Коли важиться доля нації, історія не відрізняє поміж нейтральними боягузів.
В'ячеслав Липинський, український політичний діяч, історик, теоретик українського консерватизму

Штурман надії

«День» зустрівся з представником нового покоління моряків — колишнім нахімовцем, а зараз курсантом Одеської національної морської академії Євгеном СІРОШЕНКОМ
4 вересня, 2015 - 09:47
ФОТО АВТОРА

В інтернеті досі можна передивитися популярне відео весняного севастопольського дня, на якому в українській Військово-морській академії ім. П.С. Нахімова піднімають російський триколор, а його викладачі з оркестром затягують гімн окупанта. Та камера затремтіла, оператор несподівано побіг у зворотному напрямку... і перед глядачем уже стоїть шеренга юнаків у військовій формі, які співають рідний Український Гімн, перебивши і зрадницькі звуки оркестру, і шаблони декого, хто вважав, що ситуація в Криму однозначна (сотні тисяч переглядів відео).

Серед тих, хто співав український гімн, був і Євген Сірошенко, родом із Миколаївської області. Тоді до Одеси їх переїхало 103 курсанта, 22 з яких вже закінчили навчання. Зараз двадцятирічному Євгену залишилося вчитися ще два роки, після закінчення яких він мріє стати штурманом військового корабля.

Урок офіцерської честі старшим офіцерам від курсантів Академії ВМС України

Ми познайомилися з ним у одеському військовому порту, де зараз стоїть флагман ВМС України фрегат «Гетьман Сагайдачний». Тепер він навчається в Одесі, на факультеті військово-морських сил Одеської національної морської академії, створеному спеціально для курсантів, які приїхали з півострова.

Після переїзду з Севастополя до Одеси пройшло півтора року. Як змінилося життя Євгена за цей час? Як він згадує минулорічні події? Який настрій панує зараз?

«МЕНІ БУЛО СОРОМНО ЧУТИ ВІД ОФІЦЕРІВ, ЩО В РОСІЇ У МЕНЕ БУДУТЬ ВЕЛИКІ ПЕРСПЕКТИВИ»

— Нещодавно Україна святкувала День Незалежності. І тут можна згадати ваш справді незалежний і патріотичний вчинок — виконання Національного Гімну перед обличчям ворога. Тоді це була чиясь ініціатива чи рішення приймалося спільно?

— Ми почули голос із натовпу: «Давайте заспіваймо Гімн!», але хто це був — не змогли з’ясувати. Я вважаю, що рішення було прийнято спільно. Шкода, що на відео цього немає, однак перед тим, як підняти російський прапор, офіцери дозволили нам попрощатися з українським стягом. Курсанти вийшли на плац — і старші, й молодші, але після зняття українського прапора вийшли зі строю та повернулися в казарму. Виконували Гімн не лише 12 людей, яких видно на відео. На крильці було мало місця, тому стала тільки перша шеренга, а близько 40 курсантів залишилися позаду нас, у приміщенні.

— Як розгорталися події далі?

— Ми почали хвилюватися, що трохи «зіпсували їм свято». Після цього випадку нам почали погрожувати, бо відео швидко розлетілося Інтернетом. Але все одно вмовляли залишитися. Мені було соромно чути від офіцерів, що в Росії в мене будуть великі перспективи як для штурмана.

Режим порушився. Ми робили майже все, що хотіли, більшу частину часу — збирали речі. Перед так званим референдумом я прийшов у дім до однієї жінки в Севастополі, де знімав кімнату і зберігав свої речі. А там вже висіла форма російської сухопутної армії, якої  там раніше не бачив. 

— Із якими відчуттями ви покидали півострів?

— Я вирішив, що буду вірним своїй клятві та виконуватиму накази командира, й чудово розумів, що нам потрібно виїхати, бо Крим більше не був нашим. Відповідно, якщо ми — військові, які перебуваємо на території фактично чужої держави, то, хоч як це парадоксально, повинні виїхати, бо для них ми вже вважаємося загарбниками.

