Що дасть Рада з питань національної єдності?

Минулого тижня Президент України видав Указ, яким створив консультативно-дорадчий орган — Раду з питань національної єдності. «З метою сприяння дальшій консолідації українського суспільства на основі національної системи цінностей, духовних та культурних традицій, напрацювання оптимальних заходів, спрямованих на зміцнення національної єдності та розвиток національної свідомості, забезпечення системної взаємодії державних органів з інститутами громадянського суспільства з цих питань», — обґрунтовується ініціатива у документі.

Очолює раду сам Глава держави, а до її складу входять відомі представники громадського сектору, політики, науковці, експерти, журналісти. Серед них — Ада Роговцева, Володимир Панченко, Олеся Островська-Люта, Юрій Щербак, Ірина Бекешкіна, Іван Малкович, Микола Томенко, Володимир В’ятрович, Ігор Когут та ін.

Тож чи є нова ініціатива Банкової щирою спробою налагодити відносини між державною владою та громадянським суспільством? Або це новий PR-хід для створення позитивного іміджу влади? На це питання відповів член новоствореного органу, історик Кирило ГАЛУШКО:

— Мені здається цей крок є корисним і конструктивним, оскільки практика останніх двох років засвідчує низьку ефективність державних інституцій в сенсі розробки гуманітарної політики, особливо гуманітарної безпеки і захисну нашого інформаційного простору, підтримки констант української ідентичності. Державні установи вкрай повільні або в силу бюрократичної машини не здатні осмислити ці проблеми і розробити концепцію, розраховану не на рік-два, а більше. Натомість в громадському секторі напрацьовано набагато більше, ніж в спеціалізованих державних установах. Відповідно, потрібно налагоджувати механізми співпраці із суспільством у здійсненні державної політики в конкретних напрямках.

Звісно, можна згадати часи президентства Ющенка, коли був підписаний Універсал національної єдності. Але потрібно провести розмежування, оскільки універсал є певною декларацією, яку можна і не дотримувати. Завданням же нинішньої створеної ради є розробка конкретних пропозицій і рекомендацій державним органам — це формат конкретної роботи.

В цілому я оцінюю це як факт визнання суспільно корисної функції української соціального активу. Ця ініціатива є показником спроби діалогу між державою та громадянським суспільством. Бо запрошені люди до громадської ради є не лише окремими представниками, відомими загалу, а і лідерами громадської думки та очільниками впливових організацій. Тобто це не просто окремі персоналії, це особистості, за якими є інші люди і ресурси. Відповідно, ці робочі групи не будуть замикатися на зафіксованих в президентському указі членах громадської ради. Нашою компетенцією буде залучати і кооптувати фахівців, яких ми вважаємо корисними і досвідченими.

Звичайно, той ідеалістичний запал, який у нас був півтора роки тому з приводу можливостей громадськості, для багатьох закінчився розчаруваннями. Особисто я в цій громадській раді хотів би домогтися більш ефективної відповіді державних установ, які мені і моїм колегам давно відомі. Тобто нам дають можливість погратися певним адміністративним інструментом. Оскільки у нас гуманітарна політика не настільки популярна, я сподіваюся що політичних приводів гальмувати її роботу не буде. Сподіваюся, з’явиться можливість запустити якісь адміністративні механізми в гуманітарній сфері, діяльність яких була б тривалою і принесла би результати через рік-два-три. Якщо ж на це не буде відповіді держави, тоді можна буде стверджувати, що це чергова декларативна рада.