Варвари вбивають книгу

Геніальний Салтиков-Щедрін! Здається, що його проект запровадження «единомыслия» в Росії (з «Історії одного міста») таки впроваджується в державі Путіна у життя, і до того ж, неймовірно швидко. Ось лише одне з багатьох повідомлень на цю тему, проте дуже показове й промовисте. Московські слідчі (переважно ФСБ-шні), які розслідують кримінальну справу за фактом наявності «націоналістичних», «бандерівських» книжок у фондах бібліотеки української літератури у Москві, очевидно, працюють дуже й дуже завзято. Настільки, що вже побачили «підривну крамолу» в книжках, котрі, судячи з відповідних формулярів, видавались на руки читачам... ще 1998 року, а також у 2000—2003 роках (це при тому, що хронологічні рамки слідства окреслені періодом, найраніше, 2013—2014 років).

Які ж «ворожі» видання відкрили для «правосуддя» Росії тамтешні слідчі? Приміром, книги класика сучасної української літератури Євгена Гуцала (1937—1995), зокрема, його блискучий, влучний твір «Ментальність Орди» (назва, думається, коментарів не потребує). Більше того, зараз слідчі старанно з’ясовують конкретні прізвища читачів бібліотеки, яким багато років тому видавалися книги Євгена Гуцала.

Шизофренія? Це — найстриманіше означення того, що відбувається зараз в Росії. Та ще й шизофренія, яка несе явні ознаки 1937 року — і це страшно. Цей факт — підкреслимо, лише один з багатьох — знову демонструє цілому світові, наскільки нагальною та невідкладною є «примусова десталінізація» Росії. Це — річ, від якої, цілком ймовірно, залежатиме доля людства. Питання лише в тому, хто саме (росіяни власними силами? Міжнародна спільнота?), коли (за рік, 5, 10, 20 років) та в який спосіб здійснюватиме цю примусову десталінізацію.

ФОТО РЕЙТЕР

НАТАЛКА ДЗЮБЕНКО-МЕЙС:

«Для того щоб поневолити людей, треба їх осліпити», — стверджував Клод Гельвецій. Осліпити — заборонити книги, вільну думку, заборонити саму пам’ять — історичну, родову. Ми це проходили не раз. Ось переді мною унікальний збірник «Українська ідентичність і мовне питання в російській імперії», нещодавно виданий у видавництві «Кліо». 296 вражаючих документів, які документально засвідчують, як боролися царі та царедворці, представники панівних верств у царській Росії з українською мовою, історією, культурою, духовністю. Доноси, акти, висновки, рапорти, розпорядження, прошенія, повідомлення, пам’ятні записки, доповідні, циркуляри. Там же у додатках — покажчик україномовних рукописних та друкованих творів, котрі розглядалися органами цензури. «Байки» Леоніда Глібова 1863 року — знищено майже весь наклад. «Батьківщина» О. Кониського — заборонено 1877 р., «Брат та сестра» Ю. Федьковича — заборонений до друку. Я тільки дійшла до середини першої сторінки. Далі — сотні творів українських письменників, композиторів, філософів були або заборонені, або нещадно кастровані. Збірники, альманахи, музичні збірники, правописи, словники, букварі... Залишається тільки дивуватися, як із цього випаленого поля дійшли до нас твори Шевченка, Куліша, Гребінки, Драгоманова, Франка, Лесі Українки, як взагалі змогло утвердитися українське слово. А найстрашніші часи ще попереду. Страшно навіть подумати, яким буде наступний збірник, радянських часів. Дозвольте запитати вас, нешановане панство, яке організовує знищення української бібліотеки в Москві, ці документи — також екстремістська література?

Політика путінської Росії щодо української книги, українського слова — продовження безславних традицій царату, ленінізму, сталінщини, маланчуківщини. Заборонити, знищити, вигубити. Великодержавний оскал «русского мира» стосується не лише книг з історії України чи Голодомору, звісно, надто непривабливою там проглядається роль Росії, кому хочеться нести на собі тавро народу-вбивці? Це концентрований вияв усієї політики Росії щодо України. Політики, воістину екстремістської. І водночас самогубної. Бо йде поневолення розуму насамперед самих росіян, засліплених темрявою незнання.