— Як ви ставитеся до своїх однокурсників, які залишилися в Криму? Чи підтримуєте з ними зв’язок?

— За великим рахунком, їхній вчинок — це зрада. Багато хто з них жив у Криму, в них там були сім’ї, родини. Вони доводили, що в Україні їм нічого робити, в Росії більші перспективи. На той момент, коли покидали півострів, ми залишалися близькими друзями: на прощання обіймалися, плакали, обіцяли дзвонити. Пройшли місяці. Спілкуючись з ними, почали помічати, як змінюються їхні погляди. Російська пропаганда спрацювала. Дійшло до відкритих погроз і обіцянок помсти, на кшталт: «Ми приїдемо й усіх вас придушимо». Вони серйозно вважають нас фашистами, які вбивають мирних людей.

«ІЗ ТИХ, ХТО ЗАЛИШИВСЯ В КРИМУ, НЕ ВИЙДУТЬ ХОРОШІ ВІЙСЬКОВІ. СКЛАДАТИ ПРИСЯГУ ВДРУГЕ — НЕ ОФІЦЕРСЬКИЙ ВЧИНОК»

— Чому особовий склад не залишився вірним своїй присязі?

— Тоді всім запаморочили голову. Вище командування ніби не бачило, що відбувається в Криму. Не бачило, що захоплюються військові частини, кораблі. Що відбуваються постійні сутички. Добре, що не дійшло до жертв між нашими ВМС та регулярною російською армією. Нам говорили: «Ви — чоловіки і повинні виконувати свої обов’язки». А самі почали думати не про свою честь, а про перспективи. Їм обіцяли золоті гори, високі зарплати, нам — стипендії по 500 доларів на місяць. Розповідали, що в нас буде постійна практика, працевлаштування після випуску. Звісно, із тих, хто залишився, не вийдуть хороші військові. Складати присягу вдруге — не офіцерський вчинок.

Найбільше мене вразило, що навіть люди з Києва та Західної України вирішили не їхати з півострова. Було й таке, що людина, яка взагалі не знала російської мови, сказала: «За такі гроші я ризикну».

— Вас залякували перед виїздом на материк?

— Нас намагалися залякати тим, що коли ми виїдемо з Криму, то всіх пов’яжуть як зрадників, які здали Крим і не зробили жодного пострілу. Менш страшна погроза — що нікому не будемо потрібні, просто розійдемося по домівках, не буде служби та навчання. А найстрашніше — що Росія рано чи пізно захопить всю Україну, тому «бігти нема куди».

«МИ Б НЕ ЗДАЛИ АКАДЕМІЮ, ОДНАК КОМАНДИ НЕ БУЛО»

— Чи існувала об’єктивна можливість захистити Військово-морську академію ім. П. С. Нахімова?

— Ми могли триматися і відстоювати її. В нас на території були підрозділи спецслужб СБУ — «Альфа». В нас був підрозділ підводно-диверсійних служб, які могли в разі чого чинити опір. На територію академії було дуже важко підійти з моря. Це — форпост, його можна було тримати місяцями, а підземними тунелями вийти з академії. Окрім того, росіяни боялися наших водолазів. Коли підходили кораблі, то постійно скидали бомби, гранати за борт, щоб раптом не підплили водолази. У Севастополі й за часів Радянського Союзу, й зараз була одна з кращих шкіл водолазів. Наостанок у нас в академії завжди була потужна вахта, яку потім просто зняли.

Ми б не здали академію, однак команди не було. Спочатку нам видали автомати, бронежилети, каски, бойові патрони. Потім забрали автомати і замість них видали штик-ножі. Це був просто цирк. Що ті ножі проти військових із автоматами? Заїхали пусті вантажівки. Їх завантажили ящиками з нашою зброєю. І вони виїхали. Через кілька днів  почалася комедія з прапорами.

— Як, на вашу думку, якби не було Євромайдану — чи окупувала б Росія Крим?

