Коли людина не встане з колін, то вона не далеко зможе пройти.
Іван Драч, український поет, перекладач, кіносценарист, драматург, державний і громадський діяч

Реалії призову

Допоки правовий нігілізм домінуватиме в головах українців, сильного війська не збудуємо
19 квітня, 2019 - 11:58
«НА ФРОНТ» / ФОТО БОРИСА КОРПУСЕНКА

Кожен призов на строкову військову службу висвітлює чимало проблем, пов’язаних з обороноздатністю Української держави. Головна — небажання молодих і фізично здорових українців захищати рідну землю.

«НАВІЩО НАМ ТА АРМІЯ?..»

Днями поспілкувася з двома киянами — 22-річними Анатолієм і Петром. Обох Господь Бог не обділив здоров’ям, і вони є потенційними воїнами-строковиками: жодних правових підстав для звільнення від військової повинності, відстрочки у них теж немає. Я поцікавився у них, чи збираються до війська, мовляв, призовна кампанія у розпалі.

— Хай там що, а ми не збираємося служити, — почув у відповідь.

Після спілкування з хлопцями провів міні-дослідження серед їхніх ровесників, цікавлячись ставленням до виконання свого конституційного обов’язку. Зі 100 опитаних лише... вісім виявили бажання «чесно відслужити», ще 27 зізналися, що «не ховатимуться від армії». Натомість 65 зізналися, «у жодному разі не служитимемо».

Із цих 65 осіб 20 вже мають заздалегідь заготовлені довідки про «вкрай поганий стан здоров’я», а у 40 є закордонні паспорти, і вони у час «Ч», тобто після отримання повістки, готові «змотатися до Польщі на заробітки». Дізнавшись, що потрібно буде проходити медичний огляд безпосередньо на призовній дільниці, хлопці, не моргнувши оком, відповіли що «безвихідних ситуацій не буває».

«Навіщо це мені потрібно?», «Нехай інші будують генералам дачі», «краще до Польщі на заробітки» — ось не повний перелік виправдань абсолютної більшості громадян, яких можна призивати.

РЕСУРСУ ДОСТАТНЬО. БАЖАЮЧИХ СЛУЖИТИ МАЛО...

Кабінет Міністрів України визначив кількість українців, які мають бути призвані на строкову військову службу цієї весни: 18 752 особи. З них 9 тисяч служитимуть у Збройних силах, 5 152 — у Національній гвардії, 4 тисячі поповнять Державну прикордонну службу, а ще 600 — спеціальну службу транспорту. Зважаючи на чисельність населення України, проблем із призовом, здавалось би, не має бути. Але їх стільки, що хоч греблю гати. Головна — небажання молодих людей служити. Тож офіцери військових комісаріатів інколи змушені вдаватися до сумнівних методів роботи. Минулої осені, наприклад, вони спільно з поліцейськими затримували юнаків призовного віку в різних громадських місцях і, доставляючи їх до райвідділів поліції, з’ясовували, чи підлягають вони призову. Про такі «полювання» дізналася вся країна, і соцмережі вибухнули  гнівом багатьох українців. А окремі політики у прямих ефірах почали порівнювати дії офіцерів із діями німецьких фашистів у роки Другої світової війни, які насильницьким шляхом відправляли українців на примусові роботи до Німеччини!..  Утім, чого не скажеш заради дешевого піару? Та хоч як би там було, а це є грубим порушенням чинного законодавства. Проте, як мовиться, є й інший бік зазначеної проблеми.

«Кожної весни і осені ми отримуємо розпорядження Генерального штабу, згідно з якими і призиваємо до війська, — розповідає знайомий офіцер. — І ми повинні їх виконувати, незважаючи ні на що. Кожен військовий комісар знає, що в разі невиконання з боку вищих командирів і начальників стосовно нього можуть слідувати так звані оргвисновки, аж до звільнення із займаної посади. Ніхто і ніяких виправдовувань чути не хоче. І зрозуміти наших керівників-генералів, які відповідають за комплектування війська і — за великим рахунком — національну безреку й оборону держави, не складно. Тож, як бачите, не від доброго життя ми змушені вдаватися до таких кроків».

