У літописців є найстрашніша зброя – замовчування
Павло Загребельний, український письменник, громадський та політичний діяч, Герой України

«Рятувала хлопців «на автоматі», аналізувала потім»

Старший лейтенант медичної служби Тетяна ІВАНЕНКО про те, як потрапила на Донбас і опинилася під обстрілами «Градів» і «Смерчів»
20 січня, 2021 - 18:43

Як жінки потрапляють на війну? Які думки їх огортають, коли вони опиняються під обстрілами «Градів» і «Смерчів», знаючи, що будь-якої миті можуть стати мішенню ворожого снайпера? Що змушує молоду тендітну дівчину, смертельно ризикуючи власним життям, рятувати чужі життя? Моя давня знайома Тетяна Іваненко знає відповіді на ці непрості запитання.

«БОЙОВИКИ БОЖЕВОЛІЛИ, НАМАГАЮЧИСЬ ДОВЕСТИ СВОЇМ ГОСПОДАРЯМ, ЩО ХЛІБ З ЇХНІХ РУК ЇДЯТЬ НЕДАРЕМНО»

— Таню, чим ти займалася взимку 2013 — 2014-го?

— Тоді я, старший сержант медичної служби, обіймала посаду медичної сестри ЛОР-відділення Військово-медичного клінічного центру Південного регіону. Розташовується він у Одесі. В нас, порівнюючи з Києвом, такого загострення подій не було. Проте одесити теж виходили на вулиці, протестуючи проти режиму Януковича.

А яким чином ти опинилася на адмінкордоні з Кримським півостровом, уже окупованим «зеленими чоловічками»? Адже Центр не полишав Одеси...

— У березні місяці, коли Крим уже захопили росіяни, мене відрядили до 79-ї окремої аеромобільної бригади, яку «кинули» на охорону цього адмінкордону. Для посилення, як сказали, її медичної ланки. Ну а коли події на Донбасі почали розвиватись надто стрімко, нашу медичну групу, що складалася з двох військових хірургів, одного анестезіолога та двох медсестер відрядили в цей регіон — у сектор «Д», який розташовувався неподалік населеного пункту Старогнатівка. Що ми там робили? То були, як ви знаєте, спекотні дні. І не лише в геофізічному розумінні: бойовики, маючи завдяки отриманій «гуманітарній допомозі» з боку Росії у вигляді озброєнь, техніки та маючи перевагу, просто божеволіли від такого «щастя», намагаючись довести своїм господарям, що хліб з їхніх рук їдять недаремно.

«ПІД ДУЛОМ ПІСТОЛЕТА НА ДОНБАС НІКОГО НЕ ВІДПРАВЛЯЛИ»

— Відбуваючи на Донбас, де вже було «гаряче», ти усвідомлювала, що можеш більше не побачити ні свого єдиного сина, ні батьків? Страшно не було?

— Страху тоді ще не було. Як і розуміння того, що відбувалося. Звичайно, коли почалися події в Криму, переживання були, оскільки в медичному сенсі то була наша зона відповідальності.

Правда, що на початку 2014-го армія була роздягненою, розутою і голодною? Як медик скажи про медзабезпечення.

— Я думаю, що і без моєї відповіді всі знають, у якому стані тоді перебувала наша армія. Щоправда, коли наша медична бригада виїжджала на ротації, то ми були забезпечені всім необхідним для надання першої медичної допомоги в тих умовах, у яких ми перебували. Але, звісно, ми ніколи не відмовлялися від волонтерської допомоги, а вона ніколи не була зайвою.

— Із Кримом усе зрозуміло — там до бойових зіткнень не дійшло. А коли твою медгрупу відправляли на Донбас, де все було значно серйозніше, ти не могла відмовитись, мовляв, пане командире, змилуйтеся, в мене малолітній син на Одещині...

— Могла. І це, я думаю, міг зробити кожен бажаючий: під дулом пістолета туди нікого не відправляли. Принаймні я не бачила подібних прецедентів і не чула про них. Але як було не поїхати? Для чого ми тоді здобували професію медиків, для чого підписували контракти з Міністерством оборони? Напевно, для того, щоб за будь-яких ситуацій лікувати, рятувати життя військовослужбовців.

«21 СЕРПНЯ Я НАРОДИЛАСЯ ВДРУГЕ»

— Кілька років тому ти мені казала, що 21 серпня, коли ти і сотні наших бійців потрапили під обстріл «Градів» і навіть «Ураганів», вважаєш днем свого другого народження. Але ваші митарства цього дня не скінчилися... Розкажи, будь ласка, про ці події більш детально.

— Так, 21 серпня я народилася вдруге: цього дня наше угруповання російські найманці накрили з «Ураганів» щільним вогнем. Здвалося, що горить, вибухає абсолютно все. Можливо, мої емоції зашкалюють, але то було справжнє жахіття, справжнісіньке пекло. Я, відверто кажучи, подумки прощалася з сином, батьками, подумки просила в них пробачення за ті чи ті вчинки.

Коли ж обстріли трохи вщухли, то зі своїми колегами-медиками Федором Богачиком, Михайлом Кошиковим, Оленою Гончаровою обходили розташування підрозділів, вишукуючи поранених. І надавали їм першу допомогу, намагаючись хоч якось стабілізувати їхній стан. Насамперед спинити кровотечу. Потрібно було також і знайти техніку для перевезення поранених, серед яких були й такі, життя яких висіли на волосині...

Далі вашу колону обстріляли.          

— Так, після обстрілу командування прийняло рішення про зміну місця дислокації. Але перед тим, як опинитися на теренах Запорізької області, ми прибули до іншого села. Щоправда, перебували там недовго. Весь цей час нас обстрілювали. Зокрема й із «Градів». Тому нам доводилося всіляко маневрувати, намагаючись уникнути прямих влучень.

«СУПРОТИВНИКОМ ВІВСЯ ПРИЦІЛЬНИЙ ВОГОНЬ ПО НАШИХ САНІТАРНИХ АВТІВКАХ»

— А чи правда, що терористи стріляли і по санітарних автівках, де були поранені, адже це заборонено міжнародною конвенцією?

— Звісно, що правда: я це бачила на власні очі. І то були не якісь поодинокі випадкові постріли: вівся прицільний вогонь, зокрема й із гранатометів. І стрільці не могли, зважаючи на відстань, що нас розділяла, не бачити на автівках червоні хрести і відповідні написи. Скажіть, чим ці покидьки відрізнялися від німецьких льотчиків часів Другої світової війни, які розстрілювали, бомбили ешелони з пораненими бійцями Червоної армії? Така ж сволота...

Угрупованням, у складі якого ти перебувала, командував генерал Петро Литвин. Злі язики кажуть, що в ті трагічні дні він кинув особовий склад напризволяще і накивав п’ятами. Інші ж, навпаки, стверджують, що він увесь цей час, аж до виходу з оточення, був зі своїми солдатами. Де правда, Тетяно?

— Відповім так: я не Господь Бог і навіть не прокурор, щлб вирішувати де правда, а де кривда. Але одне скажу точно: ті «злі язики», які кажуть, що Литвин «кинув» свій особовий склад напризволяще, про війну знають з книжок і кінофільмів. Це в кращому разі. Всі, хто в ті спекотні — в прямому і переносному розумінні цього слова — дні був там, добре знають де був пан генерал...

То де?

— Коли нас накрив перший залп «Ураганів», він був у розташуванні військ: на власні очі бачила, як віддавав розпорядження, комусь телефонував. А все, що кажуть «свідки» тих подій, то від лукавого. Крапка.

«КОМАНДУВАННЯ ПОДАВАЛО МЕНЕ НА ОРДЕН «ЗА МУЖНІСТЬ», АЛЕ НАГОРОДИЛИ МЕНЕ МЕДАЛЛЮ «ЗАХИСНИК ВІТЧИЗНИ»

— Знаю, що в ті «гарячі» дні ти особисто врятувала від вірної смерті понад 15 наших хлопців, ризикуючи власним життям. Про що ти думала в ті хвилини?

— Тоді, знаєте, часу не було думати: сьогодні, згадуючи ті дні, мені здається, що все робила «на автоматі», а думала, аналізувала вже потім, опинившись у відносній безпеці.

— Як Українська держава оцінила твої заслуги у врятуванні стількох бійців?

— Командування подавало мене на орден «За мужність», але нагородили мене медаллю «Захисник Вітчизни».

За всієї поваги до цієї нагороди скажу, що за своїм статусом вона значно нижча за орден. Чому так сталося? Твоїм безпосереднім командирам, які теж дивом уціліли, на очах яких ти, така тендітна, витягувала на собі стікаючих кров’ю бійців, було, мабуть, видніше, чого ти заслуговуєш — ордену чи медалі...

— Там, нагорі, видніше хто й чого достойний. Звістку про те, що орден замінили на медаль, сприйняла досить спокійно. Врешті-решт не за нагородою туди їхала. А хіба всі учасники бойових дій на Донбасі є орденоносцями? Та це ніскільки не значить, що вони погано воювали. Але завдяки поданню бойових побратимів у квітні 2017-го мене нагородили орденом «Народний герой».

«Я НЕ ЗАВЖДИ ЗГОДНА З ОЦІНКАМИ ПОДІЙ НА ДОНБАСІ...»

— Про події на сході України сказано і написано дуже багато. Хтось із великих сказав, що ніде так не брешуть, як на війні і полюванні. Звідси й запитання: те, що пишуть, кажуть і реальність — речі сумісні чи не дуже?

— Ви розумієте, що ми живемо в часи інтернету і новітніх технологій. Говорять багато, пишуть багато. Але чимало «експертів», політиків, які просторікують про події на сході, даючи оцінку діям Українського війська, повчають, як потрібно воювати, роблять це не піднімаючись зі свого дивану. Я не завжди згодна з оцінками подій на Донбасі, які чую з вуст людей, що пройшли цю війну, не раз і не два заглядали у вічі смерті. Але вони мають право на ці оцінки. Ну а тим, хто виступає в ролі суфлерів кремлівських пропагандистів, перевершуючи в своїй «щирості» Геббельса, Бог суддя. Час розставить все на свої місця і кожен з нас отримає те, на що заслуговує...

Як склалася твоя доля після того, як перетнула адмінкордон із Запорізькою областю, де твоєму життю вже нічого не загрожувало?..

— Я поступила до Української військово-медичної академії, закінчивши її з червоним дипломом. Сьогодні обіймаю посаду офіцера відділу узагальнення та забезпечення майном Військово-медичного клінічного центру Південного регіону. Службою задоволена і мрію про той день, коли сьогоднішнє так зване затишшя перейде в постійний мирний спокій, а дівчата-медики, які досі продовжують свою непросту службу в районі ООС змінять камуфляжі на елегантні сукні.

Сергій ЗЯТЬЄВ. Фото надано Тетяною ІВАНЕНКО
Газета: 
Рубрика: