Суспільство без віри і любові втрачає здатність розрізняти добро і зло
Євген Сверстюк, український літературний критик, есеїст, поет, мислитель, філософ

Відгомін добровольчого визвольного руху

У Кривому Розі учасники російсько-української війни, волонтери та активісти патріотичних організацій пройшли маршем від Алеї Слави до Народної Стели Героїв
16 березня, 2021 - 22:32

У своїй промові біля Стели Героїв заступник голови Криворізької асоціації учасників бойових дій і учасників АТО Володимир Фомицький нагадав присутнім, як сім років тому з початком російської агресії в Криму і на Донбасі на Криворізькому майдані починався волонтерський і добровольчий рух. Як на святкуванні 200-річчя від дня народження Тараса Шевченка біля пам’ятника Великому Кобзареві вперше почали збирати кошти на комплектацію медичних аптечок для 17-ї окремої танкової бригади. Як потім допомагали військовим ремонтувати техніку, яка незабаром мала вирушити на фронт. Як збирали кошти на радіостанції, військову амуніцію тощо. Він, як лідер місцевого майдану та його побратими-майданівці зрештою пішли до військкоматів проситися до війська. Однак тоді їм сказали зачекати. Та коли чекати вже далі було нікуди, пішли до щойно створюваних добровольчих батальйонів.

Марш добровольців у Кривому Розі

Сам Володимир Фомицький став бійцем 40-го добровольчого батальйону територіальної оборони «Кривбас». Опинившись на фронті і побачивши, в якому жалюгідному стані були тоді українські війська, довго не міг повірити, що це усе ж таки армія. При виході з Іловайського «котла» у 2014 році потрапив у полон до російських силовиків. Пробув у полоні лише 10 днів, але цього вистачило ледве не на все життя. Найбільше його вразила фраза російського полковника – командира СОБРу (рос. – специальный отряд быстрого реагирования), який і затримав тоді групу українських вояків. Спитавши у хлопців, звідки вони і почувши, що з Кривого Рогу, полковник байдуже кинув: «А… это Россия», – й пішов собі геть. Володимир Фомицький, який вже встиг на той час побачити чимало у фронтовому пеклі, ця безапеляційна фраза російського полковника його просто ошелешила – гірше будь-якої контузії. Але обурена свідомість Володимира просто волала у відповідь: «Кривбас ніколи не буде російським!».

Марш добровольців у Кривому Розі 

Після звільнення з полону Володимира Фомицького визнали непридатним до подальшої військової служби. Наразі він активно продовжує займатися громадською діяльністю. Зокрема в рамках Криворізької асоціації учасників бойових дій і учасників АТО намагається відстоювати права своїх побратимів-добровольців, ставлення до яких місцевої і центральної влади, м’яко кажучи, не є доброзичливим і турботливим, а здебільшого байдужим або навіть ворожим і мстивим. І про це свідчить чимало фактів безпідставного кримінального переслідування колишніх добровольців, незаконного позбавлення їх тих чи інших пільг, соціальних прав або прав на професію. Скажімо колишній доброволець Дмитро Чернеш вже 6 років поспіль бореться за відновлення права займатися адвокатською діяльністю, якого він був незаконно позбавлений, як тільки повернувся з АТО.

Володимир Фомицький

Володимир Фомицький ініціював також кампанію з подання українськими громадянами, які постраждали від російської військової агресії, судових позовів проти Російської Федерації як держави-агресора. Як колишній полонений, він сам подав такий позов до українського суду й до ЄСПЛ і переконав у необхідності такого кроку й чимало родин загиблих українських бійців. Розповідаючи про це на мітингу біля Стели Героїв у День українського добровольця, активіст зазначив, що Мінюст і Верховний суд, куди він спочатку звернувся в цьому питанні, пояснили, що такі позови мають  розглядати місцеві суди. Наразі його позовну заяву проти Росії розпочав розглядати районний суд у Кривому Розі. Позов до держави-агресора колишній полонений також подав до Європейського суду з прав людини.

Активістка Валентина Кривда на мітингу Добровольців

«У 2014-му ми відстояли Україну, маємо тепер відстояти свою честь і гідність», – говорить Володимир Фомицький наостанок. І його думку продовжує інший доброволець – старшина запасу, колишній командир взводу гранатометників 2-го механізованого батальйону 53-ї окремої механізованої бригади Сергій Іванел. «Нас не зламали, і Україна живе, – говорить колишній доброволець, звертаючись до побратимів, – вона існує завдяки нам, патріотам. І зараз, вшановуючи пам’ять наших загиблих побратимів, ми маємо показати всім ватним диванним військам, що ми є, ми тут серед них, що ми є тією силою, яка готова й надалі боронити нашу Україну».

