Сильна слабка стать

Відома письменниця Світлана Алєксєєвич стверджує, що «у війни не жіноче обличчя». Не сперечатимуся з жінкою, та ще й лавреатом Нобелівської премії, а нагадаю лише, що жодне військове протистояння не обходилося без участі в ньому жінок. Принаймні в ХХ столітті: на фронтах тієї ж Другої світової війни у складі Червоної армії воювали понад 800 тисяч радянських жінок!.. Були вони і в арміях антигітлерівської коаліції, щоправда, не в такій кількості. А хіба сьогодні представниць прекрасної статі немає в армійських підрозділах, які захищають Україну від російської агресії? Лейтенант Юлія МИКИТЕНКО — командир взводу, вихователь Київського військового ліцею ім. Івана Богуна — одна з них.

«СПОЧАТКУ БУЛА ДІЛОВОДОМ У ШТАБІ, А ПОТІМ — КОМАНДИРОМ РОЗВІДУВАЛЬНОГО ВЗВОДУ»

— Юля, у 2015 році ти навчалася в одному з найпрестижніших вишів України — Києво-Могилянській академії. Як тебе «занесло» на цю кляту війну?

— Випадково, у березні зустріла хлопця, теж киянина, який, відслуживши рік у Зоні антитерористичної операції, демобілізувався. І... закохалася. З першого погляду і по самі вуха.

— Так буває?

— Як бачите: перед вами сидить «жертва» цього кохання...

— Невже закоханій студентці було так некомфортно у Києві, що вона вирішила змінити джинси на армійський однострій, а затишну навчальну авдиторію на холодний окоп?

— Річ у тім, що Ілля, поживши трохи мирним життям, вирішив повернутися до своїх бойових побратимів. За мною залишалося право вибору — далі жити життям столичної студентки чи їхати з ним. Я вибрала останнє. Разом і відбули в район проведення антитерористичної операції.

— Ти не намагалася переконати Іллю, що все, ти виконав свій громадянський, чоловічий обов’язок перед Україною — живи мирним життям?

— Ні, не намагалася: коли б ви поспілкувались з ним хвилин 10—15, то зрозуміли б, що відмовляти його від цих намірів — марна справа. А мої почуття до нього були настільки сильними, щирими, що я вирішила теж їхати з ним на схід. Тож по закінченні 4-го курсу через військкомат підписала відповідний контракт, пройшла тримісячні курси на базі Національного університету ім. І. Черняховського, військово-польові збори і влітку 2016-го була зарахована до складу мотопіхотного батальйону «Київська Русь», який входив у 54-ту окрему механізовану бригаду.

— І на яку посаду тебе призначили?

— Спочатку, протягом року, була діловодом у штабі, а потім — командиром розвідувального взводу, який займався аеророзвідкою, «слухав» радіопереговори ворога, виконував інші специфічні завдання. На озброєнні мали безпілотники, дрони, за допомогою яких моніторили передній край, зокрема безпосередньо ворожі позиції. Особисто я займалася збором отриманої інформації, їх аналітикою, після чого, систематизувавши, передавала в штаб батальйону.

— Де містився твій підрозділ?

— У селі Луганське — неподалік міста Світлодарськ.

«НА ВІЙНІ ЗАВЖДИ СТРАШНО. АЛЕ ЙМОВІРНІСТЬ ЗАГИНУТИ Є В ПРЕДСТАВНИКІВ БАГАТЬОХ ПРОФЕСІЙ»

— Ілля був поруч? Вас як подружжя не розлучили?

— Спочатку так. Але незабаром він почав нудьгувати і навіть ремствувати, мовляв, інші по-справжньому воюють, а я, молодий і здоровий хлопак, відсиджуюся тут. І попросив командира посприяти у переведенні до підрозділу, який ніс службу на передньому краї: від його позиції до окопів російських найманців було рукою подати. Там він був головним старшиною роти, сержантом.

— Скільки часу ти провела в статусі командира розвідвзводу?

— Майже два  роки.

— Екстремальні ситуації траплялися?

— Знаєте, саме перебуванні в районі бойових дій уже є екстремальною ситуацією. Звісно, що ми значно менше, у порівнянні з тими бійцями, які перебували «на передку», ризикували життями. Але ймовірність потрапити під артилерійсько-мінометний обстріл чи в поле зору ворожого снайпера все ж була. Одного разу, пам’ятаю, найманці збили наш безпілотник, який упав у так званій сірій зоні. Нас ніхто не примушував іти за ним: була висока ймовірність не повернутись. Але і я, і мої хлопці знали, що така техніка є занадто дорогою і вкрай потрібною нашим бійцям. Тож вирішили ризикнути. І нам вдалося впоратися з цим завданням, яке ми поставили самі перед собою.

Можливо, нескромно говорити, але й нам доводилося перебувати на передньому краї. Адже наш спостережний пост був усього за якихось 100—200 метрів від сепарських позицій. Крім цього, наш взвод виступав і як підкріплення нашим воякам.

— Не було страшно?

— На війні завжди страшно. Але ймовірність загинути є в представників багатьох професій. Наприклад, пожежників, які, до речі, і гинуть у вогні, рятуючи життя інших, абсолютно незнайомих людей.

— Ти зараз перебуваєш у столиці. А де Ілля? Продовжує воювати?

— Він загинув у 2018 році, потрапивши під ворожий обстріл. Після смерті чоловіка перевелася до ліцею, де й продовжую службу.

«НАМ НЕ ПОТРІБНІ ВСІ ЦІ БАЛАЧКИ ПРО ГЕНДЕРНУ РІВНІСТЬ...»

— Вибач, що порушив цю болючу для тебе тему. В районі бойових дій ти провела три роки і проблему, про яку йтиметься, знаєш не з чужих слів. Отже, твій погляд на роль жінки на війні.

— У суспільстві, навіть серед бойових офіцерів, існують щодо цього різні точки зору. Як на мене, то завжди, про яку би проблему не йшлося, потрібно брати до уваги конкретний випадок, конкретну людину. «Залізобетонним» аргументом на користь участі жінки у бойових діях може бути лише один — відмінне виконання нею своїх обов’язків. Усе. Крапка.

Якщо вона командир БМП, то жодних послаблень для неї не повинно бути. А то, трапляється, Марина чи Катерина рахується, згідно зі штатом, командиром бойової машини чи мінометного розрахунку, а насправді командує такими ж телеграфістками, як сама. Чи працює в тилу діловодом, ким і мені довелося побувати. Нам не потрібні всі ці балачки про гендерну рівність, інша пишномовна лексика, за якою приховується звичайне, м’яко кажучи, окозамилювання.

— Зізнайся чесно, такій молодій і тендітній дівчині, як ти, не важко було командувати солдатами-чоловіками, серед яких були і такі, що ледь не в батьки тобі годилися? Та ще й охочі до чарки, чого гріха таїти...

— Відповідаю чесно: не обходилося і без складнощів. Спочатку вони не дуже серйозно сприймали мене: що було, те було. Та з часом переконались і, як мені сьогодні здається, навіть почали поважати. Все залежить від того, як ти себе поставиш. Якщо підлеглі бачать, що ти волієш не лише почуватися командиром, а й піклуєшся, як можеш, про них, не ховаєшся за їхні спини, то й ставлення до тебе буде відповідним. За рідким винятком. Особисто мені гріх скаржитися на своїх колишніх підлеглих. Навіть із так званими аватарами, тобто шанувальниками Бахуса, вдавалося знаходити спільну мову і порозуміння. Принаймні коли так зване затишшя закінчувалось і потрібно було проводити розвідку ворожих позицій із повітря, вони дотримувалися сухого закону. Ба більш, відмінно справлялися зі своїми завданнями. Щоправда, з кількома випивохами довелося розпрощатися...

«ДІВЧАТА ПРИЙШЛИ В ЛІЦЕЙ З ЄДИНОЮ МЕТОЮ — СТАТИ ОФІЦЕРАМИ ЗБРОЙНИХ СИЛ УКРАЇНИ»

— Поговоримо про день сьогоднішній лейтенанта Юлії Микитенко. Ти командуєш підрозділом, де одні дівчатка-підлітки. Їм уперше в історії цього навчального закладу дозволили вступити до нього. Розкажи, будь ласка, більш детально про перебіг перебування дівчат тут.

— Минулого року, за наказом тодішнього міністра оборони України, було дозволено вступ до ліцею і дівчатам. Бажаючих було дуже багато, але поталанило лише двадцятьом. Усі вони з різних регіонів нашої країни, зокрема з Києва та області, Вінниччини, Луганщини та інших областей. Всі вони різні за характерами, уподобаннями тощо. Я знаю все або майже все про своїх підопічних. І впевнена, що всі без винятку дівчатка поступили сюди свідомо, з палким бажанням навчатись у цьому престижному закладі.

— Вибач за відвертість, але цей ліцей я знаю понад 20 років, спілкувався з десятками хлопчаків-ліцеїстів. І всі вони казали, що з раннього дитинства мріяли стати офіцерами, і саме це бажання привело їх сюди. А потім чи не всі вони вступали до вишів, де готували податківців, економістів, цивільних юристів тощо. Ба більш, деякі батьки майже насильно влаштовували своїх чад у ліцей, намагаючись убезпечити їх від подальшого впливу вулиці...

— Мені важко щось сказати щодо цього: я тут нещодавно. Натомість і цього незначного проміжку часу мені вистачило, щоб не менш відверто стверджувати: мої дівчата до цієї категорії аж ніяк не належать. Так, більшість із них бачать себе не курсантками вишів, де готують командирів механізованих підрозділів, а перекладачами, лікарями, офіцерами. Але обов’язково військовими. І в цьому я нічого поганого не бачу. Проте є й ті, хто збирається вступати після закінчення ліцею до Національної академії сухопутних військ, інших «бойових» вишів.

Спілкувалася і з усіма їхніми батьками, дійшовши висновку, що їхні доньки прийшли сюди з єдиною метою — стати офіцерами Збройних сил України. Знаєте, що я вам скажу? Давайте зустрінемося за два роки, коли буде відомо, де вони продовжуватимуть навчання, і тоді ви, я це гарантую, переконаєтесь, чи я мала рацію так стверджувати.

Разом із тим, раніше, справді, абсолютна більшість випускників віддавали перевагу тим вишам, про які ви згадували, а кар’єру військового обирали лише 15—20 відсотків наших випускників. Інакше, як даремним витрачанням мільйонів гривень, ту ситуацію не назвеш. Але після того, як 2016-го ліцей очолив Герой України, генерал-майор Ігор Гордійчук, ситуація кардинально змінилася. Свідченням цього може слугувати той факт, що 2018-го у вишах Міноборони продовжили навчання понад 50 відсотків. І це в той час, коли триває війна і вони знають про високу ймовірність опинитися, ставши лейтенантами, в її окопах...

«ЗМІНИ В ЛІЦЕЇ ВІДБУЛИСЯ НАСАМПЕРЕД ЗАВДЯКИ ГЕНЕРАЛУ ІГОРЮ ГОРДІЙЧУКУ»

— Що цьому сприяло?

— Як на мене, то ті зміни відбулися насамперед завдяки Ігорю Володимировичу, який із перших днів свого командування ліцеєм почав піднімати на якісно новий рівень національно-патріотичне, військово-патріотичне виховання ліцеїстів. Наприклад, ліцей давно носить ім’я прославленого козацького полководця часів визвольної війни — Івана Богуна. І всі ці роки на території навчального закладу височів пам’ятник російському генералісімусу Олександру Суворову, чиє ім’я за радянських часів носило училище — попередник ліцею. Скажіть, що корисне він зробив для України і українців, щоб весь цей час височіти у ліцеї? Нічого. Серед його «заслуг» — не лише військові перемоги і перехід царської армії через Альпи, а й придушення селянських повстань...

Так ось, незважаючи на величезний спротив із боку певних політичних сил, представників так званої громадськості, а насправді вороже налаштованих до України людей похилого віку, Ігор Володимирович добився, щоб цей пам’ятник не муляв очі ліцеїстам і вони не ставили запитань на кшталт «хто це такий?» і «що він зробив для України?».

Із приходом генерала Гордійчука, як розповідають старожили ліцею, патріотична робота покращилася в рази: частими нашими гостями є військовики            — учасники ООС, які приїздять додому у відпустки, ветерани АТО-ООС. Врешті-решт, самому Ігорю Володимировичу, який героїчно захищав Савур-Могилу на Донбасі, зазнав тяжкого поранення і отримавши звання Героя, є що сказати своїм підопічним. Ви поспілкуйтеся з ліцеїстами і переконаєтесь, як вони поважають свого командира.

— Спілкувався. І вражений почутим: далеко не кожен офіцер може похвалитися подібними відгуками своїх підлеглих...

— Отож...

— Скажи, а який у дівчат розпорядок дня, в якому приміщенні вони живуть, чи користуються, у порівнянні з хлопчаками, якимись привілеями?

— Жодних преференцій у них немає. Підйом о сьомій ранку, ранкова зарядка, шикування, кроси, заліки з фізичної підготовки, харчування, порядок міських звільнень — все, як у хлопців. І у внутрішні наряди по взводу ходять, і прибирають спальне приміщення. Щоправда, там трохи кращі умови проживання.

— Планами на майбутнє не поділишся? Після закінчення цього новий контракт із ЗС продовжиш?

— Мені тут подобається, я відчуваю себе потрібною, маючи змогу реалізовувати свій не такий вже й великий життєвий досвід. Але, чесно кажучи, поки що в роздумах...