«Просто ніхто не заважав...»

У квітні 2014 року, коли Харків стояв перед загрозою появи «Харківської народної республіки», коли Харківську ОДА зайняли проросійські сепаратисти, а місцеві правоохоронці були бездіяльними, гасити пожежу сепаратизму виїхав вінницький підрозділ «Ягуар» (нині 8-й полк оперативного призначення імені Івана Богуна). 8 квітня 2014 року спецпризначенці за лічені хвилини — без жодного пострілу і жертв — звільнили Харківську ОДА, встановивши над будівлею український прапор. Для бійців «Ягуару» це завдання було справою честі, для України — переломним моментом у придушенні «русской весны».

ПРЯМА МОВА

— Шостого квітня у військову частину прибув тодішній начальник Західного теруправління внутрішніх військ Юрій Аллеров і почав переконувати нас, що треба вирушати на схід. Спочатку йшлося про патрулювання вулиць, а потім і про звільнення Харківської ОДА. Ми були згодні вирушити хоч зараз, але за однієї умови, — розкриває секрети на той момент т. в. о. заступника командира частини, а нині військовий пенсіонер Сергій КРИЖАНІВСЬКИЙ. — Преамбула була така: двоє наших військовослужбовців тоді були під слідством за результатами подій на Майдані, у Києві. І особовий склад вимагав від командування, щоб вони посприяли в їхньому звільненні з-під варти.

— Ми не знали конкретних деталей ситуації. Так, дивилися телевізор, розуміли, що Харків насичений проросійськими настроями, знали, що захопили адміністрацію, що в результаті протистояння постраждав курсант, бо йому кинули за бронежилет «взривпакет» — оце й уся інформація. Жодної координації перед виїздом не було, — долучається до розмови командир стрілецької резервної роти, лейтенант Дмитро РИСАК. — На збори було кілька годин. Родичі не випускали автобуси із Калинівки, бо фактично ми їхали у невідомість. У Харків прибули о п’ятій ночі 8 квітня і вже о шостій ранку розпочали операцію зі звільнення захопленої сепаратистами будівлі харківської облдержадміністрації.

— Як вдалося так блискавично провести операцію?

— Просто ніхто не заважав, — посміхаючись, каже Сергій Крижанівський. — Планування самої операції із захоплення відбувалося на місці. Ми розташувалися в автобусах за площею. Добре бачили територію по периметру. Розуміли, що треба одночасно заходити з центрального і службового входів. Нашого особового складу було 200 осіб. Скільки в приміщенні сепаратистів і з яким вони озброєнням, ми не знали. Цікавим моментом стало те, що ми мали бути як підкріплення, головним в операції був підрозділ ГРУ ЗСУ. Вони прилетіли до Харківського аеропорту з важким озброєнням і в повній комплектації, але виконувати поставлене завдання відмовилися. Досі не знаю, чому.

— Штурм розпочався рівно о шостій. Ми під’їхали двома автобусами й одночасно двома групами увійшли у приміщення через два входи на першому поверсі, — підхоплює розповідь колеги лейтенант Дмитро Рисак. — Бойовики чинити опір просто не зуміли і не встигли. Стріляти не довелося. Постраждалих при штурмі не було. 67 бойовиків затримали. Будівлю повністю очистили за 16 чи 19 хвилин. Успіх операції виявився в тому, що сепаратисти не очікували такого швидкого наступу, вони не встигли підвести зброю.

— Що з тих кількох хвилин запам’яталося найбільше?

— Нам, з одного боку, просто пощастило, бо всі залишилися живі і здорові, а з другого — відчуття гордості, бо з честю виконали бойове завдання. Згадується, як пов’язали бойовиків і передали їх міліціонером, один із них сказав, що ми — «100% американський спецпідрозділ». Ну ми в боргу не залишилися, почали між собою спілкуватися англійською: «yes», «come on». Здається, навіть у якійсь газеті написали щось про «американську армію», а насправді це були козаки із Вінниччини, — сміючись, розповідає полковник. — Найбільш неприємним для мене моментом було те, що коли ми вже завершили операцію, до ОДА приїхав харківський «Беркут», вони запізнилися на сам штурм, а потім почали нам тикати: «Хто такі?», «Чого приїхали?», «Це наше місто»... Харків на той момент був проросійський. Це відчувалося. Ми охороняли (та що там — жили в адміністрації тиждень) і щодня відчували ворожі погляди. Навіть коли місто заспокоїлося і мітинги біля ОДА стихли, на вулицях на нас дивилися підозріло. Та й провокацій вистачало.

— На той момент не можна було покластися на місцеві правоохоронні органи. Ми часто патрулювали з ними, і не раз чули, як вони були готові перейти на бік Росії, «бо там краще» чи «зарплати більші». Одна жінка, капітан у званні, здається, розповідала, що її брат служить на кордоні і прикордонники готові хоч завтра впустити російських найманців, аби прийшла «русская весна», — каже Дмитро Рисак. — У Харкові було чимало людей з проросійськими настроями, але, вочевидь, тих, хто хотів залишитися в Україні, ставало більше, бо місто ми не втратили. Чого не скажеш про Донецьк і Луганськ.

— А якби вам поставили завдання звільняти Донецьку чи Луганську ОДА, ви б поїхали?

— Накази не обговорюються. Інше питання, чи виконали ми б його? — каже Сергій Крижанівський. — Там події розвивалися досить швидко, люди не зорієнтувалися у своїх думках, не усвідомили вчинків. Вони були як зомбовані, впускали у свої помешкання бойовиків, щоб ті знищували наших... Час грав не на нашу користь. Кожен день ворог ставав міцнішим і професійнішим, підтягувалося озброєння, вони займали серйозні позиції...

— Тобто, на вашу думку, відтіснити ворога 2014 року і звільнити Донбас не було можливості?

— Поясню на прикладі. Із Харкова ми поїхали в Ізюм, потім нас перекинули ближче до Слов’янська, і так потихеньку ми вийшли на передові рубежі — Слов’янськ, Красний Лиман, Лисичанськ, де один із наших підрозділів потрапив у засідку і загинув командир частини № 3011. Чому? Бо бойовики вже сиділи в усіх вікнах, — долучається до розмови лейтенант. — У Лисичанську у нас було завдання зайти вглиб міста, зачистити периметр до певної визначеної точки. Першими зайшли бійці з частини № 3011, за ними на підтримку йшли один танк і БМП, а далі ми. Вони дісталися аж до школи, і раптом їх оточили і розпочався прицільний обстріл. Ми почали відступати, і по нас стріляли з тилу. Тобто нас спеціально запустили у місто, щоб знищити. Складалося враження, що стріляють з усіх вікон, хоча до того жодної живої душі на вулицях чи в будинках ми не помічали. Працювали снайпери, причому фахові військові. Ми теж давали їм перцю і не раз. Кожен з бійців нашого підрозділу має щонайменше по шість ротацій у зоні АТО, нині ООС.

— Вийшло так, що після подій на Майдані «Ягуар» був антигероєм. Після звільнення Харкова став героєм. А тепер 8-й полк — це взагалі легендарний підрозділ Нацгвардії. Як військові ставляться до такого парадоксального перевтілення?

— Ми всі зобов’язані виконувати накази. Ніхто з власної волі на Майдан не їхав. Надійшов наказ «їдемо в Київ на три дні з охорони громадського порядку», а затрималися на три місяці. Ми стояли від Європейської площі, звідти йшли на барикади — наше завдання було відтіснити мітингувальників. Вогонь відкривати ми не могли. Ми мали тільки щити і кийки, вогнепальної зброї не було, — короткими реченнями переповідає події полковник Крижанівський. — Хто стріляв, ми досі не знаємо. Кулі летіли і в наш бік. Одна потрапила в автобус, прошила його наскрізь. Тоді ми зрозуміли, що треба вшиватися, бо ніхто жодних вказівок уже не давав.

— Коли я стояв на Майдані й виконував завдання, бо інакше — військовий трибунал, у Вінниці моїй родині погрожували, писали листи, мовляв, «тут живе вбивця», лякали дружину — складний період був, — каже Дмитро Рисак. — Пам’ятаю, як приїхали з Майдану, а біля військової частини стояли вінницькі активісти і влаштували нам коридор ганьби. Хоча ми жодних протиправних дій не вчиняли, насилля більше було від «Беркута», на них покладалося завдання з придушення масових заворушень. Були з їхнього боку сильні перегини. Вони і в мирні часи дозволяли собі дивне поводження. Наше командування змусили просити вибачення у народу, вивели на площу до Калинівської РДА, і привселюдно вони просили пробачення, пояснювали, як і чому все відбувалося... А потім за два місяці нас кинули в Харків, і ми стали героями. Ось такий парадокс — від ганьби до героїв. Нашому підрозділу вдалося без крові врятувати від війни Харків — ми цим пишаємося, але водночас боляче, що досі не можемо повернути Луганськ і Донецьк...

— Ми не експерти і не політики, а військовослужбовці, які знають, що таке сила, честь і надійне плече побратима, — резюмує Сергій Крижанівський. — Військовим способом подолати ворога і витіснити російські формування за кордон не вдасться, ми не настільки потужні в озброєнні, хоча сили духу нам не займати. Врегулювання можливе шляхом переговорів. Але не ціною зменшення території України чи шляхом замороження конфлікту — їх на території колишнього Радянського Союзу вистачає. Наші дипломати й політики мають знайти ахіллесову п’яту у Російської Федерації і змусити її грати за нашими правилами, але не на нашому полі.