Кожен народ пізнається за його богами та символами.
Лев Силенко, український мислитель, філософ, історик, письменник, номінант на Нобелівську премію

Проблема Донбасу і Криму

Виклик і відповідь для України
15 вересня, 2015 - 13:24
ФОТО З АРХІВУ «Дня»

Свого часу видатний англійський історик і філософ Арнольд Дж. Тойнбі сформулював свою теорію виклику та відповіді як універсального механізму творення націй, держав і цивілізацій. На основі аналізу логіки виникнення, становлення і занепаду сотень народів і держав упродовж усієї відомої нам історії людства він доводив, що початковою точкою генезису нової спільноти і головним фактором її успіху є адекватна відповідь, знайдена нею на зовнішній чи внутрішній виклик, який ставить під загрозу життя людей і руйнує при цьому звичний для них спосіб думання і дії. У таких умовах спільнота або мобілізується і знаходить новий модус вівенді та на його основі здобуває конкурентну перевагу над іншими спільнотами, або зазнає поразки і зникає з історичного поля, розчиняючись серед інших народів і стаючи сировиною для будівництва їхніх держав.

Ситуація, в яку сьогодні потрапила українська спільнота, багатьма своїми рисами нагадує саме такий доленосний виклик. І найбільш сфокусовано він виявляється в проблемі територіальних втрат, що стали наслідком внутрішньої слабкості держави, недоформованості нації та недооцінки зовнішніх загроз.

ДВА СПОСОБИ ПОВЕРНЕННЯ ДОНБАСУ — СКЛАДНИЙ ВИБІР

Питання, що робити з Донбасом (бічним зором тримаючи на оці Крим), перетворилося на ключове питання української політики. Зовнішньої та внутрішньої. Без відповіді на це питання ми не можемо рухатися далі в жодному іншому питанні. Проблема територіальної цілісності не дає нам будувати стратегічні відносини з зовнішньополітичними партнерами, перешкоджає внутрішньополітичній стабілізації, підважує вітчизняну економіку, руйнує правову систему держави, сіє хаос у головах і відчай у душах людей.

Свої території треба повертати. Робити це треба не лише «тому, що» (справедливість, національна гідність, пам’ять про загиблих), а й «для того, щоб». Для того, щоб бути переможцем, а не переможеним. Щоб мати динаміку зростання, а не динаміку втрат. Щоб мати — для себе й для світу — остаточну відповідь на питання про істинні причини конфлікту.

Як повертатимемо Донбас (і Крим)? На це питання нам потрібно дати відповідь тут і тепер. І ніхто цю відповідь не дасть замість нас. Будь-які посередники, глобальні гравці та стратегічні партнери можуть лише схиляти нас у той чи інший бік. Вони пропонуватимуть рішення, які зовні видаються слушними і раціональними. Або єдино можливими та єдино правильними. Але усі ці рішення враховуватимуть всі інтереси, крім нашого. Бо якщо ми самі не визначили свій інтерес, не вирахували свій оптимальний варіант, то всі ігри навколо нашого суверенітету виграватимуться нашим коштом.

Є універсальне правило: вихід із ситуації — недалеко від того місця, де був вхід. Для того, щоб вирішити проблему Донбасу (і Криму), треба передусім зрозуміти, чому та яким чином вона виникла.

Звісно, сьогодні можна реконструювати в деталях задум і реалізацію операції «русская весна». Можна покроково відстежити, як заходила в глухий кут команда Януковича в питаннях зовнішньої та внутрішньої політики. Але не це головний урок для українського майбутнього. Аналіз дій Росії та колишньої української влади частково дає відповідь на запитання, хто винен. Але він при цьому не дає відповіді на жодне інше запитання. Наприклад, що нам робити з Донбасом? Тому що це — питання не минулого, а майбутнього.

Головна проблема, з якою Україна зустріла своє чергове історичне роздоріжжя у вигляді класичної дилеми: Європа чи Росія, це — стратегічна сліпота. Ми підходили до краю прірви, поринали в кризу, не бачачи й не розуміли, що з нами і навколо нас відбувається. Ми не розуміли себе, своїх потреб, своїх слабкостей і можливостей. Ми не розуміли своїх партнерів, їхніх намірів і справжніх інтересів. Ми не мали уявлення про те, як події можуть розвиватися надалі. Були цілком безпорадні перед кожним днем, який був завтрашній, і панічно намагалися вловити напрям руху подій із нічних сеансів Інтернету.

Україна не була готова до війни. Громадянське суспільство не було готове до революції та оновлення влади. Спецслужби не були готові до диверсій і збройних захоплень органів влади. Ми не знали достеменно, чого очікує від нас Захід, і які наміри щодо нас у Росії.

Такий стан сліпоти й безпорадності провокує агресора. Ми — ідеальний засіб для задоволення чужих інтересів. Тому що наша сліпота пов’язана з нашою об’єктністю в усіх можливих видах відносин — воєнних, політичних, інформаційних, економічних, культурних.

За цих умов питання про те, що нам робити з Донбасом (і Кримом), є викликом нашій суб’єктності та стратегічній притомності. Ми просто зобов’язані на нього відповісти. Це, якщо хочете, наше «бути чи не бути». А щоб відповісти, ми мусимо почати думати, аналізувати й ставати самими собою, усвідомлюючи свої об’єктивні можливості, реальні перспективи ситуації навколо України та свої справжні національні інтереси.

Якщо необхідність реінтеграції не ставиться під сумнів, то можемо далі моделювати способи реалізації цієї мети. Таких способів насправді існує лише два. Перший — воєнна операція на зразок тієї, що була здійснена Хорватією щодо Сербської Крайни. Другий — угода зі стороною, що нині здійснює силовий контроль над даною територією (умовно кажучи, чеченський варіант).

Вибір базового сценарію є точкою відліку для побудови та реалізації всього плану реінтеграції. Це на сьогоднішній день найважливіше питання національної стратегії. Відповідь на нього програмує поведінку України на міжнародній арені, розвиток сектору безпеки і навіть пріоритети внутрішньої політики та модель політичного режиму України на десяток років уперед, щонайменше.

Тому що не можна серйозно розраховувати на військове розв’язання питання Донбасу, а тим паче Криму, без наявності таких факторів: критичне послаблення Росії; наявність чисельної, професійної, добре озброєної армії; внутрішня політична консолідація; лояльне ставлення до подібного кроку з боку ЄС і США; запас економічної стабільності, необхідної для «перетравлювання» відвойованих регіонів. І це ще не повний перелік.

Відповідно, ці стратегічні орієнтири обумовлюють низку інших завдань і обставин. Необхідна міра послаблення Росії можлива лише внаслідок поєднання кількох чинників — економічного колапсу, внутрішньополітичної кризи, ідеологічного банкрутства та відцентрових рухів суб’єктів федерації. Лояльне ставлення Заходу до можливої військової операції здатна забезпечити лише повна довіра до Києва як надійного партнера ЄС і НАТО, а також гарантія дотримання демократичних норм і стандартів у процесі реінтеграції. Внутрішня консолідація теж відбувається за певною політичною логікою — харизматичний лідер, подолання світоглядних розколів та політичних протистоянь, як правило — сильна президентська влада з опорою на силовий блок. Економіка прискорено відновлюється або внаслідок нового пакту бізнесових угруповань щодо розподілу активів і сфер впливу (якщо наша олігархія здатна «привести в економіку» стільки ж грошей, скільки вона перед цим з неї вивела), або через масштабну приватизацію та прихід стратегічного іноземного інвестора. Наявність цих передумов детермінована іншими рішеннями та орієнтирами, які вже сьогодні варто закладати на рівні суспільної свідомості, конституційної моделі, податкового законодавства, зовнішньополітичних ініціатив і т. ін.

Якщо ж спробувати бодай побіжно змоделювати другий шлях реінтеграції — через досягнення компромісу з нинішньою стороною конфлікту чи тим, хто її замінить у перспективі, — то тут вже окреслюється дещо відмінна конфігурація чинників і передумов.

Послаблення Росії так само залишається ключовою зовнішньополітичною проблемою. Але для реінтеграції на договірних засадах достатньо зміни політичного курсу керівництва країни-агресора. Росія, яка хоче відновити партнерство із Заходом, не здатна утримувати окуповані території та зосереджена на внутрішньополітичних проблемах, є достатньою умовою для вирішення питань Донбасу (і в певному форматі — навіть Криму). Зауважимо принагідно, що така Росія створює менше потенційних проблем у зв’язку з неконтрольованим хаосом на своїй території, появою неадекватних лідерів та реваншистськими ризиками в майбутньому.

У відносинах із Заходом договірний шлях реінтеграції є вже поступкою не з їхнього, а з нашого боку, а відтак потребує лише збереження політичного партнерства та гарантій економічної підтримки, зокрема — допомоги на відновлення окупованих територій.

Внутрішня політика також і в цьому варіанті формує важливі передумови реінтеграції. Короткий набір цих передумов — значні повноваження місцевої влади, політичний плюралізм без гострого внутрішнього конфлікту з ознаками громадянського протистояння, повне спростування страшилок кремлівської пропаганди щодо елементів політико-ідеологічного насильства, ксенофобії, культурної, мовної та регіональної дискримінації та упередженості.

Економічна складова проекту договірної реінтеграції передбачає наявність спільних інтересів Києва і Донецька (Сімферополя) та гарантій, наданих місцевим елітам щодо збереження активів і преференцій.