Доброволець Сергій Іванел

Сергій Іванел у 2014 році пішов добровольцем боронити країну від російського агресора. Спочатку воював у складі 17-ї окремої танкової бригади, а потім у 2015-му його батальйон перейшов до складу 53-ї окремої механізованої бригади, а в 2016-му вже був у складі 10-ї штурмової бригади. Пізніше підписав контракт із 95-ю окремою десантно-штурмовою бригадою і зрештою знову повернувся до 53-ї бригади і протягом останніх двох років був командиром взводу гранатометників 2-го механізованого батальйону. Загалом провоював на передку 6 років. Побував у найгарячіших точках зони бойових дій – у Станиці Луганській, Авдіївці, Новотошківському (29-й блокпост), Торецьку, Шумах, Новгородському. Не раз втрачав побратимів. Остання втрата була у 2019 році напередодні виходу із сектору на ротацію. При виконанні бойового завдання російський снайпер влучив у саме око бійцю з його взводу. А за тиждень той же снайпер ледве не влучив і йому в голову – куля просвистіла біля самого вуха. Зрештою після двох отриманих контузій, коли стан його здоров’я значно погіршився, довелося звільнитися в запас. Напівжартома командир тоді сказав йому, що ходячі інсультники на передку не потрібні.

Учасники мітингу добровольців

Після мітингу я запитав у добровольця, як би він прокоментував нинішню ситуацію на фронті, який не перестає ним бути, не зважаючи ні на які перемир’я, розведення та відведення військ.

– Зараз я займаюся волонтерською діяльністю, – відповів Сергій Іванел. – Допомагаємо хлопцям з ремонтом техніки, варимо для них буржуйки. Півтора місяці тому я сам переганяв на передок відремонтовану машину. Говорив з хлопцями і сам багато чого бачив. Так от цього перемир’я, яке нібито існує, насправді немає. Зараз просто триває снайперська війна. Тому наші хлопці як гинули, так і продовжують гинути. Майже кожного дня втрати. Переглядаючи Фейсбук з повідомленнями у стрічці новин про чергові втрати на фронті, мимоволі хочеться вигукнути: «Та коли ж цей планомірний відстріл наших бійців скінчиться?!»

І коли?

Я скажу так. Усе мало скінчитися ще в 2014-му, коли ми вже були на околицях Донецька. І треба було ситуацію дожимати, а не відходити і окопуватись. І зараз тільки б дали команду, наші хлопці усі до одного пішли б у бій. Але команду ніхто не дає, і так звана окопна війна, яка ні до чого не призводить, а лише до безглуздих втрат, коли війська стоять, а наші хлопці гинуть, продовжується.

Сотник Андрій Пустовіт (друг «Дядько»)

Завершити війну звільненням усіх захоплених російським агресором українських територій  пообіцяв на мітингу сотник 14-ї резервної сотні Добровольчого Українського Корпусу «Правий сектор» Андрій Пустовіт (друг «Дядько»). «Сім років тому перші добровольці рушили на навчання, а потім – на фронт, – звертаючись до витоків добровольчого руху, зазначив сотник. – Хтось поїхав тоді у Нові Петрівці, а хто, як добровольці з «Правого сектора», – на базу «Десна». Здобули перші знання, першу зброю. Були перші бої і перші загиблі, зокрема наші криворізькі побратими Геннадій Дощенко та Андрій Козюбчик. З того часу ДУК «Правий сектор» залишається на своїх бойових позиціях – жодного разу нас не було звідти виведено. І я переконаний, що ми ще святкуватимемо з вами і звільнення усіх захоплених ворогом наших українських територій».

Колишній з’язковий УПА Йосип Гевчук

Серед багатьох привітань і вдячних слів на адресу добровольців, які пролунали в той день, чи не найзнаменнішими були слова колишнього зв’язкового УПА Йосипа Гевчука. Звертаючись до добровольців, колишній вояк такого ж добровольчого військового формування, яким була, безперечно, Українська Повстанська Армія, схвильовано сказав: «Низькій уклін вам від воїнів УПА й від усього українського народу. Ви перші, хто після Української повстанської Армії зі зброєю в руках стали на захист нашої України і нашої української землі».

Стела Героїв

Хтось із добровольців вигукнув: «Слава Україні!» І пролунало у відповідь громоголосе й величне: «Героям слава!» І здавалося, що у цьому потужному хорі лунали й голоси повстанських отаманів доби визвольного руху 20-х років минулого сторіччя, портрети яких знайшли своє почесне місце на Стелі Героїв, і голоси майже трьохсот мешканців Криворіжжя, наших сучасників, які віддали свої життя за Незалежну Україну. Вічна їм Пам’ять і Слава!

Володимир СТЕЦЮК, журналіст, Кривий Ріг, фото автора
Рубрика: