Україна приречена бути однією з найкрупніших і найбагатших держав
Борис Олійник, український поет, академік, громадський діяч

Торжество «червоного» імперіалізму

Як ствердився євразійський, російсько-імперський тоталітаризм і Сталін як його уособлення
22 липня, 2021 - 20:21

«...Сейчас можно и нужно приступить к созданию военных школ в республиках и областях для выработки в известный срок командного состава из местных людей, могущего потом послужить ядром для организации национальных войсковых частей... Если бы мы имели надежные национальные войсковые части с надежным командным составом в таких республиках, как Туркестан, Украина, Белоруссия, Грузия, Армения, Азербайджан, то наша республика была бы много лучше обеспечена как в смысле обороны, так и в смысле вынужденных выступлений, чем это имеет место теперь. Начать эту работу мы должны немедленно».

Хто був автором цих висловлювань? Не повірите — Сталін! На XII з’їзді РКП(б) у квітні 1923 року він пропонує ці заходи, покликані забезпечити рівноправність націй у створюваному Радянському Союзі (завершився цей процес у липні 1923-го), а в червні на нараді в ЦК підтверджує їх. А ще Сталін підкреслює інші речі, мало сумісні з його попередніми та наступними настановами у сенсі «червоного» імперіалізму: «...Положение в Туркестане, нынешнее состояние там является наиболее неблагополучным, наиболее тревожным. Отсталость культурная, убийственно минимальный процент грамотности, оторванность госаппарата от языка и быта народов Туркестана, убийственно медленный темп развития — такова картина. Между тем ясно, что из всех советских республик — Туркестан представляет наиболее важную республику с точки зрения революционизирования Востока... Задача состоит в том, чтобы превратить Туркестан в образцовую республику, в передовой пост революционизирования Востока... Вторым слабым пунктом Советской власти нужно считать Украину... Госаппарат так же мало близок к языку и быту народа, как в Туркестане. ...Украина имеет такое же значение для народов Запада, как Туркестан для народов Востока. ...Основные отрасли промышленности, угольная и металлургическая, появились на Украине не снизу, не в порядке естественного развития народного хозяйства, а сверху, в порядке внесения, искусственного насаждения извне. Ввиду этого состав пролетариата этих отраслей является не местным, не украинским по языку. А это обстоятельство ведет к тому, что культурное воздействие города на деревню и смычка пролетариата с крестьянством значительно затрудняются ввиду этих различий в национальном составе пролетариата и крестьянства. Все эти обстоятельства должны быть учтены при работе по превращению Украины в образцовую республику. А превратить ее в образцовую, ввиду ее громадного значения для народов Запада — обязательно следует».

Ось таке диво — «Сталін-українофіл». Проте насправді ніякого дива немає. Просто надворі весна та літо 1923 року, ще живий Ленін, ще стоять поряд із ним Бухарін і Каменєв, ще керує Червоною армією Троцький (це він наполягав на національних військових частинах; такі частини і з’єднання мали великий сенс, хоча вони й не були в більшості достатньо мобільними,  але в разі оборонної війни вони захищали б свою територію успішніше, ніж прислані звідкілясь), ще не вивітрилась романтика світової революції у частини «старих» (за стажем) більшовиків. А тому Сталін озвучує зовсім не свої ідеї та концепції. Не випадково цитовані фрагменти не увійшли до сталінської книги «Марксизм и национально-колониальный вопрос. Сборник избранных статей и речей», про яку йшлося у моїх попередніх публікаціях. До цієї книги ввійшли інші фрагменти його виступів на з’їзді та нараді — про те, що «нэп взращивает не только шовинизм русский, — он взращивает и шовинизмы местные, особенно в тех республиках, которые имеют несколько національностей», що «право на самоопределение [націй. — С.Г.] не может и не должно служить преградой делу осуществления права рабочего класса на свою диктатуру» та про «борьбу на два фронта — с шовинизмом великорусским... и шовинизмом местным».

Іншими словами, попри вимушений відступ прихильників «червоного» імперіалізму у керівництві РКП(б), вони не капітулюють, а закладають у партійні документи оцю от «»борьбу на два фронта», тим самим обмежуючи прагнення національного відродження народів начебто звільнених колоній Росії. І не випадково «українофіл» Сталін (а разом із ним і більшість ЦК) жорстко заперечив Раковському та Скрипнику, які від імені УСРР прагнули домогтися більшої самостійності для союзних республік: «Я усматриваю в этой настойчивости некоторых товарищей украинцев желание добиться в смысле определения характера Союза чего-то среднего между конфедерацией и федерацией с перевесом в сторону конфедерации. А между тем ясно, что мы создаем не конфедерацию, а федерацию республик, одно союзное государство, объединяющее военные, иностранные, внешнеторговые и прочие дела, государство, наличие которого не умаляет суверенности отдельных республик». Цим самим була окреслена «червона лінія», як модно зараз говорити: всі важливі справи вирішуються у Москві, їхатимете туди на уклін. А із часом обсяг «прочих дел» розширятиметься...

І взагалі — яка суверенність окремих республік, коли правила в усіх них Російська компартія? Щоправда, в УСРР до середини 1920-х легально діяли паралельні Українська компартія та Єврейська (ЄКП, ЄКРП), але то були партії другого плану, влада «м’яко» затискала їх. А спробам створення у 1918—1919 роках незалежної та рівноправної з російською КП(б)У було рішуче покладено край. От і виходило, що українські «націонал-комуністи», які розглядали комунізм як інструмент деколонізації та модернізації, перебували під орудою російських «братів». Поки Москві було вигідно задля поширення свого впливу на Європу та «світової революції» тримати УСРР як «вітрину переможного соціалізму», «зразок», доти «націонал-комуністи» мали певну свободу дій; як тільки почала відбуватися переорієнтація Кремля у цілях і способах їхнього досягнення, ця свобода почала звужуватися.