До речі, тоді у Генеральному штабі ЗС України засудили подібні прецеденти. Зокрема, начальник Головного управління персоналу — заступник начальника ГШ ЗС України генерал-лейтенант Артур Артеменко — заявив, що «ресурсу для відправлення до військ не бракує, а всі посадовці, причетні до подібних неподобств, будуть покарані». Слова пана генерала викликали у соцмережах шквал овацій. Дійсно, хіба можна не погодитися з ним? Ми живемо у цивілізованому суспільстві, прагнемо розбудувати правову державу, і такі прецеденти виглядають не інакше, як середньовікове дикунство. Але, разом із тим, не все так однозначно, як може здатися на перший погляд. Принаймні людям, далеким від проблем проведення призовних кампаній. І ось чому.

Щодо ресурсу. Так, він цілком достатній для комплектування кількох десятків повнокровних дивізій. Наприклад, у 2018 році придатними до військової служби — за станом здоров’я — були визнані близько 420 тисяч молодих людей, це 86 відсотків із числа тих, хто з’явився до військових комісаріатів. І це при тому, що проігнорували виклики десятки тисяч. Але бути фізично здоровим і бажати відслужити — це, як кажуть в Одесі, дві великі різниці: отримавши вердикт про свою придатність, чимало юнаків «забувають» дорогу до призовних дільниць. У 2018 році, наприклад, і після додаткових медобстежень у державних медзакладах не повернулися майже 11 тисяч юнаків: більшість із них були визнані здоровими. Тож знаючи про можливість опинитися в армії, не стали зайвий раз наражатися на «небезпеку». Не слід забувати і про те, що, згідно з нашим законодавством, право на відстрочку чи взагалі звільнення від проходження строкової служби мають близько 30 категорій громадян України!.. А якщо взяти до уваги ще й армію злісних ухильників, то не варто дивуватися, що протягом усіх 27 років існування незалежної Української держави кожна із 52 проведених за цей час призовних кампаній викликає у офіцерів комісаріатів головний біль.

«Восени минулого року ми викликали 3 847 громадян призовного віку. Натомість з’явилися лише 1 512, — говорить військовий комісар Святошинського у місті Києві районного військкомату полковник Вадим Ліхтін. — Подібна ситуація виникла не вчора і навіть не позавчора: вона існує давно. Побутує думка, що призовом громадян  опікується виключно Міністерство оборони, а здійснюється він безпосередньо військкоматами та ще й на підставі відомчих директив. Але це абсолютно не так: призов регламентується чинним законодавством України, а проводить його ніхто інший, як Українська держава. Призовні комісії очолюють не комісари, а заступники голів районноих чи міських держадміністрацій. Військкоми є лише їх членами. Але так вже історично склалося в нашій державі, що всю відповідальність за проведення призову несуть військові комісаріати. Правда, держава передбачила за ухилення від служби відповідальність: згідно з Кримінальним кодексом України, «ухилення від призову на строкову військову службу карається обмеженням волі на строк до 3 років». А порушення призовником законодавства про військовий обов’язок і військову службу, як сказано у Кодексі про адміністративні правопорушення, «тягнуть за собою накладення штрафу від одного до трьох мінімумів доходів громадян». Повторне протягом року вчинення порушення... тягне за собою накладення штрафу від трьох до семи неоподаткованих мінімумів доходів».

Я поцікавився у Вадима Федоровича долею тих 1 582 юнаків, які злісно проігнорували виклики до призовних дільниць. І дізнався, що жоден із них не поніс ніякого покарання. Святошинський район не є виключенням. В інших столичних районах така ж картина: восени минулого року до РВК не з’явилось понад 80 відсотків потенційних вояків. А це десятки тисяч юнаків!.. І нікого з них вітчизняна Феміда не притягла до відповідальності.

