Сьома весна, яку травмує російська агресія

Шість років тому, 14 квітня 2014 року, розпочалася антитерористична операція зі звільнення Донецької та Луганської областей від терористів, підтримуваних путінською Росією.

ХРОНОЛОГІЯ НЕОГОЛОШЕНОЇ ВІЙНИ

Лютий 2014-го. У Криму з’являються так звані зелені чоловічки — невідомі особи в камуфляжах, а насправді російські спецпризначенці. Вони захоплюють адмінбудівлі, зокрема парламентсько-урядові, блокують частини Збройних сил України. А 16 березня відбувається так званий референдум за приєднання Криму до Росії. Результат прогнозований — «90 відсотків кримчан побажали жити в єдиній, дружній російській родині», як повідомило російське ТБ.

Та одного півострова кремлівському людожеру замало: для задоволення амбіцій потрібна вся Україна, яка давно вже муляє йому очі. А її, звісно, можна взяти лише силою. І він отримує дозвіл у маріонеткової Ради Федерації, очолюваної, до речі, уродженкою Шепетівки Валентиною Матвієнко, право на використання військ. Але застосовувати їх відкрито поки що не поспішає, сподіваючись, мабуть, що різна наволоч на кшталт Гіркіна та його підручні «місцевого розливу», одурманені російськими пропагандистами, впораються самотужки. І вони починають діяти: уже в березні починаються їхні масштабні акції, що охопили Донецьк, Луганськ, Харків, Дніпропетровськ, Запоріжжя, Миколаїв, Херсон та Одесу — практично увесь південно-східній регіон. Їх активно підтримують «дружньо налаштовані росіяни», які масово прибувають до України. Водночас Путін готовий будь-якої миті підтримати їх, вичікуючи зручного моменту для широкомасштабного вторгнення. Але нова українська влада не дає для цього приводу, знаючи, що на кордоні зосереджено потужне армійське угруповання: пізніше Путін стверджуватиме, що його «війська могли бути в Києві через два тижні»...

Втім, у квітні все ж відбувається стрімке загострення ситуації: за підтримки російських спецслужб і «добровольців-волонтерів» сепаратисти зайняли Донецьк, Луганськ, Горлівку, Краматорськ, Слов’янськ, Лисичанськ, Маріуполь; під їхнім контролем опинилася половина Донеччини і Луганщини. Стає зрозуміло, що силами міліції справі не зарадиш і 14 квітня виконувач обов’язки Президента України Олександр Турчинов підписує Указ про виконання ухваленого на засіданні РНБО рішення «Про невідкладні заходи з подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності». Починається антитерористична операція зі звільнення захоплених терористами-сепаратистами територій.

Збройні сили, Національна гвардія, добровольчі батальйони починають звільняти міста і села Донбасу, просуваючись до обласних центрів. Зокрема, вже за наступного президента Петра Порошенка 5 липня сили АТО починають масштабну операцію зі встановлення контролю над російсько-українським кордоном, створюючи силами кількох бригад 15-кілометрову зону уздовж кордону. Водночас починається операція із розблокування Луганського аеропорту, який було захоплено бойовиками, та оточення самого міста: здається, ще кілька тижнів, і з сепаратистами буде покінчено. Але у війну вступає регулярна російська армія, завдавши 11 липня зі своєї території ракетного удару по українських формуваннях під Зеленопіллям — селом за кілька кілометрів від російсько-українського кордону. Відтоді обстріли стають систематичними, призвівши врешті-решт до перерізання ліній постачання українського угруповання.

НАСЛІДКИ ГІБРИДНОЇ ВІЙНИ

За останніми офіційними даними, внаслідок бойових дій на Донбасі загинуло близько 13 тисяч громадян. За інформацією Міністерства оборони, Українське військо, починаючи з квітня 2014-го, втратило понад чотири тисячі людей. Про матеріальні втрати України годі й говорити...

Неоголошена війна змусила багатьох жителів Донбасу залишити свої домівки: за словами колишнього заступника міністра у справах окупованих територій і внутрішньопереміщених осіб Георгія Туки, сьогодні на відповідному обліку перебувають понад півтора мільйона біженців. Виступаючи на засіданні ООН, її координатор в Україні Ніл Вокер зазначив, що більш ніж 600 тисяч осіб, у тому числі 100 тисяч дітей, відчувають на собі вплив війни уздовж 457-кілометрової «лінії розмежування». Щомісяця понад мільйон людей змушені перетинати «нічию землю» через контрольно-пропускні пункти, багато з них це роблять лише для того, щоб отримати доступ до основних гуманітарних та соціальних послуг. Від гуманітарної кризи потерпають майже 3,5 млн жителів Донеччини і Луганщини.

«УКРАЇНСЬКЕ ВІЙСЬКО ВІДРОДЖУЄТЬСЯ ФАКТИЧНО З ПОПЕЛУ...»

Кому, гадаєте, належать ці слова? Головнокомандувачу Збройних сил, секретарю РНБО чи керманичам Міністерства оборони і Генерального штабу ЗС? Ні, такий висновок висловив Генеральний секретар НАТО Єнс Столтенберг після ознайомлення з доповіддю своїх колег по Альянсу, які вивчали стан справ у нашій армії.

Вони мали рацію. Незважаючи на величезні витрати, понесені в цій так званій гібридній війні, наше військо відроджується. На підтвердження сказаного апелюватиму не емоціями, а фактами. Так-от, станом на сьогодні чисельність Збройних сил становить понад 250 тисяч чоловік, з яких майже 50 тисяч перебувають у районі Операції Об’єднаних сил. У ході бойових дій на сході країни було сформовано 15 нових бригад, два оперативних управління — «Північ» та «Схід». За останні п’ять років наша армія отримала понад 1500 одиниць нового та модернізованого озброєння та військової техніки, близько 800 одиниць стрілецької зброї, понад 500 одиниць засобів розвідки і спостереження, а також поставлено ракети і боєприпаси. До складу ВМС зараховано чотири малих броньованих артилерійських катери.

