної ідеї, моделі держави, державної стратегії. Їх усіх об’єднує лідер. Саме він буде центром прийняття остаточних рішень. Усі подальші дії партії влади залежатимуть від якості цих людей, від їхніх індивідуальних характеристик. І саме вони мають можливість «узурпувати» владу.

Третє: К. Маркс у «Тезах про Фейербаха» вказував: «До цього часу філософи лише пояснювали цей світ, а річ у тім, що його необхідно змінити». Не бачачи від існуючої політичної еліти, від влади наміру щось змінювати, народ доступними йому методами змінив владу сам.

Суспільне життя достатньо багатогранне, багатовимірне явище. Кожен може взяти для аналізу будь-яку з його сторін як частину загальної картини. Деякий час тому я зробив спробу знайти причини наших негараздів і звів їх до трьох ключових блоків — філософського, політекономічного та історичного («День» №6, 17.01.2018). 

Із філософської точки зору причиною наших негараздів є протиріччя між формою (влада) і змістом (стан суспільства). Суть протиріччя полягає в невідповідності форми влади реальному стану суспільства. Бернард Шоу (1856—1950) вказував: «Демократія не може стати вище рівня того людського матеріалу, з якого створені її виборці». В нас якраз це й сталося. Суспільству, яке в своїй основній масі, ніколи не було частиною демократичних держав, нав’язали державні інститути, які в європейських країнах складалися століттями. Це й призвело до розшарування суспільства: була демократична за формою влада і ті, хто її обслуговував, і решта народу, який сьогодні обирав свою владу, а вже назавтра її зневажав. Система, в якій її складові перебувають у конфлікті і не відповідають одне одному не може нормально розвиватись, не може реалізовувати свій потенціал.

Є два варіанти подолання цього протиріччя. Перший: влада (політична еліта) розуміючи негативні наслідки його для розвитку суспільства буде послідовно, наполегливо «підтягувати» суспільство до свого рівня: вироблення державної стратегії, створення і розвиток малого і середнього бізнесу як економічної основи демократичного суспільства, захист приватної власності, ліквідація такого явища як рейдерство (до речі, моїм африканським партнерам вихованим у більшості на англійському законодавстві треба довго пояснювати, що це таке), розпочинати реальні зміни в судовій системі; зрештою, показати, що поступово відновлюється справедливість. Іммануїл Кант (німецький філософ, 1724 — 1804) вказував: «Коли справедливість зникає, то не залишається нічого, що могло б надати цінності життю людей». Такий варіант можливий, коли у влади перебуває політична еліта, яка дбає про майбутнє країни. 

Але так не сталося. І не могло статися. Ми успадкували стару російсько-радянську форму управління державою зі старими представниками радянської партгоспноменклатури (Л.   Кравчук, Л. Кучма, В. Янукович, П. Порошенко). «Мудрий» український народ саме їм, а не представникам національно-патріотичних сил довірив свою долю, долю незалежної України. «Бачили очі, що купували». Вони керували державою в межах парадигми, яка сформувалася ще за часів Золотої Орди: окупована територія роздивляється ними лише як надійне джерело збагачення владної верхівки. Надійність забезпечувалася повним контролем над владою. Л. Кучма надав цій політиці форми кланово-олігархічної системи. Парадоксальна ситуація: народ демократично обирає раз за разом владу, яка робить його відносно все біднішим і все менш певним у своєму майбутньому. І все за Конституцією.

Не можу сказати, що влада навмисно поглиблювала віддаленість влади від народу, тобто поглиблювала невідповідність форми та змісту. Мені здається, що влада і ті, хто стоять за нею, вважали два Майдани чимось на кшталт дитячої істерики: по психують і заспокояться. Відсутність страху за вчинене, придбане за 30 років безтурботного життя, вбила в можновладців інстинкт самозбереження. Уроки «Великого Жовтня» забулись. А капіталісти пам’ятають: 19 мільярдерів США ( серед них — Дж. Сорос, Е. Дісней, К. Хьюз) звернулися до кандидатів у президенти з ідеєю ввести спеціальний податок на багаті сімейства. Українські мільярдери не зважали і на громадянське суспільство, яке поступово, але все ж таки набирало силу. Як наслідок влада, її уособлення — політична еліта, інститути влади все більш віддалялися від народу і, зрештою, Україна стала світовим рекордсменом із недовіри до влади              — 9%, при середньому показнику в світі — 56% (2018 рік, Інститут Геллапа).

