Станиця Луганська – зона високої напруги

Минулого тижня ПАРЄ в низці принципових моментів, не без тиску з боку української делегації, розставила чіткі акценти. А саме: там визнали, що Росія є агресором, а отже, відповідальна за свої злочинні дії на Донбасі й під час окупації Криму. Цей факт, хоч і доволі запізно, але все ж таки був артикульований Парламентською Асамблеєю офіційно. Безумовно, Захід не просто так дає подібні визначення. В лютому 2015 року Київ дійсно взяв на себе зобов’язання провести вибори на окупованій території, але за умови, перш за все, припинення вогню, що по цей день не досягнуто. Далі — вибори і за добу полишення росіянами української землі разом зі своїми танками і кокошниками. Звичайно, цей алгоритм виглядає утопічно. Але, втім, ми існуємо саме в таких віртуальних світах дипломатії за абсолютно реальних умов війни.

Цього ж тижня головною подією стало проведення зустрічі «нормандської четвірки». Деякі світові лідери прямо висловилися, що для подальших конструктивних кроків з урегулювання «конфлікту на Донбасі», а по факту — агресії РФ проти України, необхідно завершити відвід сил і засобів, що мало б стати гарантією деескалації хоча б на певних ділянках фронту. Зрештою — в четвер були озвучені ще чотири пункти розведення (окрім попередніх трьох). Щоправда, виникає справедливе запитання: чи має відбуватися розведення сил і засобів там, де Росія й без того спочатку повинна сама відійти на позиції, визначені ще Мінськом-1? Можливо, варто спочатку врегулювати лінію зіткнення згідно з тими домовленостями, які РФ вкотре порушила, а вже потім говорити про розведення у згаданому Дебальцевому.

Російська сторона зробила все, щоб зірвати переговорний процес і звинуватити в цьому українську сторону. Тут стали в нагоді й убивство злочинця «Мотороли», яке всіляко обсмакували в інтернеті, й регулярні обстріли українських територій вночі, коли ОБСЄ воліє бачити сни, а не реалії Донбасу. Російське ТБ вкотре буквально розкрутило істерику, як завжди перегортаючи ситуацію догори дриґом. Та зустріч «четвірки» таки відбулася. Безумовно, дороговказом до неї стало розведення сил і засобів у двох пунктах на лінії фронту як ознака готовності української сторони до конструктиву. І тут, якщо Захід дійсно бажає хоч якось врегулювати конфлікт, він має займати відповідну позицію тиску на РФ, яка вдерлася на чужу терторію, блефує на переговорах і фактично ігнорує взяті зобов’язання.

Тому реалізація Мінських угод — це ще й певна гарантія продовження санкцій проти РФ та лояльності Заходу у різного роду допомозі Україні. В тому числі допомозі дипломатичній. Звернімо увагу на деякі посили від світових лідерів минулого тижня. Штайнмаєр нарешті засумнівався у можливості проведення виборів на окупованих територіях. Франсуа Олланд «образив» Путіна щодо агресії останнього в Сирії, після чого останній почав коверзувати і відмовлятися брати участь у зустрічі 19 жовтня. У свою чергу міністр закордонних справ Франції Жан-Марк Еро на почачтку тижня заявив, що метою «нормандської» зустрічі в Берліні буде домагання від України просування у справі зі «статусом Донбасу» і законом про вибори на його окупованій частині.

Разом із тим триває процес реалізації Рамкового рішення тристоронньої контактної групи про розведення сил і засобів на окремих ділянках, що підписано в Мінську 21 вересня 2016 року. Автор, луганчанин, і сам неоднозначно сприйняв таке розведення... Причини — об’єктивні: по-перше, сама фраза «розведення сил» ріже вухо тим фактом, що відбувається воно на нашій території; по-друге, РФ неодноразово використовувала дипломатію, як ширму, для агресивних кроків. Тому приклад — показова ситуація з Дебальцевим. Але, мабуть, це Рамкове рішення є одним із способів продемонструвати світу, що Україна зі свого боку робить все, щоб зіштовхнути ситуацію з мертвої точки, не втрачаючи позицій.

За цією угодою, не без проблем, але все ж таки вже відбулося розведення сил і засобів на два кілометри у двох позиціях на Донбасі — Петрівському й Золотому. Але у третьому пункті процес забуксував. «День» відправився до населеного пункту, який знаходиться на луганській лінії фронту, щоб безпосередньо своїми очима побачити, руками помацати і ногами протопати місцеві реалії.

Станиця Луганська. Селище міського типу, від якого, як-то кажуть, рукою подати до Луганська. Але, як говорив головний герой Сталкера, «рука для цього повинна бути занадто довгою». На початок липня цього року в Станиці (саме так скорочено місцеві називають Станицю Луганську) було три тисячі зруйнованих будинків, які непридатні до життя. Кілька сотень із них зруйновано до фундаменту. Посічені верхи дерев від «градів», блокпости на кожному кроці, зграї безпритульних собак та дика конопля обабіч дороги. А ще спогади місцевих про те, як прилітали «гради» з Луганська і «смерчі» з РФ. Розповідають про це вони неохоче, з втомленими, зі свинцем на дні очима — від регулярних нічних вибухів. Зона — не для сну...

 Два роки тому мені вже доводилося тут бути. Тоді у вересні 2014-го я перетинав лінію розмежування для того, щоб не за  власним  бажанням  надовго полишити Луганськ. Яке ж було моїм здивування, коли дізнався, що бойовики, які тоді стояли за Сіверським Дінцем, зараз стоять вже на начебто контрольованій нами території. Перше питання — чи не забагато територій, на які полізла російська чума, не відповідають Мінським угодам? Як тут не згадати втрачене Дебальцеве, яке «віджали» російські війська саме через три дні після підписання Мінська-2? Очевидно, Москва не планує зупинятися. Більше того, бойовики (а здебільшого на передовій — саме найманці, тоді як кадрові російські військові перебувають на наступних лініях, так би мовити, виступаючи «заградотрядами» для гарматного м’яса), які перебувають на цій вже триповерховій забетонованій позиції з нашого боку Сіверського Дінця, поставили перед нашим носом три 120-міліметрові «труби», дві зенітні установки та дві БМ-2 (бронемашини). І ці «стволи», повторюю, «дивляться» на нас впритул з-за нашої ж території. У відповідь на це були посилені українські позиції, які, так би мовити, в безпосередній близькості стримують подальшу експансію в нашій зоні, яку багато хто необачно називає «сірою». Це не «сіра зона», а зона постійної, перманентної напруги. Сам факт такої озброєної споруди говорить про те, що агресор не полишає намірів розвитку свого наступу, і наявність вогневої позиції на нашому березі — це одна зі спроб поки що однією ногою ступити на наш фланг.

ПАТРІОТИЧНИЙ БІГБОРД — ОДИН З НЕБАГАТЬОХ АГІТАЦІЙНИХ ЗАСОБІВ В СТАНИЦІ ЛУГАНСЬКІЙ. ПОКИ ЩО ІНФОРМАЦІЙНА ПОЛІТИКА НА ДОНБАСІ ПРОГРАНА КИЄВОМ. ЦЕ СТВОРЮЄ ТЛО ДЛЯ РОБОТИ ОКУПАНТА З МІСЦЕВИМ НАСЕЛЕННЯМ НАВІТЬ НА ВІЛЬНІЙ УКРАЇНСЬКІЙ ТЕРИТОРІЇ

Безумовно, за таких обставин потрібна формула «розрядки». І спроба розведення сил мала б бути таким сценарієм. Та, вивчаючи особливості місцевості, можна прийти до висновку, що сценарій цей має бути дуже непростим і на його перепоні стоїть низка важливих чинників. Перше — географія. Друге — ментальність місцевого населення. Третє — робота місій спостерігачів. Ну і четверте — наміри агресора.

Я та військові стоїмо в районі КПВВ і розглядаємо географію зони, яка теоретично має підлягати для маневрів з відведення військ згідно Рамкової угоди. Перед нами чітко видно на весь горизонт зелену смугу гори над Сіверським Дінцем. Там — ворог. А за ним рідна «чужа» земля — Луганськ лише за 10 км від мене. Станиця Луганська ж тут, під моїми ногами і оком ворога. Окупант займає домінуючу позицію не лише тому, що знаходиться на височині, а й тому, що щільно освоїв місцевість, яка складається з дач, підвалів, лісних масивів. Військові стверджують, що бойовики навіть прорили тунелі, з яких у певний момент гатять по українських позиціях, а потім повертаються у вириту шахту, фактично не наражаючись на небезпеку вогню у відповідь.

Звертаю увагу читача на цю гору. Важко уявити собі будь-яку місію, яка могла б із будь-яким мандатом в реальності простежити за відведенням сил на ній, де не лише вибудована потужна система з сил і засобів, а й існує безліч варіантів для маскування. Відчуття таке, що ми знаходимось на відкритій долоні.

Це пояснює неймовірні руйнації Станиці. Ворог буквально відпрацьовує на нас варіанти атак. Вдалині на схід чітко можна розгледіти знаменитий на Луганщині пам’ятник князю Ігорю, який перетворився на фортецю бандитів. Але, що важливо додати, нещодавно противник на 500 метрів на захід від цього пам’ятника почав будувати ще одну посилену бетоновану позицію з відповідними бункерними спорудами. З усього видно, що наміри агресора зосереджені на укріпленні і без того вигідних позиції над Сіверським Дінцем. Перша думка — тут варто пожити хоча б кілька днів тим, хто з високих європейських трибун заявляє про «особливий статус» там, де буквально кожне деревце просякнуто особливою напругою.

Один із військових чітко говорить, що відведення можливе, але на кожній дільниці таке відведення буде різним і здебільшого не більш ніж на півкілометра. Далі — небезпека. Офіцер на моє запитання щодо спроможності оперативного повернення на початкові позиції у випадку наступу бойовиків уточнює — військові відпрацювали можливість негайного повернення. «То в чому ж проблема?» — дивуюся. Очі з відкритої смужки балаклави «відповідають»: питання в тому, якою ціною. І мені вказали на насип для залізничних шляхів, що буквально загороджує і автостанцію, і  КПВВ зі сходу. Дійсно, відхід у східному напрямку означає «відрізання себе» від пункту перетину цим насипом, що відповідно дасть нападнику ускладнити нашу оборону.

Що на заході від КПВВ? Там — здебільшого городи і рідкі зруйновані та кинуті дачні хатинки. Територія замінована і у випадку відведення має бути розмінована. Знову ж таки, уявімо потенційний сценарій порушення бандитами Рамкового рішення. З одного боку, наші позиції на сході починають форсувати насип, при цьому перебуваючи під вогнем з протилежного домінуючого берега Дінця. З другого боку, відповідь на західному фланзі особливо не буде ускладнена географією, щоправда, це не виключає знову ж таки атак з другого берега. Отже, ризики втрат великі, особливо якщо уявити собі можливий підготовлений диверсійний потенціал ворога в самій Станиці.

На автовокзалі зустрічаємо представників місії ОБСЄ. Чистесенькі білі джипи, каски і бронежилети. Прошу прокоментувати їхню роль в можливому розведенні сил на даній території. ОБСЄшник характерним російським акцентом пояснює, що коментувати нічого не збирається. Питання ж серйозне і принципове — чому станичани бачать джипи ОБСЄ в достатній кількості на вулицях Станиці вдень і не бачать їх вночі, коли відбуваються обстріли багатостраждального населеного пункту? Офіційна позиція ОБСЄ наступна: їм потрібні гарантії безпеки. Така позиція ставить під сумнів взагалі доцільність існування підсліпуватої структури, велика кількість представників якої є росіянами, а отже, плоттю агресора. Апріорний оксюморон — навіщо взагалі потрібна така спостережна місія там, де вже існують гарантії безпеки?

Що ж до роботи з місцевим населенням, то можна сказати, що вона покладена на плечі кількох людей. Не можна не відмітити патріотизму голови райадміністрації Юрія Золкіна. Є багато прикладів, які дозволяють переконатися в щирості його позиції. Проте й у нього зв’язані руки, адже фактично він... не впливає на підбір кадрів. По-перше, існує закон про неможливість ротації чиновників в зоні АТО. По-друге, на цій території надзвичайний дефіцит кадрів, який торкається буквально всіх сфер життя. Тому й виходить, що багато позитивних рішень або саботують, або при реалізації спотворюють.

Можна навіть звернути увагу на КПВВ біля Станичної автостанції. На борді для оголошень соціальна реклама проти «сексуального рабства», комерційна реклама адвокатських послуг та заклик здавати зброю добровільно. Жодного мотиваційного плаката, жодної роботи з мізками тих, хто не лише живе в Станиці Луганській, а й — найголовніше — перетинає лінію розмежування. Відзначимо, що на протилежному боці бандити не без допомоги росіян потурбувалися про відповідну агітаційну роботу. Та питання не лише в бордах. У містечку, яке розташоване в зоні бойових дій, немає українського телебачення, окрім тих осель, що мають супутникові тарілки. Українське ж радіо... глушить російська сторона! Тобто в окупанта знайдено гроші на «глушилки», ми ж ледве добудовуємо телевежу аж в Новоайдарі.

Разом із тим, у Станиці діє церква, звісно, Московського патріархату. Українська церква тут присутня виключно в особі капеланів. Московські попи, які ще 2010 року святили портрети Януковича, нині вже відзначилися розповідями про те, як «хунта» і «бандерівці» їхню братію обливають бензином і палять живцем. Бабці вірять. А дітей, які почали повертатися до станичних осель і пішли до школи, зустрічають здебільшого проросійські вчителя. Звільнити цих вчителів, згідно з «АТОшним» законом, не можна. Та й ким їх заміняти? В державі, де третій рік точиться війна, досі навіть не розроблено закону про стимулювання приїзду на ці терени свіжих, проукраїнських, кадрів. У освіті, як і в медицині, все покладено на волонтерів. «Якщо все так і залишиться, ми матимемо Нагорний Карабах, — говорить місцева активістка і волонтерка Наталія Журбенко. — Люди звикають до війни, але це ненормально. Україна має потужно працювати з населенням хоча б на тих землях, які під контролем Києва. Насправді ж ми відчуваємо, що нас покинули». Станичани і луганчани, які приїздять сюди, на автостанції відчувають, що «ця війна надовго». Але найтрагічніше те, що на окупованих землях завдяки, зокрема, потужній російській пропаганді за ці два роки зроблено все, щоб в мізках луганчан поселилася думка про суб’єктність окупованих територій. Абревіатури «ЛНР» та «ДНР» почали приживатись, а дітлахи в садочках та юнаки в школах вже вчать «нову» історію за російськими підручниками.

Не варто також забувати, що на місцеві настрої вплинули події 2014-го та 2015-го років, коли тут активно діяли батальйони «Торнадо», «Чернігів» та «Золоті ворота». Нині, щоправда, місцеві здебільшого змінили ставлення до українських військових, адже останні роки помітна дисципліна. Та, як то кажуть, осад залишився. Розвіяти такий «осад» допомагає не держава, а волонтери, на ентузіазмі яких і тримається багато патріотичних ініціатив. Невеличка деталь — при в’їзді в Станицю військові на свято Покрови всім в автобусі роздавали цукерки.

Усі ці нюанси призвели до того, що в момент, коли мало статися згадане розведення сил, окремі активісти почали проводити протестні   акції, яких не було б, якби з активістами безпосередньо працювала влада. Тоді голова Луганської ВЦА Юрій Гарбуз заявив, що при відводі військ «не можна ігнорувати безпеку місцевих мешканців». І, справді, не лише активісти, а й звичайні станичани  прямо заявляють, що бояться будь-яких рухів на лінії зіткнення, адже, на їхню думку, це в реальності може лише спровокувати активізацію бойових дій. Проте заява Гарбуза на ділі лише підняла хвилю непорозуміння. Наприклад, деякі чиновники з Луганської ВЦА, яким я розкривав мапу району і які безпосередньо відповідальні за комунікацію з населенням, інколи показували пальцем в степи, розповідаючи, що саме там розташована адміністрація  Станично — Луганського району. Тож очевидна дезорганізована робота в дуже тонкому, хірургічно чутливому питанні.

Проте виступили та «засвітилися в темі» багато хто з політиків. Деякими ЗМІ на загал було вкинуто низку заголовків із фразою «відвід військ ІЗ Станиці Луганської», через що читачі спотворено сприйняли сутність розведення, яке, підкреслимо, не торкається населених пунктів і має відбуватися по ломаній кривій, а не по радіусу. Активісти помітили, що під час оголошення підписання Рамкового рішення в Станиці Луганській на кількох вулицях з’явилися геодезисти. Це, так би мовити, довершувало картину впевненості, що відвід торкнеться населених пунктів і фактично відкриє вхід до Станиці. Та ніхто з офіційних осіб для роз’яснення на місце не приїхав, окрім одного депутата, який продемонстрував на відео вулиці Станиці Луганської, які начебто підпадають під радіус розведення. Це — на тлі спекуляцій про «відведення ІЗ Станиці» ще більше сплутало карти. Туманність ситуації моментально підхопили проросійські сили, які відверто почали погрожувати українським громадянам в Станиці розправами «при захоплені селища». Це остаточно підвищило градус тривоги до критичної межі.

Окремо звернімо увагу на тотальну недовіру суспільства до влади, що виявилось і цього разу.  Більше того, недовіра ця торкнулась і думки військових, які негативно сприйняли «посили зверху» з розмитими формулюваннями. Адже саме військові у разі негативного розвитку ситуації мають пролити кров. У ситуації з болючим і дуже чутливим місцем, як лінія розмежування біля Станиці Луганської, накопичені «нестиковки» виявилися в непорозуміннях, спекуляціях і банальному піарі.

На цей момент щодо ситуації в районі Станиці Луганської треба зробити низку висновків.

ПО-ПЕРШЕ, необхідно звернути увагу на ситуацію в районі зруйнованого мосту через Сіверський Донець, а саме — на згадані позиції ворога на нашому боці. Наявність цієї ворожої позиції суперечить Мінським домовленостям. Відвід військ передбачає полишення російськими бандитами цієї позиції та, зрештою, ремонт мосту для можливості більш зручного перетину лінії розмежування простими громадянами. Цей ремонт в жодному разі не може бути капітальним, адже це дасть змогу ворогу буквально «котячись з гори» перетнути цю перепону та в надзвичайно стислий час опинитися біля підступів до ключового населеного пункту. Ворог при такій атаці не шкодуватиме живої сили, адже, повторюю, на форварді в нього — гарматне м’ясо найманців. Кадровики зайдуть за ними.

ПО-ДРУГЕ, має бути вирішене питання із ЦІЛОДОБОВОЮ присутністю спостережних і контролюючих місій з доступом української сторони для моніторингу кожного куточка, кожної хати та підвалу, кожного деревця та куща, що нависають над Сіверським Дінцем і входять в зону відведення.

ПО-ТРЕТЄ, бандити так званої «ЛНР» ніколи не полишать мети «приєднати» Станицю — нюанс, який не завжди зрозумілий немісцевим. Більше того, в самій Станиці вдосталь «агентів» і схронів колаборантів. Тому, без сумніву, загалу необхідно розуміти, що відвід військ — це демонстрація світовій спільності зрушень у Мінських домовленостях (які, до речі, саботує окупант регулярними обстрілами) та конструктивної налаштованості української сторони. Але відвід цей має відбуватися з урахуванням і суворим дотриманням особливостей місцевості, щоб не створити для українських військ пастки. З другого боку, має бути вирішене питання з посиленням контрдиверсійних заходів у самій Станиці Луганській.

ПО-ЧЕТВЕРТЕ, офіційний Київ, нарешті, має відпрацювати потужну і регулярну роботу з місцевим населенням з ретельного роз’яснення ситуації. Поки що інформаційна політика офіційним Києвом у цій сфері програна.