ЗАМІСТЬ ПІСЛЯМОВИ

На жаль, поки що не видно ні кінця, ні краю цій так званій гібридній війні, яка ледь не щодня забирає життя у наших співвітчизників, завдаючи величезних матеріальних збитків Українській державі. Але сьогодні ми, українці, вже не ті, якими були шість років тому. Адже тоді, відверто кажучи, було чимало людей, які вважали, що існувати незалежній Україні залишилось кілька тижнів, а то й менше. Бо ж не було боєздатного війська, спроможного надійно захистити і державу, і народ від агресора. Сьогодні воно є. Незважаючи на всі ті проблеми, які існують у ньому, воно теж не те, що було на початку 2014-го: не голодне і не роздягнене, а нагодоване та обмундироване, озброєне і навчене воювати.

Через бойові дії на Донбасі пройшли сотні тисяч українців. Україна втратила понад чотири тисячі своїх синів, які віддали свої життя за рідну землю. Їм би жити й жити, народжувати і ростити дітей. Заради того, щоб ми, наші діти й онуки, більше ніколи не почувалися «молодшими братами». Сьогодні нам, українцям, важко. Але за сутінками завжди сходить сонце. Зійде воно і над Україною.

«УКРАЇНА У ВОГНІ» / ФОТО ЄВГЕНА МАЛОЛЄТКИ

«НАЙТЯЖЧЕ БУЛО В СЕРПНІ МІСЯЦІ, КОЛИ В УКРАЇНУ ВТОРГЛАСЯ РЕГУЛЯРНА РОСІЙСЬКА АРМІЯ»

Iгор БИЗГАН, підполковник запасу:

— Спочатку наш підрозділ забезпечував проведення виборів у селищі Новоолександрівка, потім несли службу на блокпостах у районі міст Старобєльськ та Біловодськ, що в Луганській області. Спокійною її важко назвати: щодня перевіряли десятки автомобілів, сотні громадян. Що шукали? Зброю, вибухівку, наркотики та інший кримінал. Знаходили чимало цього «скарбу». Нас «пригощали» снарядами як бойовики «місцевого розливу», так і «брати-росіяни» зі своєї території.

Але найтяжче було в серпні місяці, коли в Україну вторглися кілька батальйонно-тактичних груп регулярної російської армії: лише протягом одного дня 17 бійців дістали поранення, а двоє загинули.

Взимку 2015-го бойовики намагалися влаштувати українцям другий Іловайськ. Щоправда, уже під Дебальцевим. Та вчорашні трактористи, вчителі й будівельники з честю виконали свій обов’язок. Зокрема, незважаючи на систематичні артобстріли, евакуювали чимало пошкодженої вогнем ворога автомобільної та іншої техніки. У лютому вони вже допомагали нашим воякам в Артемівську, котрі виходили з-під Донецька.

«НАШІ «УРАГАНИ» ВКОРОТИЛИ ВІКА НЕ ОДНОМУ ТЕРОРИСТУ...»

Олександр СЛАВКО, сержант запасу:

— У березні 2014-го, після перепідготовки на військовому полігоні в Чернігівській області, разом зі своїми земляками вирушив на Донеччину. Служити довелося в дивізіоні, місцем дислокації якого був Маріуполь, а на озброєнні в наявності були реактивні системи залпового вогню «Ураган». Незважаючи на те, що їм по 30—40 років, вони й сьогодні є надпотужною зброєю. Кожна з них має 16 снарядів вагою майже у 300 кілограмів, а час залпу становить не більше ніж 20 секунд. Екіпаж — чотири чоловіки.

Після нанесення удару по цілях, позначених коректувальником, ми негайно залишали свої позиції. Тому що за хвилин вісім-десять бойовики могли довідатись про наше місцезнаходження і завдати удар у відповідь. Проте за увесь час їм це зробити не вдавалося. Зі спілкування з нашими розвідниками, із перехоплених радіопереговорів бойовиків знаю, що наші «Урагани» не одному з них вкоротили віка...

«У НАС НЕ БУЛО АНЕСТЕЗІОЛОГА, І МИ ОПЕРУВАЛИ ПІД МІСЦЕВИМ НАРКОЗОМ»

Денис ЗАКУСIЛОВ, підполковник медичної служби:

— 24 серпня 2014 року бойовики вирішили «привітати» нас з Днем Незалежності й завдали по нас кілька потужних ударів «Градами». Того дня чимало загинуло, але ще більше було поранених: намагаючись врятуватися від смерті, вони ховалися хто де і потім, діставши ушкодження, не могли самотужки дістатися медпункту. Тож нам, медикам, довелося їх розшукувати і, надавши прямо на місці невідкладну допомогу, доставляти до місця своєї дислокації. Там уже їх оперували.

У нас не було анестезіолога, і ми оперували під місцевим наркозом. Евакуювати поранених наземним шляхом не було жодної можливості, оскільки навколо нас перебували бойовики, а вертольоти не літали, бо терористи вже отримали від «старших братів» переносні зенітно-ракетні комплекси і могли їх збивати...

Ми, як і чимало інших підрозділів, потрапили в сумнозвісний Іловайський котел. Виходили з нього «зеленим коридором». Російські військові пообіцяли не відкривати вогонь, тож ми почувалися у відносній безпеці. Але неждано і негадано їхня артилерія відкрила по нас ураганний вогонь. Це був вогонь на фізичне знищення людей, які ніяк їм не загрожували...