— Завдяки Майдану та війні на сході більше людей почали розуміти, хто вони, який в них обов’язок перед країною. Гадаю, ці події згуртували народ набагато швидше, ніж два мирні десятиріччя. На Майдані ми показали, що влада — це народ. Це — ознака народу, який себе поважає.

Наскільки я знаю, й те, що бачив сам, захоплення Криму — це проект, підготовлений не за один рік. І рано чи пізно це б трапилося, у тий чи інший спосіб. Росіяни працювали давно — за допомогою пропаганди, а також знищуючи нашу армію зсередини. А вдарили вони тоді, коли був найбільш зручний момент.

— Як можна повернути Крим?

— Силовим методом це буде дуже важко здійснити. Я хотів би, щоб в майбутньому кримчани самі зрозуміли, в чому була їхня помилка. Щоб вони відчували, що гірше живуть, ніж ми. Так, їм підвищили зарплати майже на стільки, на скільки обіцяли. Але піднялися й ціни. І на загальному тлі майже нічого не змінилося. Змінилися лише прапори.

Заїхати туди на танках буде непросто, зазнаємо великих втрат. Навіть якщо ми й відвоюємо півострів, люди там все одно залишаться накручені російською пропагандою. Тому знадобиться немало часу, щоб переламати ситуацію... Краще розвивати материкову Україну по всіх напрямках, тоді це матиме вплив на кримчан, а відповідно, і діяти буде потім легше.

«Я БУВ ВРАЖЕНИЙ ТИМ, ЩО НАС ПРИЙНЯЛИ НАСТІЛЬКИ ТЕПЛО В ОДЕСІ. ТУТ МИ ПОЧУВАЄМО СЕБЕ ВДОМА»

— Чому ви вирішили стати військовим моряком і поїхати навчатися саме в Крим, а не в Одесу або Миколаїв?

— Я мріяв бути моряком із дитинства. У мене тато — військовий Сухопутних військ. Із дитинства я ріс із розумінням, що офіцер — це еліта суспільства. Якщо я пройду цей непростий шлях становлення офіцера і служіння Україні в цьому статусі — я стану справжнім чоловіком і зможу забезпечити свою сім’ю. Коли закінчив 11-й клас, подав документи у три виші — всі морські — у військову Академію в Севастополі, в Херсон та ОНМА. На третій день курсу молодого бійця (КМБ) у Севастополь мені подзвонив тато і сказав, що я вступив на штурмана в Херсоні, пізніше — що вступив і на механіка в Одесі. Однак я вирішив для себе, що залишуся там. 

— Як склалася ваша доля тут, в Одесі?

— Я був вражений тим, що нас прийняли настільки тепло. У мене тут з’явилося багато друзів: і цивільних, і моряків, з якими разом вчимося. Тут ми почуваємо себе вдома. А от у Криму... Людей, звісно, можна насильно загнати на цей референдум, можна накрутити цифри голосів «за приєднання до Російської Федерації», але ніхто ж не змушував самих кримчан вивішувати з вікон триколори, не змушували клеїти російські прапорці на автомобільні номери й кричати нам у спину: «Фашисти!» Без сумніву, це вплив пропаганди, але на той момент вони не хотіли, щоб ми їх захищали. Ми не відчували себе вдома.

В Одесі ж нам створили ауру героїв. Нас багато хто любив і любить. Звісно, без антипатій не обійшлося, бо в Одесі також сильні сепаратистські настрої. В обличчя нічого не говорили, але ми відчували щось за спиною.

— Можете порівняти своє навчання в Севастополі з теперішнім в Одесі?

— Тут, в академії, сильніша матеріальна база. Я здобуваю більше практичних навичок і теоретичних знань. Місяць проходив практику на НАТОвських навчаннях Sea Shield-2015 біля Румунії, куди ми пішли на фрегаті «Гетьман Сагайдачний». Наше завдання полягало в тому, щоб замінити військових офіцерів на кораблі. За спеціальністю я — штурман, тож повинен був виконувати обов’язки штурманських командирів. У Констанці ми простояли декілька днів, куди підходили кораблі з Голландії, Туреччини, Болгарії — загальною чисельністю в десять кораблів і один підводний човен, який вийшов першим в море і «загубився». Він шукав нас, а ми — його. Самі маневри тривали близько п’яти днів, було важко фізично, однак практика дала серйозні результати.

