«Сліди окупації залишилися насамперед у душах»

Ті три місяці з 12 квітня до 5 липня 2014-го були чимось страшним і незрозумілим. Не вірилося, що ситуація на сході країни може стати такою серйозною. Російські найманці зі зброєю на вулицях, комендантська година, викрадення й катування українських активістів — такими були реалії окупованих Краматорська і Слов’янська, які захопили і звільнили в один час. Втім, до багатьох усвідомлення того, що відбувається, прийшло навіть пізніше (а до декого, відверто, не прийшло й досі). Після виходу зі Слов’янська та Краматорська бойовики «ДНР» увійшли до Донецька, який контролюють досі. Обстріли з важкої артилерії стали регулярними. Кількість загиблих і поранених цивільних та військових зросла у сотні разів.

У Краматорську з жовтня 2014 року працює Донецька обласна військово-цивільна адміністрація. До міста переїхали Донецький національний медичний університет імені М. Горького і Донбаська національна академія будівництва та архітектури. Сюди приїздять з концертами Джамала, Святослав Вакарчук та інші українські артисти, навесні тут проводили Фестиваль аматорського мистецтва імені Марії Примаченко, а пару тижнів тому відкрили новий футбольний стадіон. На масивному постаменті, де колись манячив Ленін, тепер український прапор. Вулиця 19-го Партз’їзду має ім’я Ярослава Мудрого, вулиця того таки Леніна сьогодні — Дружби (альтернативний варіант, якісь жителі до офіційного перейменування зробили вздовж неї написи «Леннона»). Життя у доволі великому місті (за даними Державної служби статистики, на початку 2017 року тут мешкало понад 157 тисяч людей) видається розміреним.

ФОТО АРТЕМА СЛІПАЧУКА / «День»

Краматорськ, як і Слов’янськ, Костянтинівка, Сєверодонецьк та інші міста Донецької і Луганської областей, є місцем, де треба вкорінювати українські смисли. Сьогодні це, в основному, відбувається волонтерськими зусиллями. До речі, «День» давно цим займається — у 2015 році наші автори представили публіцистичний триптих «Новітня історія для «чайників» і книжку «Повернення в Царгород» у  Краматорську, Бахмуті та Сєверодонецьку. Цього року фотовиставки «Дня» тривали у Слов’янську та Маріуполі. І під час кожної поїздки на схід ми чуємо про нестачу українських книжок і преси у стратегічних областях.

***

За час війни Росії проти України з’явилися громадські організації, які стали потужними моторами культурного розвитку на Донбасі. Так, ми давно стежимо за проектами Культурно-освітньої фундації «Лібері Лібераті». Ця громадська організація разом з Національним музеєм історії України ініціювала проект «Історія без меж», коли історики проводять відеолекції для школярів зі сходу. Фундація постійно влаштовує активності у прифронтових містечках та багатьох містах Донеччини і Луганщини: Красногорівці, Авдіївці, Костянтинівці, Дружківці, Покровську, Сєверодонецьку... Активісти разом з волонтерами підтримують тамтешні школи і молодіжні об’єднання, привозять туди митців.

Максим Потапчук, голова фундації «Лібері Лібераті» і станичний Краматорського осередку Національної скаутської організації України ПЛАСТ, до війни жив у Донецьку. На мітингу за єдність України 13 березня 2014 року, коли вбили Дмитра Чернявського, Максима сильно побили. Він довго лікувався, певний час жив у Києві, а на початку 2015-го оселився у Краматорську. З Максимом ми зустрілись у Києві. На зустріч він прийшов у футболці з написом Book is my superpower, тобто «Книга — моя суперсила». Мав кілька годин до потяга на Донеччину і ще збирався забрати в історичному музеї книжки для Дитячої художньої школи Краматорська. «Лібері Лібераті» разом з благодійним фондом «Дар» і Національним музеєм історії України започаткувала там бібліотеку «Українські художні полички», де збиратимуть книги про українських митців. Максим          — оптиміст. Він хоче показати, що можна зробити багато хорошого, якщо орієнтуватися на власні сили і вірити у свою справу. Далі — слово Максиму Потапчуку.

«ТІЛЬКИ ЇЖЕЮ НАСИТИТИ ЛЮДИНУ НЕМОЖЛИВО»

— У 2015 році я приїхав до Краматорська вночі, мене зустріли священики Української православної церкви Київського патріархату. Десь о першій ночі ми приїхали до церкви, яка розташована доволі далеко від центру міста. Отець Ігор дав мені ключі від неї. Сказав, що  у випадку обстрілу я зможу відчинити двері і вийти на вулицю, щоб мене не травмувало будівельними матеріалами й балками.

Вранці мене познайомили з місцевими активістами, волонтерами. Це була організація «SOS-Краматорськ», і звідти розпочалося багато моїх проектів, спрямованих на розвиток дітей і молоді. Я привозив багато гуманітарної допомоги       — з Австрії, Польщі, Чехії, Італії, Франції. Це і дитяче харчування, і ліки, одяг, взуття... На базі «SOS-Краматорськ» ми розподіляли все це серед людей.

Почав знайомитися з містянами, з’явилося багато контактів. Зараз це місто мені рідне. Маю безліч друзів, партнерів. Разом ми організовуємо освітні та культурні заходи. На якомусь етапі зрозумів, що матеріальна допомога не така важлива, як допомога духовна. Неможливо наситити людину тільки їжею. Обов’язково треба насичувати душі        — добром, культурою, освітою.

ОХОЧИХ ДОПОМОГТИ — ЧЕРГА

— В основному я працюю з молоддю. У Краматорську молодь дуже проукраїнська, проєвропейська і відгукується на всі наші ініціативи. Ми привозимо до міста митців, відомих людей, щоб діти якомога більше спілкувалися з творчими людьми. Так молодь надихається на те, щоб розвивати місто і самовдосконалюватись.

Серед дорослих я знайшов багато людей, які сприяють розвитку України на Донеччині. Це волонтерські групи, меценати, приватні підприємці, котрі постійно допомагають місту як філантропи. Наприклад, «Клуб підприємців Краматорська». Його учасники проводять власним коштом фестивалі, спонсорують створення творчих об’єктів, доглядають за комунальною власністю. Або волонтерська організація «Краматорські бджілки», що об’єднала десятки волонтерів, які плетуть маскувальні сітки для українських військових, влаштовують велику кількість культурних заходів.

З моєю громадською організацією добре співпрацюють відділ освіти та відділ культури Краматорської міськради. Разом ми проводимо багато заходів. Вчителі та директори шкіл теж постійно допомагають. Діти, дивлячись на таку співпрацю, теж надихаються на різні ініціативи. Наприклад, об’єднуються у спільноти, які допомагають Краматорську. Так, на базі простору «Вільна хата» та нашого осередку ПЛАСТу ми проводимо загальноміські свята, в організації яких допомагає молодь. Багато дітей приходять і питають, чим та як допомогти. До війни, в Донецьку, ніколи не бачив такої активності серед школярів і студентства.

З вересня будемо набирати дітей до ПЛАСТу. Охочі вступити до осередку вже телефонують, щоб записатися. Ми працюємо на волонтерських засадах, вихователів мало, нам потрібні намети для дитячих таборів           — навіть старим будемо раді. Втім, думаю, з новими групами дітей впораємося. Альтернативи ПЛАСТу як патріотичної громадської організації, що працює з молоддю, в Краматорську не бачу. Вона системно працює 105 років, аналогів її методичним розробкам не існує.

«ЧУЖИНЦІ ПРИНЕСЛИ БАГАТО ГОРЯ»

— Сліди окупації в Краматорську залишилися, але насамперед — у душах людей. Я вважаю, що річниця визволення міста від російських загарбників є міським святом №1. Багато людей готуються до нього, гуртуються, планують різні заходи. Такі заходи будуть і в Слов’янську, Дружківці, Костянтинівці, Бахмуті.