Який з цих двох шляхів обрати? В обох варіантів знайдуться свої палкі прихильники і противники. А хтось тим часом відстоює третій варіант — відгородитися залізним парканом і забути про те, що ці землі й ці люди колись були українськими.

Вибір складний, але поки ми як нація і як держава не вийдемо на якесь спільне бачення ситуації та не оберемо бажаний для себе сценарій майбутнього, то будемо й надалі безкінечно блукати у трьох соснах, сваритися між собою, програвати і шукати винних.

НЕПРАВИЛЬНО ПОСТАВЛЕНЕ ЗАПИТАННЯ УСКЛАДНЮЄ ПРАВИЛЬНУ ВІДПОВІДЬ

Насправді, навіть побіжного погляду досить для того, щоб зрозуміти, наскільки питання реінтеграційної стратегії тісно пов’язане з іншими питаннями внутрішнього і зовнішнього життя країни. Складність питання «що нам робити з Донбасом» полягає насамперед у тому, що саме питання поставлено неправильно.

Слід визнати, що не існує окремої проблеми повернення частини Донбасу і Криму до складу України. Є проблема самовизначення української нації в сучасному світі та вибору оптимальної моделі її розвитку. Ми маємо розглядати відносини з окупованими територіями в комплексі з іншими питаннями забезпечення національних інтересів. Такий підхід дозволить ухвалити правильне рішення в потрібний час та обрати найкращий шлях до мети.

Звернімося до цілком житейської аналогії. Ви під’їхали до перехрестя і мусите вирішити, куди їхати далі — праворуч, ліворуч, чи вертатися назад. Якщо ви їдете в товаристві, то думки напевне розділяться, і суперечка може стати досить гострою. Це — в тому випадку, коли кожен покладається на свої внутрішні відчуття та інтуїтивні передбачення. Себто — коли ви їдете наосліп. Але ви уникнете суперечки і гарантовано оберете правильне рішення, якщо будуть виконані три вимоги: 1) ви маєте карту автомобільних доріг; 2) ви правильно ідентифікуєте своє поточне місцеперебування (точка А); і 3) ви знаєте, куди ви їдете (точка Б). За наявності цієї інформації вибір напрямку руху в даний конкретний момент не стане для вас жодною проблемою.

Те саме відбувається в політиці держав, що опанували свою суб’єктність та привели свої уявлення про оточуючий світ у відповідність з реальністю.

Наша історія з Донбасом і Кримом стає значно прозорішою, а рішення — очевиднішими, якщо розглядати їх на мислительній карті, де позначено наші стратегічні цілі та наявні для їхнього досягнення шляхи.

Здавалося б, основні орієнтири нашого розвитку відомі. Це — найповніша, наскільки це можливо, інтеграція до правового, технологічного, культурного та політичного простору ЄС, розбудова власного сектору безпеки у тісній кооперації та за стандартами НАТО, переорієнтація експортного потенціалу нашої економіки на ринки Європи і пошук нових ринків для нашої продукції (основна ставка на продовольчі товари). У внутрішній політиці держава буде послідовно зменшувати свій вплив і повноваження — децентралізація влади з передачею повноважень громадам і регіонам, залучення інститутів громадянського суспільства до участі у виробленні та контролю над реалізацією державної політики на всіх рівнях, дерегуляція економічної діяльності, пов’язана зі зменшенням контрольних і дозвільних функцій держави. Ймовірно, зниження податкового тиску на бізнес. Сприяння інвестиціям. Найближчий крок — масштабна приватизація.

З невеликими варіаціями цей перелік завдань та орієнтирів ви знайдете у програмах усіх впливових політичних сил, урядів і президентів принаймні останнього десятиліття, починаючи з розробленої урядом В. Януковича десятирічної стратегії від 2004 року.

Дивно, що з такою ясністю і безальтернативністю стратегічного курсу ми не просто тупцюємо на місці, а й провалюємося в глибокі ями.

Втім, нічого дивного в цьому немає. Тому що насправді це не стратегія, а скан нашої колективної свідомості та сформованих у ній під дією ситуативних чинників уявлень про добро і зло. Тобто це дитячі мрії: «хочу бути лікарем, тому що лікар добрий і допомагає людям». Або «хочу бути трактористом, бо це дуже круто виглядає на картинці у читанці».

Стратегія — це шлях до перемоги, а не збірник добрих порад і житейської мудрості. Перемога здобувається в боротьбі, у якій ви точно знаєте, з ким боретеся, за що, і якими засобами збираєтеся довести свою перевагу.

НАЦІОНАЛЬНА СТРАТЕГІЯ — ПОШУК ОСНОВНОЇ ІДЕЇ

Отже, як насправді Україна може вибороти власне місце під сонцем, виходячи з реального становища нашої країни та можливостей, які надає нам актуальна ситуація у світі?

Окреслимо для початку стартову диспозицію — нашу точку А. Маємо країну з традиціями перманентної політичної колотнечі, але з чітко вираженим імунітетом до узурпації влади персоною чи групою. Політичні сили та лідери швидко змінюють одне одного на чолі держави, населення постійно невдоволене станом справ, але цим усім вправно маніпулює замкнута каста олігархів, які контролюють владу й опозицію, бізнес і медіа. Перебуваємо на геополітичному роздоріжжі, але наразі отримали чіткі сигнали підтримки з боку об’єднаного Заходу. Стрімко втрачаємо ринки на пострадянському просторі, але маємо надію на адаптацію вітчизняного виробника до вимог ЄС та сприятливу кон’юнктуру — падіння цін на вуглеводні і зростання цін на продовольство. Перебуваємо на перехресті транспортних, енергетичних, культурних комунікацій, але маємо величезні проблеми з інфраструктурою, відносинами зі східним сусідом і знанням іноземних мов. Маємо велику територію, сприятливий клімат, сорок з половиною мільйонів населення, більшість якого не має жодних мотивацій до творчої праці, відкритої конкуренції, самореалізації та інтеграції в сучасний світ. Разом з тим, перебуваємо на хвилі патріотичного піднесення та великих очікувань оновлення країни.

Тепер про точку Б. Через десять років ми хотіли б опинитися в розвинутій країні, яка має ліберальний політичний режим, досягла національної консолідації навколо спільних цінностей, де народ контролює владу, а державна політика спрямована на реалізацію національних інтересів. А також щоб були тісні зв’язки з країнами Заходу на основі різноманітних форм партнерства, включаючи НАТО, ЄС та низку взаємовигідних двосторонніх відносин на основі спільних інтересів (Німеччина, Бразилія, Ізраїль, Південна Корея та інші країни). І щоб нормалізувалися відносини з Росією, в якій відбулася зміна правлячого режиму та офіційно засуджено акт агресії щодо України 2014 — 2015 років.

Динамічно розвивається кооперація і торговельні відносини на пострадянському просторі. Україна не лише одна із країн Балто-Чорноморського регіону поглибленого співробітництва, а й ключова ланка у відносинах Європи з країнами Кавказу та Центральної Азії. Конкурентоспроможність вітчизняної економіки визначають галузі транспортного машинобудування (авіаційне, морське, залізничне і ракетно-космічне), ВПК, агропром та переробка сирої нафти і природного газу, що надходять трубопроводами із РФ та країн Центральної Азії. Значну частку доходної частини бюджету забезпечують різноманітні форми транзиту.

Прозорі й чіткі правила ведення бізнесу зумовлюють пожвавлення зацікавленості інвесторів до України. Наші громадяни активно засвоюють нові для себе стандарти економічної активності та професійного зростання. Нові робочі місця на високотехнологічних виробництвах, у менеджменті й сфері послуг займають як місцеві кадри, так і освічена молодь із різних куточків світу. Повертаються мігранти та їхні діти, які засвоїли стандарти соціальної поведінки в розвинутих країнах і чітко бачать переваги та можливості, які створює для них нова ситуація на батьківщині.

Модернізація всіх сфер життя суспільства, розбудова сучасної інфраструктури і новітніх транспортних комунікацій дають потужний імпульс будівельній індустрії, сфері послуг і призводять до стрімкого технологічного оновлення всіх без винятку сфер життя. На цій основі перебудовується і набуває конкурентоспроможності вітчизняна наука та освіта. Україна є привабливим центром туризму, оскільки забезпечує доступ до численних пам’яток культури, історії та природи, створює неповторне культурне середовище і належний комфорт.

Жодна з тих обставин, які склалися на сьогодні в Україні й навколо неї, не є принциповою перешкодою для того, щоб нам перейти з точки А в точку Б. Але зрозуміло, що цей перехід не відбудеться автоматично, без осмисленої, дисциплінованої та дуже наполегливої політики, суб’єктами якої мають стати держава, експертне середовище, бізнес, громадські лідери і політично активна спільнота громадян.

Якщо ми маємо перед очима загальну мапу, то на ній уже можна прокладати маршрут.

Основна вимога до ефективної стратегії — її цілісність, наявність генеральної лінії, певного задуму, якщо хочете, — узагальненого образу, який дає код розуміння принципів, пріоритетів та окремих деталей. Ми повинні вирішити, ким будемо у світі, яка наша місія. Без цього неможлива наша суб’єктність, ідентичність, ефективна взаємодія з партнерами та, кінець кінцем, успіх.

Набір ролей у сучасному світі не такий уже й великий. Його визначає логіка функціонування глобального ринку. Умовно кажучи, є країни-виробники, країни-постачальники сировини і країни-замовники продукції.

Далі буде

Максим РОЗУМНИЙ, Національний інститут стратегічних досліджень
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