Найважливіше — цей рік ми справді вчилися на військових. У Севастополі, у зв’язку з поступовим розваленням армії, ми відчували себе скоріше різноробочими. Наша служба більшою мірою складалася з прибирання території та ремонтів. Ми здебільшого тримали в руках віник, ніж автомат. В Одесі про нас нарешті згадали. Ми постріляли з різних видів зброї — автоматів, снайперських гвинтівок, кулеметів. Узагалі, у зв’язку з ситуацією на сході, покращилося ставлення до армії. Як кажуть: про військових згадують тоді, коли починається війна. До цього ми були просто воронкою, яка тягне гроші з державного бюджету.

«НА МОЮ ДУМКУ, НАМ ПОТРІБЕН ФЛОТ, ЯКИЙ БИ СКЛАДАВСЯ З НЕВЕЛИКИХ БОЙОВИХ ОДИНИЦЬ»

— Відомо, що з самого початку вас підтримували волонтери, продовжують вони це робити й сьогодні. У чому полягала їхня допомога?

— У волонтерах ми відчували неабияку підтримку. З усіх ми найбільше любимо Тоню (Антоніна Найдіс. — Авт.), вона нам як мама. Хлопці, які потрапляли в госпіталь,  просто купалися в турботі. Ми отримали багато побутових речей: одяг (військова та спортивна форма), меблі та техніку (ліжка, тумбочки, стільці, телевізори, пральні машини). На момент створення факультету нічого цього не було. Усі речі мала закупати держава, однак або грошей не дали — бо їх завжди немає, або вони десь зникли.

— Як ви оцінюєте сьогоднішній стан Військово-Морських сил в Україні?

— Вони зараз перебувають не в найкращому стані, адже багато одиниць техніки, озброєння, кораблів було залишено в Криму. Але захищають інтереси, обороняють країну не метал з пружинами та патронами, а люди. Бойовий дух офіцерів, матросів, старшин і курсантів, які залишилися вірними своїй присязі, виріс у рази. Ми розуміємо, чому служимо й за що воюємо. Ми любимо нашу країну й готові служити й обороняти її надалі.

Щодо майбутнього та перспектив Військово-Морських сил. Багато наших викладачів, професорів говорять, що без Криму морський кордон України став набагато меншим. Він тепер складається з декількох частин: Азовської й узбережжя Одеської, Херсонської та Миколаївської областей. Багато хто Азовське море називає великим озером, бо воно дуже мілководне. Підводні човни не можуть зайти в море непобаченими.

Із другого боку, нам не потрібен великий флот для захисту такого морського кордону. Бажано встановити хороші бойові батареї, які б тримали дальність стрільби у 40—60 км. Тоді ми захистимо наше узбережжя без кораблів у разі агресії. Зараз розробляються проекти дуже маленьких підводних човнів — на десять людей екіпажу. Якраз для нашої неглибокої місцевості. Вони тихі, маленькі, універсальні. Це надійні підводні човни, яких у разі пошкодження можна дуже швидко відремонтувати. На мою думку, нам потрібен флот, який би складався з невеликих бойових одиниць. Можливо, вони не такі потужні, як крейсер «Москва», який може накрити цілу область своїми балістичними ракетами, але ж вони швидкі та маневрені: підлетять ззаду, зроблять кілька залпів і потоплять ту ж «Москву».

— Де ви плануєте працювати після закінчення навчання?

— Куди держава направить, там і працюватиму. Хотілося б на якийсь бойовий корабель, я ж все-таки моряк-штурман.

Наталія БЕЗВОЗЮК, Одеський національний університет ім. І. І. Мечникова
Газета: 
Рубрика: