Кожен народ пізнається за його богами та символами.
Лев Силенко, український мислитель, філософ, історик, письменник, номінант на Нобелівську премію

Технологія страху, або Контрелітарний популізм під час війни

Міркування про анатомію «проекту Зе» і те, як нам із цим жити
16 квітня, 2019 - 20:20
МАЛЮНОК ВІКТОРА БОГОРАДА

Поза усіляким сумнівом, коли ми говоримо про «проект зеленський», ми маємо говорити про суто штучний, технологічний феномен, бо ніхто й ніколи не бачив справжньої людини «кандидата Зеленського» поза межами професійно зрежисованих, змонтованих та продукованих роликів.

Утім, не все так просто, ми маємо справу з набагато складнішим соціальним феноменом. Цей проект має свої цілком реальні соціально-економічні та політичні цілі в нашому реальному суспільстві, які можна визначити, як олігархічний реванш через змову з агресором та його агентами впливу. А значить, він має працювати в реальному суспільстві. Отже, цей проект має базуватися на об’єктивно існуючих глобальних та локальних соціальних і політичних тенденціях, виглядати привабливим для різноманітних суспільних груп, одночасно гармонізуючи та формуючи їх — іноді цілком протилежні — запити.

ЧОМУ ПОПУЛІЗМ ПЕРЕМОЖНО КРОКУЄ ПЛАНЕТОЮ

Загальна тенденція, на тлі якої успішне просування «проекту зеленський» стало можливим, полягає в тому, що за останні 15 — 18 років популізм у різних формах — культурний, соціально-економічний чи, як у нашому випадку, контрелітарний — переможно крокує планетою, напрочуд успішно адаптуючись до різних локальних соціокультурних умов, поширюючись навіть на розвинені високоінституалізовані західні демократії. І від популізму, особливо від його агресивних радикальних форм, сучасні спільноти поки не мають і не можуть мати ані захисту, ані імунітету, ані ефективних ліків.

Таке переможне поширення популізму є одним із проявів поточних глобальних соціальних трансформацій, причинами яких зазвичай називають потужні процеси глобалізації та децентралізації. Водночас, на мою думку, не варто забувати ще й дігіталізацію та віртуалізацію більшості сфер соціального та персонального життя сьогоднішнього глобального суспільства. У віртуальному просторі всі процеси — зокрема й глобалізація — відбуваються швидше, зі швидкістю комунікацій, що призводить до розриву між реальними та уявними процесами.

Наші уявні, віртуальні спільноти, до яких ми належимо в комунікаційному просторі, збільшуються набагато швидше за спільноти реальні, водночас наші уявлення про глобалізаційні процеси, міграцію, конфлікти, економіку формуються саме віртуальними повідомленнями. При цьому у віртуальному комунікаційному середовищі відсутні адаптаційні механізми, притаманні людині в реальному житті. Таким чином, цей розрив між реальним та уявним, а особливо між динамікою їхніх змін, призводить до істеризації та радикалізації спільнот у пошуках «простих відповідей» на складні виклики.

Саме радикальний популізм і є такою простою відповіддю, а істеризоване суспільство — живильним середовищем для популістів. Отже, тому ми й маємо тенденцію посилення популістичних проектів у всьому світі.

Тут варто розуміти, що технології глобальних комунікацій і віртуального світу, які ми породили і які виявилися рушійною силою соціальних трансформацій, є насамперед додатковим ступенем нашої спільної свободи. Через низку загроз і небезпек, які нам доводиться долати, ми вчимося цією свободою гідно і плідно користуватися — як колись вчилися користуватися вогнем, землеробством, друкарством, промисловістю чи енергетикою.

Питання в тому, чи є наше суспільство достатньо вразливим, щоб стати платою за навчання в цьому глобальному процесі.

ПРО «ВИБОРЦЯ ЗЕЛЕНСЬКОГО» І СТРАТЕГІЮ РУЙНАЦІЇ

Щодо електоральної підтримки «проекту зеленський», то насправді доволі очевидно, що ніякого «виборця зеленського» не існує. Цей проект кон’юнктурно поєднує багато питомо різних, а іноді навіть ворожих одна до одної груп, які з різних причин обрали цю опцію для виявлення своєї поточної електоральної позиції. Єдине, що їх об’єднує станом на зараз — це втрата чи істотне спотворення поведінкових мотивацій і критеріїв ухвалення рішень. Тому вони схвально реагують на еклектичні набори «простих рішень», пропоновані радикальними популістами, не помічаючи їхньої руйнівної суті.

З одного боку, це є характерним для спільнот, що перебувають у стані соціальних трансформацій, коли руйнуються усталені соціальні групи, відбувається активна кластеризація, докорінно перебудовуються соціальні зв’язки, багато людей відчувають себе маргіналізованими в антропологічному сенсі, втрачають довгострокове бачення цілей і пріоритетів. Також стреси, викликані війною, є потужним чинником групової дезорієнтації. З другого боку, не варто забувати характер дій нашого супротивника, те, які потужні ресурси агресор спрямовує на забезпечення психологічної складової війни, на соціально-психологічні впливи.

Було б необачною легковажністю, що межує з недоумкуватістю, визнавати російське втручання в американські вибори, брекзіт, німецькі заворушення, французькі протести або навіть африканські вибори, але вперто «не бачити» такого в наших справах.

Наявна електоральна суміш «виборців зеленського» залякана й обурена потоками дезінформації, маніпуляцій і негативу, що безперервно наповнюють наш комунікативний простів протягом останніх п’яти років і знищують різницю між агресором і жертвою, стверджуючи, що «Порошенко розпочав війну», цинічно і відверто протирічать будь-яким статистичним даним, пропагуючи «зубожіння», «занепад», «збагачення олігархів», «небачену корупцію» тощо. В такій ситуації деморалізована й дезорієнтована людина ладна на що завгодно, щоб цей нескінченний жах нарешті припинився.

Така ситуація склалася тому, що наші медіа, які є майже повністю незалежними від громадськості і суспільства, та є підконтрольними лише власникам і керованими лише корпоративістськими цінностями й інтересами, п’ять років генерують дуже специфічний контент: понад 70% показово негативних новин, із яких більш ніж половина (38 — 45%) є депресивними, а інші — мають збуджувально-істеричне емоційне навантаження (хоча залежно від регіону та періоду це співвідношення може істотно змінюватися). Крім цього, в 15 — 20% випадків медіа генерують та/або поширюють фейки та неправдиву або спотворену інформацію — від «землетрусу в Кривому Розі на глибині 200 кілометрів» до «секретних тюрем СБУ» та «ІД» в Україні».

Усі спроби суспільства будь-яким чином вплинути на авторів/медіа призводять до того, що журналісти компрометують і видаляють справжніх фахівців із комунікаційного простору та заповнюють ефір розмовами один з одним або з підгодованими власниками своїх каналів «громадськими активістами», а також розганяють істеричні хвилі про «атаки порохоботів».

Тобто, все це могло спрацювати лише за наявності великої кількості псевдоелітарних корпоратизованих груп — представників великого бізнесу, які є за сумісництвом власниками ЗМІ, активістів, політиків, журналістів — які стратегією успіху обрали стратегію руйнації — руйнації соціальних і державних інститутів, суспільства і навіть країни. В таких умовах найближчою до перемоги виявилася та група, яка в своєму прагненні руйнації пішла навіть на ототожнення з ворогом. Саме тому «проект зеленський» активно підтримали всі знакові російські пропагандисти та політичні фігури, не приховуючи свого задоволення швидким реваншем і нав’язливо розкручуючи свої традиційні пропагандистські тези про «державний переворот», «громадянську війну», «злочинний характер АТО/ООС», «київських фашистів-карателів» тощо.

Але навіть це не зупиняє «виборця зеленського», бо поведінкові мотивації та критерії ухвалення рішень у нього є істотно спотвореними — аж до того, що це призводить до виникнення саморуйнівних поведінкових стратегій.

Ну і нарешті, не слід забувати про адміністративний ресурс, який у поточній ситуації належить олігархічним групам — прямим вигодонабувачам «проекту зеленський».

ДО ЧОГО ТУТ ПІДВИЩЕННЯ КУЛЬТУРНОГО РІЗНОМАНІТТЯ

Форми і правила поведінки в межах «проекту зеленський», як прибічників, так і супротивників, у даному випадку визначаються, на мою думку, переважно соціокультурними нормативами. Ми потрапили в «сферу впливу» — фактично в пастку — в той момент, коли масово погодилися з тим, що брутальність, жорстокість, цинізм, агресія та брудна обсценна лайка є не лише прийнятною формою комунікативної поведінки, а показником «чесності», «відкритості» й «мужності». Це трапилося після того, як культурне й інтелектуальне різноманіття було свідомо і послідовно знищене в форматах скандальних телешоу, псевдоаналітичних програм і крикливих колонок у медіа, спрямованих на вірусне поширення та клікабельність заголовків. І ось, зрештою, мова околиць і підворіть стала не лише стилем спілкування, а й способом масового мислення, колективного сприйняття дійсності. Тож зустрічайте — «нові обличчя» з повадками переляканого гопника.

Отже, методами зниження негативних впливів є підвищення культурного різноманіття суспільства, збагачення горизонтальних зв’язків спільнот, прискорення реальних процесів глобалізації та децентралізації, відмова від спрощених — переважно запозичених — зразків і патернів комунікацій, руйнування псевдоелітарних корпоративістських груп і побудова натомість громадянських інституцій. Так, це непростий і нешвидкий шлях, але будь-якій інший неодмінно призведе до руйнівного популізму.

ПРО ГОЛОВНУ ЗАГРОЗУ РАДИКАЛЬНОГО ПОПУЛІЗМУ

Зважуючи шанси і розмірковуючи про поведінкові стратегії в разі успіху «проекту зеленський», я сказав би, що свій вибір нація зробила, причому доволі давно, і тимчасова реакція — зазначу, навіть не перша такого роду — не має істотно вплинути на наш історичний шлях. Інше питання, скільки часу, життів і ресурсів це нам коштуватиме.

Сьогодні ми фактично платимо за вибір Януковича як продовження вибору Кучми. Скільки становитиме «додана вартість» Зеленського та чи готові всі ми до такої ціни? Тож будь-якій вибір, крім співпраці з ворогом та самодеструкції, буде історично так чи так виправданим. Зокрема, не слід засуджувати людей, які не мають зайвих кількох десятків років і ще кількох життів рідних і побратимів, а тому не готові розділити вибір на користь ситуативного колективного самогубства через проросійський олігархічний реванш, оформлений під радикальний популістський проект.

Головна загроза радикального популізму полягає навіть не в економічному та політичному хаосі через роздавання нездійснених обіцянок, а в тому, що він призводить до невідворотного руйнування державних і соціальних інституцій, отже, унеможливлює націє— та державотворення як таке, занурюючи країни в перманентний соціальний безлад. Саме ця загроза і є сьогодні ключовою, й на її усунення маємо спрямувати наші спільні зусилля.

Не виключено, що саме українське суспільство виявиться здатним продемонструвати хоча б відносно успішні соціальні механізми протистояння глобальній загрозі агресивного популізму. Можливо, я помиляюся й видаю бажане за дійсне, але скидається на те, що посеред поточної гарячки та істерії поступово вимальовуються деякі такого роду — як інституційні, так і позаінституційні — інструменти відгуку, приблизно так само, як вони з’явилися нібито нізвідки 2014-го.

Отже, в нас і вибору не так щоб забагато: хочемо жити й розвиватися в безпеці — маємо чітко декларувати загрози, позиціонувати себе відносно них, та зрештою якось припиняти всю цю ганебну клоунаду.

ЩО ЗАЛЕЖИТЬ ВІД КОЖНОГО З НАС

Позаяк технологія «проекту зеленський» є проявом глобальної «хвороби популізму», спричиненої глобальними соціальними трансформаціями, її ефективність буде вичерпано разом із занепадом тенденції епідемічного поширення популізму, тобто, гадаю, з закінченням поточного етапу соціальних трансформацій.

Загалом ми вже бачимо певні індикатори послаблення глобальних проявів популізму. Питання в тому, з якими втратами вийде людство з цього випробування, набувши нової якості свободи, і чи будемо ми в переліку цих втрат.

Останнє залежить від нас, від усвідомлення міри персональної відповідальності, від готовності відмовитися від пошуку внутрішніх ворогів та апріорі в усьому винних, а натомість — виробляти й застосовувати універсальні спільні критерії та процедури ухвалення колективних рішень. Лише тоді ми зможемо вийти з партикуляристської пастки, коли особисті містечкові образи стають вагомішими драйверами поведінки за критерії колективної (суспільної чи державної) доцільності, коли інтереси витісняють цінності, а утилітарні персональні інтереси («на хлєп нє намажеш») винищують інституційні та стратегічні, коли емоційно-істерична складова наративу домінує в усіх рівнях дискурсу. Тоді, зрештою, ми зможемо стати незалежною нацією, стійким до руйнівних впливів, взаємопов’язаним співпрацею та самоорганізацією суспільством.

Юрій КОСТЮЧЕНКО, науковець, експерт з питань безпеки й ризиків
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

comments powered by HyperComments