У системі «форма — зміст» кожна складова має свої особливості і певні взаємні форми впливу. Зміст (у нас — це суспільство) більш консервативний, менш динамічний. Зміни його характеристик (менталітет, традиції, культура, мова, релігія) відбуваються повільно. Тут діють об’єктивні закони суспільного розвитку на відміну від розвитку форми (влади), де переважають конкретні або персоніфіковані інтереси, а також так звана політична доцільність. Форма (влада) має систематизувати зміст, надати йому певну спрямованість, сприяти його динамічному розвитку. Вона має віддзеркалювати всі зміни в суспільстві, активно реагувати на них, стимулювати найбільш перспективні з них. Якщо цього не відбувається система стагнує або демонструє мляву динаміку. Кожна система прагне до рівноваги. Тобто до стану, коли всі її елементи діють гармонічно, з максимальною ефективністю. В цьому процесі беруть участь усі елементи системи. Якщо один із них випадає з цього процесу або навіть діє всупереч йому, тоді інший перебирає цю функцію на себе. В нашому випадку форма (влада) перестала виконувати роль гармонізатора, двигуна суспільного прогресу (незважаючи на окремі позитивні кроки). І цю функцію стихійно перебрав на себе зміст (суспільство). Суспільство опустило владу (форму) до свого рівня (за Б.   Шоу). Тим самим встановивши на більш низькому рівні гармонію в системі «форма-зміст». Це дає надію на можливість максимальної реалізації потенціалу системи. Але за однієї умови, про яку вже згадувалося: різночинці нової політичної еліти «зав’язані» на одну людину      — на Президента як на політичний центр прийняття рішень. У нашій конкретно-історичній ситуації, в умовах війни це автоматично робить його автократором, який одноосібно відповідатиме за стан справ у державі, за її позитивне просування в глобальному світі, за активну протидію спробам зламати незалежність держави. Отже, цією умовою є встановлення в Україні на певний час президентської форми правління («День», №115, 4.07.2018).        

Я завжди відстоював необхідність встановлення в Україні на певний час авторитарної форми правління як необхідного етапу переходу від тоталітаризму до демократії. Повторю вже не раз озвучені два аргументи на користь цієї тези:

— у силу історичних обставин, незалежних від народу, український народ (у своїй більшості) не жив у державах, де притримуються існуючих законів. Тобто, народ не те, що не звик, а він просто не знав, що таке жити згідно з закону (що і є фундаментом демократичного суспільства). Тому і зневажав закони, які, на їхню думку, не мають стосунку до їхнього реального життя (закон що дишло...).  

— не маючи впродовж своєї історії власної держави, народ жив, існував, зберігав свою мову, культуру, традиції в межах держав, на які він дивився як на ворожу до себе силу. Звідси і традиційне ставлення до держави та її інституцій. Народ будував своє життя поза державою, формуючи тип мислення, який сучасні політологи назвали би ліберальним. Цей ліберально-анархістський тип мислення успішно співіснував із вимогами до держави гарантувати те, що виходить за межі особистого життя, а насамперед особистої безпеки. 

Апріорі вважалося, що як тільки Україна отримає власну, незалежну державу, ці історичні недоліки автоматично зникнуть: зникне недовіра народу до держави, мудрий український народ буде жити згідно з законами, які будуть прийматися народними ж депутатами в інтересах саме народу. 

На сьогодні складаються всі умови для встановлення президентської форми правління як механізм подолання протиріччя між формою і змістом. Два Майдани, вибори Президента і депутатів Верховної Ради — це були сплески народних емоцій. Але емоції — явище короткоминуще. Класичний приклад: народ Єрусалиму радо вітав Ісуса Христа як визволителя, як месію. Вже за кілька днів він також радо послав його на смерть. На емоціях майбутнього не збудуєш. Щоб у нашому неструктурованому суспільстві, за відсутності сформованої політичної нації, за відсутності провірених політичних партій, за не прогнозованості емоцій втримати хисткі досягнення народного волевиявлення потрібна жорстка політична воля уособлена в конкретній людині, а не розмазана серед 425 різношерстних народних депутатів. Сьогодні в нас звичний для нас час надій і сподівань. У всіх вони різні. Часто-густо, на жаль, навіть полярні. Які з них здійснить нова влада? Три чверті електорату сподівається побачити не лише нові обличчя, а й новий курс України в майбутнє. А що буде, коли наші надії не збудуться?