До недавнього часу призовників викликали за повістками. І ті, хто навіть у страшному сні не міг уявити себе в солдатському однострої, усіляко ігнорували їх отримання, уникаючи зустрічей з офіцерами-військкоматівцями. І ті змушені були звертатися по допомогу до правоохорорнців, здійснюючи «рейди» по квартирах і намагаючись вручити ці повістки юнакам. Та дуже рідко кого заставали на місці. Віднедавна до чинного законодавства внесені певні зміни. Згідно із Законом «Про військовий обов’язок і військову службу», кожен українець призовного віку, який іще не служив у армії, упродовж десяти днів після оголошення про черговий призов має добровільно прийти до військкомату.

Але минулої осені, наприклад, до того ж Св’ятошинського РВК ніхто не з’явився!.. Чи може хлопець, призваний на строкову, опинитися в районі проведення Операції об’єднаних сил? — це питання найбільше хвилює батьків потенційних солдатів. Боязнь того, що вони можуть опинитися під російськими «Градами» і «Смерчами», змушує батьків шукати для своїх чад шпаринки у чинному законодавстві, які допомагають уникнути армійської служби. Втім, і самі хлопці знаходять. Але даремно.

«За п’ять років цієї неоголошеної війни, що ведеться проти України, жоден солдат-строковик не став її учасником, — говорить начальник відділу комплектування і призову, заступник начальника управління призову та комплектування Головного управління персоналу Генерального штабу ЗСУ полковник Валерій Дендебера. — Він може потрапити лише за умови, якщо сам виявить бажання піти на війну, підписавши контракт зі Збройними силами. А для того, щоб юнак опинився в районі АТО, потрібна згода батьків. Інших варіантів на сьогоднішній день не існує».

«НАМ ПОТРІБЕН РЕЗЕРВ У СОТНІ ТИСЯЧ ЛЮДЕЙ...»

Дехто каже, що призов строковиків час давно скасувати, мовляв, його немає у жодній цивілізованій країні світу. Автори таких тверджень лукавлять або ж, вибачте, є невігласами у цій проблемі: він існує в багатьох державах. А Україні він значно потрібніший, аніж комусь іншому, зважаючи на кровожерливу державу-сусідку: маємо бути готовими до захисту рідної землі будь-якої миті. Отже, кожен фізично здоровий громадянин повинен пройти армійську школу. І не з віником у руках, як це інколи буває, а з автоматом чи кулеметом, за важелями танка чи БМП. Лише за такої умови в час «Х» цей громадянин стане для ворога не мішенню на полі бою, а достойним супротивником, здатним знищити агресора. Сьогодні в Україні сформовано резерв — 1-ї та 2-ї черг. До них входять військовики — учасники АТО чи ООС, а також ті, хто відслужив строкову службу.

Ось як висловився з цього приводу знайомий полковник Генерального штабу: «Росія будь-якої миті може розпочати широмасштабне вторгнення в Україну. Так, чисельність їхньої армії значно перевищує чисельність нашої. Але це жодним чином не означає, що маємо підняти руки. Згадайте, як маленька Фінляндія зуміла нанести величезні втрати Росії. Чому? А тому, що її громадяни були готові до такого розвитку подій. І якщо ми матимемо великий, добре підготовлений військовий резерв, то подібна доля може спіткати Росію вдруге...»

Для вирішення проблем, пов’язаних із комплектуванням армії особовим складом, бачу два шляхи. Перший — підвищення національно-патріотичної роботи серед молоді, яка сьогодні шкутильгає на обидві ноги. Другий — посилення відповідальності за порушення «призовного» законодавства. Допоки правовий нігілізм домінуватиме в головах українців, сильного війська не збудуємо.

Сергій ЗЯТЬЄВ
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