У Краматорську пам’ятають жахливі дні окупації, коли вулицями ходили російські загарбники з автоматами, катували людей, захоплювали адміністративні об’єкти, залякували і тероризували містян, вбивали... Звісно, якась частина місцевого населення підтримувала чужинців. Але загарбники принесли багато біди і горя.

«У СЛОВ’ЯНСЬКУ КОНЦЕНТРУЮТЬСЯ ПРОРОСІЙСЬКІ СИЛИ»

— Я більше працюю в прифронтових містах. Бачу, що там є велика потреба у тому самому спілкуванні, зустрічах з митцями та науковцями... У Краматорську, як і в Слов’янську, життя насичене культурними заходами, туди приїздить багато цікавих людей з різних регіонів України та з-за кордону. Міжнародні фундації спрямовують на розвиток Краматорська чимало зусиль.

Не можу виокремити якісь особливі риси Краматорська. Скоріше помічаю спільне між містами Донецької області. Працюю в такому середовищі, де зустрічаю багато людей, які прагнуть розвивати український простір. Якщо організовуються спільні заходи, свята — всі об’єднуються, зідзвонюються, списуються. Це як велика родина.

У Слов’янську теж буваю. Єдина різниця між ним і Краматорськом у тому, що в Слов’янську сконцентровані колишні адепти Партії регіонів. Керівник Слов’янської міської адміністрації (Вадим Лях. — Авт.) вороже ставиться до проукраїнських сил. Бачу в місті велику концентрацію проросійських сил. Проте у Слов’янську також діють проукраїнські групи, до яких долучається все більше людей різного віку. Як на мене, там доволі потужний проукраїнський рух.

«ТРЕБА ПОСИЛЮВАТИ ЗНАННЯ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ»

— До війни у Донецьку ніколи не бачив такої концентрації патріотів, волонтерів, філантропів, які працюють заради перемоги. Це феномен, якого раніше не було в Україні загалом.

Зараз, порівняно з початком 2015-го, коли переїхав до Краматорська, місцеві жителі стали згуртованіші. Проукраїнське середовище там, як і у Слов’янську, доволі потужне, відбувається багато культурних і освітніх заходів. Хоча, звісно, хочеться, щоб їх було ще більше.

Разом з істориком Юрієм Косенком і департаментом освіти та науки Донецької облдержадміністрації ми працюємо над тим, щоб до студентів і школярів приїздило більше науковців. Треба, щоб знання молоді з історії України були ґрунтовніші. Є різні групи, які працюють над цим. Власне, для цього ми з Національним музеєм історії України робимо проект «Історія без меж». Через скайп на зв’язок із дітьми виходять науковці, співробітники НМІУ і проводять уроки в рамках шкільної програми з історії України. Почали цей проект у березні, одразу з доби УНР, протягом весни йшли за шкільною програмою й у вересні продовжимо заняття. Головне       — робити все зважено, планувати уроки разом з освітянами на місцях. 

Ще з Юрієм Косенком недавно проводили форум вчителів і дослідників історії у Миколаєві Львівської області. Приїхали десять вчителів з Краматорська, з десяток істориків з Бахмута. Мета була не тільки познайомитися та обмінятися інформацією, а й запросити науковців Західної і Центральної України на Донеччину, щоб спільно розробити освітню стратегію області. Вже є реакція: восени до нас збираються приїхати історики з різних куточків країни. Подібні форуми ще проводитимуть.

Все це робиться виключно на волонтерських засадах, власним коштом і за допомогою місцевих адміністрацій. Не можна розраховувати тільки на грантову підтримку — невідомо, скільки її надаватимуть. Перш за все треба розраховувати на себе. І я залюбки віддаю частину своєї зарплати на освітні заходи, та й багато підприємців по всій країні роблять свій внесок у розвиток освіти. Ці люди розуміють, що майбутнє країни залежить від дітей, які зараз вчаться у школах.