Власне, уже у квітні 1924 року (Ленін помер, Троцький відсунутий від реальної влади, ціла низка «старих більшовиків», які заявили про утиски внутрішньопартійної демократії, втратила посади) Сталін у лекціях про «Основи ленінізму», невдовзі канонізованих, заявив про вищість імперських народів у соціалістичній революції: «Отсюда необходимость борьбы против национальной замкнутости, узости, обособленности социалистов угнетенных стран, не желающих подняться выше своей национальной колокольни и не понимающих связи освободительного движения своей страны с пролетарским движением господствующих стран. Без такой борьбы немыслимо отстоять самостоятельную политику пролетариата угнетенных наций и его классовую солидарность с пролетариатом господствующих стран в борьбе за свержение общего врага, в борьбе за свержение империализма». Тобто колоніальні та гноблені народи мають підкорятися пролетаріату країн-гнобителів (а реально — компартіям, які є секціями Комінтерну зі штабом у Москві). Український же народ — передусім: бо це «зразок для Європи»! Ну, а Москва в цій системі координат — зразок для всього світу...

Трагедія України полягала в тому, що не надто значне число переконаних незалежників на схід від Збруча або загинуло чи померло від епідемій у 1918-22 роках, або змушене було емігрувати, або погодилося в силу тих чи інших причин на втілення ленінської парадигми часткового суверенітету, який видавався допустимим компромісом. А на захід від Збруча друга Річ Посполита розгорнула на українських землях потужну колоніальну політику, що у 1920-х штовхало значну частину свідомих українців до лівого табору як до меншого з лих. Крім того, в орієнтації на Росію поєдналися «націонал-комуністи» як Галичини, так і Наддніпрянщини. «Золотоглава Москва» традиційних галицьких москвофілів, молодше покоління яких, як-от Ярослав Галан, чий батько вручав хліб-сіль імператору Ніколаю ІІ, що приїздив у 1915 році до захопленого Львову, стало комуністами, а Москва для них — «червонозоряною»; українських же більшовиків-наддніпрянців паралізував досвід членства у РКП(б) з її жорстким централізмом. Відтак комуністичні діячі УСРР, і не лише вони, а й безпартійні представники освіченої громади перебували в полі тяжіння «зоресяйної Москви», їздили до неї скаржитися на місцевих сатрапів (московських же!), шанували велику російську культуру, бо вважали більшовизм одним із породжень «срібного віку» цієї культури, причому не найгіршим. Бо ж були і чорносотенство, і ліберальні та різного ґатунку соціалістичні політичні напрями, які заперечували самостійне існування української нації. А більшовики не заперечували, ба більше, вони офіційно запровадили політику українізації, сприяючи розвитку цієї нації. І допіру сприяла — поки тривали вирвані українцями ціною великих жертв «вегетаріанські» 1920-ті, поки розвивалася українізація, яка істотно змінила, в числі іншого, молоде неукраїнське етнічне середовище (не дарма ОҐПУ на початку 1930-х задокументувало появу «єврейської дрібнобуржуазної петлюрівщини») — змінила так, що за інерцією, як пише у спогадах знаний фізик, член-кореспондент НАНУ Володимир Литовченко, передвоєнною «вуличною» мовою дітей київського середмістя була українська...

Ось тут і крилася історична пастка. Фатальна звичка орієнтації на Москву, а разом із тим сприйняття російської культури як «своєї», «рідної», принаймні, дуже близької далися взнаки під час «колективізації» та «розкуркулення», тобто перетворення селян на рабів держави та нищення культурного хазяїна землі. «Москва не може чинити злочини, вона може тільки тимчасово помилятися!» — ця настанова, у поєднанні з іншою: «Москва — це символ майбутнього всього людства!», — відіграла воістину фатальну роль. І не лише тоді, коли українізація була припинена, а й раніше.

Видається, одним із тих, хто відчув цю небезпеку, хоч і не вповні її осмислив, став колишній чекіст, син російського дворянина-українофоба Фітільова, український письменник Микола Хвильовий. Він, зокрема, писав: «Справа в тому, що російська література віками тяжіє над нами, як хазяїн положення, який привчив психіку до рабського наслідування. Українське суспільство, зміцнівши, не примириться зі своїм фактичним гегемоном — російським конкурентом. Ми повинні негайно стати на сторону молодого українського суспільства, яке втілює не лише селянина, але і робітника, і цим назавжди покінчити з контрреволюційною ідеєю створювати на Україні російську культуру. Європа — це досвід багатьох віків. Це не та Європа, якій Шпенглер оголосив «присмерк», не та, що гниє, і до якої вся наша ненависть. Це — Європа грандіозної цивілізації, Європа — Гете, Дарвіна, Байрона, Ньютона, Маркса і т. д.». Іншими словами, письменник Хвильовий рвався на волю — «Геть від Москви!», але «внутрішній чекіст» його смикав за руку і зрештою спиняв. У підсумку співець «загірної комуни» Хвильовий укоротив собі віку — він-бо знав, на що здатні колеги того Фітільова, яким він недавно був сам...

А на публікацію статті Хвильового і діяльність наркома освіти УСРР Шумського, який його підтримував, відреагував сам Сталін у 1926 році.

Далі буде

Сергій ГРАБОВСЬКИЙ
Газета: 
Рубрика: