Спалили себе за Україну...

Ці люди не були «буржуазними націоналістами», не переправляли на Захід повідомленнями про порушення в «країні рад» прав людини і свавілля КДБ, не розповсюджували самовидатівську літературу українських дисидентів.

Але їхні імена впродовж багатьох років заборонено було згадувати. Навіть рідним і близьким. Сьогодні настав час розповісти і про них — людей, які своїми вчинками, хай не для всіх і зрозумілими, боролися за Україну.

«Я, ВАСИЛЬ МАКУХ, ПРОТЕСТУЮ ПРОТИ ПОНЕВОЛЕННЯ УКРАЇНЦІВ...»

Свідомість хлопчини формувалася під впливом батьків, які були членами Організації Українських Націоналістів. Тож не дивно, що 1944 року 17-річний юнак потрапив у поле зору працівників НКВС, які й заарештували його.

 Не важко спрогнозувати як би склалася подальша доля «буржуазного націоналіста», але він зумів вирватись із рук катів, вступивши незабаром до одного з загонів УПА. За спогадами побратимів, незважаючи на юний вік і відсутність бойового досвіду, хлопець воював добре. Під час чергової збройної сутички з ворогом зазнав тяжкого поранення і знову опинився в чекістській неволі. Сталося це в лютому 1946 року.

У липні того ж року військовий трибунал засудив хлопця до 10 років позбавлення волі і п’яти років обмеження в правах. Ув’язнення відбував у сибірських таборах. Улітку 1955-го його перевели на спецпоселення. Там, за тисячі кілометрів од рідної землі, зустрів своє перше й останнє кохання — напрочуд вродливу дівчину Лідію. В неї теж була складна доля: під час Другої світової війни побувала в німецькій неволі, за що згодом радянська влада запроторила її до табору. Спочатку звільнилася Лідія, подавшись до рідного Дніпропетровська, а згодом, теж після звільнення, туди приїхав і Василь. У цьому місті молодята й одружилися.

Наприкінці жовтня 1968 року Василь Макух провідав хвору сестру на Львівщині. Зустрівся і з батьками, поділившись своїми поглядами щодо становища, в якому опинились українці Галичини з приходом туди радянської влади. Ті підтримали сина в його поглядах. На початку листопада він несподівано поїхав до Львова...

Київ. 5 листопада 1968 року. Місто, прикрашене портретами комуністичних вождів, готується до «вікопомної події» — параду на честь чергової річниці жовтневого заколоту 1917 року. Хрещатик переповнений людьми. Раптом перехожі бачать, як із під’їзду будинку 27, що неподалік Бассарабського ринку, вибігає охоплена вогнем людина і, вигукуючи «Геть окупантів!», «Хай живе вільна Україна!», біжить тротуаром. Міліціонери намагалися погасити вогонь, але це їм не вдалося. Врешті-решт людина падає на тротуар. Примчала карета швидкої допомоги. В лікарні медики отримали наказ від КДБ — будь-якою ціною врятувати життя самоспаленця: потрібно ж допитати та з’ясувати хто за ним стоїть. Та всі намагання медиків повернути його до життя, виявилися марними і 10 листопада він помер.

Ще ввечері 5 листопада «ворожі голоси» повідомили про інцидент у центрі столиці Української РСР. Зокрема, у випуску «Новин» «Голосу Америки» було сказано:

«Громадянин України Василь Макух, протестуючи проти комуністичного тоталітаризму, поневолення українців та агресії СРСР проти Чехословаччини, здійснив у Києві акт самоспалення. Перед мужнім вчинком українця-патріота схиляє голову вся прогресивна світова спільнота...».

Буквально на другий день після самоспалення до його сестри Параски Осьмиловської прийшли співробітники КДБ, вимагаючи від жінки зізнатися, що її брат був членом націоналістичного підпілля. Але що вона могла сказати про підпілля, якого в природі не існувало? З часом її чоловік згадував, що під час допитів його дружині «відбили нутрощі, вона кілька років плювала кров’ю і станула, мов свічка, ще зовсім молодою...».

Не забули чекісти і про дружину Василя, яка залишалась у Дніпропетровську. Їй сказали, що чоловік дуже захворів, лежить у одній із київських лікарень і потрібно негайно його провідати. Коли ж вона поїхала, то в помешканні Макухів провели обшук. Та нічого не знайшли.

 У останню путь Василя Макуха проводжали в Дніпропетровську. Зійшлося багато знайомих і сусідів, товаришів. Було й чимало працівників КДБ, які фотографували присутніх. Незабаром Лідію Макух почали викликати на допити, допитуючись, чи знала вона, що її колишній чоловік — «бандерівець». Найбільше їх цікавило, чи не допомагають їй українські буржуазні націоналісти. Не дізнавшись нічого для себе цінного, жінку все ж звільнили з роботи, залишивши разом із дітьми без засобів до існування. Лише за певний час вона зуміла працевлаштуватися кухарем у ресторані.

«ХАЙ ЖИВЕ САМОСТІЙНА УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА...»

21 січня 1978 року. Чернеча гора. Сходами, що ведуть до могили Тараса Шевченка, піднімається літній чоловік. З валізою в руках. Подолавши кілька сотень сходинок, він, обпершись об залізні перила, замріяно дивиться на засніжений Дніпро, кручі. Потім повільно йде до пам’ятника Кобзарю. Зупинившись, на хвилину замислюється, а потім рвучко дістає з кишені листівки, розкидаючи їх навколо монумента, по схилах, що ведуть до Дніпра. За кілька хвилин поливає себе запалювальною сумішшю, чиркає сірником і за мить перетворюється на палаючий факел: так закінчувався земний шлях Олекси Гірника...

Наступного дня працівники музею Тараса Шевченка, прийшовши на роботу, побачили листівки. Взявши їх до рук, оторопіли. Невідомий автор писав:

«Протест проти російської окупації на Україні! Протест проти русифікації українського народу! Хай живе самостійна соборна Українська держава...»?.

Оговтавшись, помічають обвуглене тіло невідомої людини, про що відразу ж телефонують до Канівського відділу МВС. Коли міліціонери піднялися на Чернечу гору та ознайомилися зі змістом листівок, зрозуміли, що тут їм робити нічого: те, що сталося, входило до компетенції КДБ...

Хто ж він, Олекса Гірник? Що підштовхнуло його до такого відчайдушного вчинку? Щоб відповісти на ці запитання, потрібно перенестись у його дитинство, ту атмосферу, в якій зростав і виховувався цей чоловік.

Він народився 1912 року на Івано-Франківщині, в селі Богородчанах. Крім нього, в сім’ї зростало ще п’ятеро дітей, але лише Олексу відправили навчатися до української гімназії. Саме там і формувався його світогляд, який спонукав юнака до активних дій із захисту українців, які на той час перебували під владою Польщі. Реакція влади не забарилася: в березні 1937-го Гірника як «керівника осередку українських націоналістів» засуджують до двох років позбавленні волі. В листопаді 1939-го виходить на волю. І знову опиняється в неволі: до восьми років таборів його засудив уже радянський суд. Адже після «визвольного походу» Червоної армії в 1939 році Галичина входить до складу Української РСР. І тут лютує НКВС, вишукуючи «петлюрівців» і «українських буржуазних націоналістів». А Олекса якраз та кандидатура: він є активним членом місцевого «Пласту», не приховує своїх українських поглядів. Покарання відбував у Норильському та Магаданському таборах, звідки повернувся 1948 року.

Відчайдушний крок, до якого вдався саме в той день, коли була проголошена Українська Народна Республіка, планував кілька років. А 18 січня вирушив у дорогу, сповістивши рідних і близьких про бажання провідати у Львові родичів. Прибувши до Києва, відвідав Києво-Печерську лавру, помолився і поїхав до Канева.

Міліціонер Олександр Гнучий, який одним із перших опинився на місці самоспалення Олекси Гірника, згадував:

 — Косогір видового майданчика був весь фіолетовий — листівки були написані під копірку. Недалеко від обвугленого тіла стояла дерматинова сумка з яблуком та квитком до Києво-Печерської лаври, дві півторалітрові пляшки і зелена запальничка. Через дві години приїхали люди з Канівського міськвідділу Комітету Державної Безпеки. Вони збирали листівки по всьому схилу. Зібрали 987 листівок.

Коли тіло перенесли до лікарні, його цілодобово охороняли — допоки не приїхала дружина Олекси Гірника. Вона привезла з собою труну, щоб забрати чоловіка. Працівники КДБ дозволили це зробити, але наказали вдома її не відкривати. А серед жителів Канева запустили чутки, що поряд із Шевченком, розклавши вогнище, згорів якийсь безхатько. Але люди все ж дізналися, що насправді сталося на схилах Дніпра. Згодом, провівши слідство, КДБ зобов’язало рідних Олекси Гірника не розголошувати деталей його загибелі.

 — Мій батько понад усе любив Україну, — розповідав мені під час відкриття на Чернечій горі пам’ятного знака Олексі Гірнику його син Євген. — Він читав заборонену літературу і добре орієнтувався в подіях часів Української Народної Республіки, знав і про репресії проти українців. Івсе це брав дуже близько до серця.