Війна - не продовження політики, а поразка політики.
Ганс фон Зект, німецький державний і політичний діяч

«Він говорив про Головне...»

13 лютого на Байковому цвинтарі в Києві поховають відомого українського вченого Мирослава Поповича
12 лютого, 2018 - 19:37
ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

Мирослав Попович помер 10 лютого. Йому було 87 років. На жаль, останніми роками нас покидають відомі люди, до яких в країні ставляться з великою повагою, але до яких так і не навчилися дослухатися. Спочатку пішов Євген Сверстюк (2014 р.), потім Богдан Гаврилишин (2016 р.), Євген Грицяк (2017 р.), Любомир Гузар (2017 р.).

І ось тепер Мирослав Попович. Він народився в Житомирі, став випускником філософського факультету Київського національного університету ім. Т.Г. Шевченка. Після закінчення вишу працював директором школи і вчителем в Тернопільській обл. Згодом вступив до аспірантури в Інституті філософії ім. Г.С. Сковороди НАН України. До інституту Мирослав Попович прийшов в 1956-му і пропрацював в ньому все життя. Очолював установу з 2001 р.

У «Дня» і Мирослава Поповича були особливі відносини. Протягом багатьох років Мирослав Попович залишався нашим автором, експертом і учасником круглів столів. Він завжди був одним з тих представників «важкої артилерії», до якого можна було звернутися по інтерв’ю чи коментар з приводу складних чи навіть простих здавалося б питань, на які інші не знали відповідей.

Про один з унікальних моментів дружби та про унікальність вченого нижче розповідає Тамара Бойко. А ще Юрій Щербак, Сергій Йосипенко та Леонід Кравчук — про те, яким був Мирослав Попович та що залишив по собі.

ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

«КОЖНА РОЗМОВА З НИМ — СВЯТО РОЗУМУ»

Тамара БОЙКО, заслужений діяч мистецтв України:

— З Мирославом Поповичем ми почали працювати, коли він отримав Національну премію імені Тараса Шевченка за книгу «Нариси з історії культури України». Ми зняли 20 програм (на телеканалі «Культура», багаторічним керівником якого була пані Тетяна. — Ред.) за цією книгою. Кожна зустріч з Мирославом Володимировичем — це була просто радість душі. Крім того, що він дуже багато знав, він був надзвичайно доброю, людяною та приємною людиною. Уся наша творча група була з ним друзями, він завжди ішов нам назустріч. У розмовному жанрі він був просто як актор — мав прекрасні акторські таланти, був дивовижним оповідачем. І дуже шкода, що ми все ж таки мало його зняли і записали. Востаннє ми знову зробили цикл розмов з Мирославом Володимировичем три роки тому. Йому було важко говорити, але він казав: «Давайте знімати, поки я живий». А я продовжувала: «І поки я працюю». Він каже: «Так». До речі, коли ми захотіли створити телеканал «Культура», він це гаряче підтримав і виступав з цього приводу. На жаль, тепер цього каналу немає.

Було також дуже хороше інтерв’ю Мирослава Поповича з Ларисою Івшиною. Передісторія його така. Коли ми мали знімати головного редактора газети «День» Ларису Івшину, нас дуже підвів один журналіст. Напередодні зйомки я просто не знала, що робити, адже передача була вже запланована. З ким говорити? Тільки Попович! Він дуже любив і поважав журналістів. Із вченими це не так часто трапляється. Я йому зателефонувала увечері, а запис — удень. Він погодився, тільки сказав, що на нього залишили онуку. Як бути? Я заспокоїла, що в «Дні» дуже тепла атмосфера і дівчинка буде там доглянута. Дивовижне дитя! З якою ніжністю Мирослав Володимирович на неї дивився і як він про неї дбав! Це був такий чудовий дід! І він так прекрасно провів розмову з Ларисою Олексіївною!

Але перша велика розмова з ним була — «Діалог». Я зробила програму, у якій два професіонали розмовляють на одну спільну для них тему. Перший діалог був — Мирослав Попович і Сергій Кримський. Це було свято думки, культури, розуму.

А як він любив і поважав митців! У нього в кабінеті були дві великі роботи — Ольги Петрової. Він її дуже шанував. І коли книгу Ольги Петрової про Данте висунули на Шевченківську премію, Мирослав Володимирович дав їй дуже високу оцінку. А коли Ольга Петрова її не отримала, то сказав: «Що ж, поки що в нас це не можуть оцінити». На жаль, у нас багато чого не можуть оцінити. Не буває заміни таким людям, як Мирослав Володимирович. Моральний авторитет — кого ще так назвати?

«ЦЕ ЛЮДИНА УНІКАЛЬНОГО ТАЛАНТУ — МУДРА, ДОБРА, СПРАВЕДЛИВА»

Юрій ЩЕРБАК, письменник, публіцист, дипломат:

— Це неймовірна втрата для України, тому що таких людей можна перерахувати на пальцях однієї чи максимум двох рук. Їх дуже мало в України. Людей, які б відзначалися глибиною своїх думок, розумінням ситуації, громадянською совістю, яка б не дозволяла брехати, бути лицеміром, не казати правду тоді, коли вона є очевидною. Я працював з Мирославом Поповичем в рамках Ініціативної групи «Першого грудня». І мушу сказати, що за останні роки ми понесли великі втрати: світлу людину Євгена Сверстюка; кардинала Любомира Гузара, який був душею нашої групи; Богдан Гаврилишин, який був добрим генієм всім наших шляхетних справ, які стосувалися долі України.

Тепер от Мирослав Попович. Я не належу до філософів, тому звичайно не можу оцінювати його високопрофесійну філософську діяльність, але маючи можливість працювати з ним в рамках Групи, мушу сказати, що це дійсно людина унікального таланту — мудра, добра, справедлива. Це дуже рідкісне поєднання, тому що в Україні виросло багато людей, які зрощені на ненависті, нелюбові до чогось і когось. На жаль, це стало нашим національним спортом — не об’єктивний погляд на людину чи подію із визначенням якихось позитивних чи негативних сторін, а за таврування людини чи явища. Це нагадує якісь ігрища, коли проклинають певних людей, забуваючи про свої власні гріхи. Так от Мирослав Попович ніколи таким не був. Він прекрасно розумів недоліки і помилки керівництва України, а з другого боку — він розумів, що трансформація країни не може бути створена однією людиною. І всі ці розмови, що на одну людину покладається вся відповідальність, а всі інші білі та пухнасті, є неправдою. Він міг донести складну правду толерантно, ніколи не роздуваючи якоїсь ненависті, тому що в основі його діяльності було добро. Це добротворець.

Мирослав Попович був мені ще дуже близьким тим, що як киянин він добре пам’ятав деталі окупації Києва під час Другої світової війни, яку я також знав і яка сьогодні вже забута і втрачена людьми. Ми з ним про це кілька разів говорили, і мені було дуже приємно, що існує така людина, яка є живою історією Києва і України. Я думаю, що Київ в його духовному житті, як і в моєму, відігравав (відіграє) величезну роль.

Знаєте, коли я вранці сідаю за комп’ютер, то роблю це з якимось трепетним побоюванням, що щось трапилось, що прилетить якийсь чорний лебідь. Так от в неділю, коли я дізнався про цю втрату, моє серце просто впало. Зараз я відчуваю порожнечу. Я знав, ми цікавилися його станом. Я сам навіть нещодавно лежав в Феофанії і мені казали, що Мирослав Попович перебуває в цій же лікарні в реанімації, але деталей його стану я не знав. І мав сподівання, що він ще житиме і ми зможемо зустрітися.

Тепер наша Група, втративши фактично чотирьох таких людей, стоїть перед питанням переформатування, пошуком нових параметрів діяльності, нових тем. На старих засадах вона вже навряд чи зможе існувати. До цього висновку прийшли і Іван Михайлович Дзюба, і Вадим Леонтійович Скуратівський, і я, і В’ячеслав Степанович Брюховецький. Смерть Мирослава Поповича — це дуже тяжка втрата для нашої країни, суспільства. Такі люди завжди потрібні. На жаль, зараз ми відчуваємо дефіцит такого формату людей.

«ДЛЯ МЕНЕ МИРОСЛАВ ВОЛОДИМИРОВИЧ Є ПЕРШИМ ПОКОЛІННЯМ УКРАЇНСЬКИХ ФІЛОСОФІВ»

Сергій ЙОСИПЕНКО, доктор філософських наук, завідувач відділу історії філософії України Iнституту філософії імені Г.С. Сковороди:

— Я все своє життя працюю в Інституті філософії, тому можу сказати, що знав Мирослава Поповича з найкращого боку. Як людину дуже ввічливу і доброзичливу, людину, яка турбувалася про інших співробітників, зокрема для нас створювалися хороші умови для розвитку. Він точно був прикладом правильних звичаїв в науковому середовищі, людиною, яка задавала тон в нашому суспільстві. Саме такими і мають бути моральні авторитети. Попри свою високу посаду, він завжди на рівних розмовляв з іншими, зокрема з аспірантами. Кожен знав, що може зайти в його кабінет і бути уважно вислуханим.   

Як історик української філософії можу сказати, що для мене Мирослав Володимирович є першим поколінням українських філософів. Справа в тому, що в Радянській Україні в 1930-ті роки було начисто вичищені всі філософи, вся реальна українка інтелігенція. Тоді філософія фактично була зведена до того, що хотіла партія. І хочу звернути увагу на дату народження Мирослава Володимировича — це 1930 рік, тобто це «діти війни», які прийшли на філософський факультет в повоєнний час. В даному випадку це 1947 рік. І проблема була в тому, що цим людям, насправді, не було у кого вчитися, тому що їх викладачі були випускниками шкіл червоної професури, які мали уявлення про філософію в межах відомого «О диалектическом и историческом материализме» в «Кратком курсе истории ВКП(б)».

І ось вони не маючи вчителів, самі зуміли стати вчителями філософії. Це було перше покоління українських філософів XX ст., які зуміли стати філософами і десь в 1960-ті роки створити філософію в тих умовах, які тоді існували. Звичайно, був Павло Копнін, який спрямував Мирослава Володимировича в філософію наук, який підмітив його і дав можливість розвинутися. Якщо ж дивитися на ритм поколінь, то це були такі люди як Мирослав Попович, Сергій Кримський, Василь Лісовий, які фактично створили філософію з нічого.

І другий момент. Мирослав Попович є прикладом, який сьогодні не дуже поширений, — це філософ енциклопедичного характеру. Сьогодні навіть західна філософія схильна до подрібнення, до спеціалізації в якихось дисциплінарних рамках. Мирослав Володимирович зберіг інтерес до намагання зрозуміти все, який не підпорядковувався ніяким дисциплінарним рамкам. Звідси у нього і багато занять: філософія наук, мова наук, культурологія... В одному з фільмів, Мирослав Володимирович, пояснюючи свій інтерес до філософії, назвав три речі: що таке 1933 рік, 1937 рік і 1942 рік. Чому було знищено українських селян, чому був великий червоний терор і чому в 1941 році радянська армія покинула їх? Три катастрофи його покоління, які він намагався зрозуміти.

Ми всі є послідовниками Мирослава Володимировича, не в дисциплінарному розумінні, хоча і такі є, а в розуміння — що таке філософія, чим вона повинна займатися, яка вона може впливати на суспільство, як повинен працювати філософ, як повинен говорити публічно тощо. Я б не назвав це школою, бо це більше — це приклад філософської діяльності.

«ЦЕ ОДИН З НАЙОСВІЧЕНІШИХ ФІЛОСОФІВ УКРАЇНИ. І НЕ ТІЛЬКИ ФІЛОСОФІВ»

Леонід КРАВЧУК, перший президент України:

— Це один з найосвіченіших філософів України.. Він мав високу загальну людську культуру. І це відрізняло його від інших. Він активно реагував на ті процеси, які відбувалися в країні. Наприклад, коли розпочався процес Народного Руху, то він одразу відгукнувся. Я тоді спілкувався з різними людьми, тривали дискусії, але такого задоволення від спілкування, як з Поповичем, я, чесно кажучи, не мав. Тому що в інших випадках було більше політичних битв, а в нього — аргументи, факти, спокій. Він докопувався до джерел — а чому раптом так виникло, а чи могло бути по-іншому...

Коли, наприклад, вже почалися відомі події останнього Майдану і створювалася Ініціативна група «Першого грудня», я з ним через багато років  знову зустрівся і ми мали спілкування. Ви знаєте, він залишився таким же молодим думкою, як і тоді. Він реагував дуже активно, ставив запитання, відповідав на них — щиро, відкрито. Питання були такими, які віддзеркалювали наш час, тобто питання Майдану, який, як ми знаємо, завершився кров’ю і не тими досягненнями, які ставили люди. А він це передбачав. Перше, що він сказав: «Те, що прийшли студенти, це добре. Але я маю сумнів, чи вони візьмуть цю владу». Тобто він говорив про головне. І справді, до влади в результати прийшли зовсім інші люди, які не починали цього руху. Їм просто потрібна була влада.

Повертаючись до подій початку 1990-х, можу сказати, що я формувався для боротьби з рухом не так просто. Я пройшов декілька важких етапів в цьому формуванні. Коли починався Рух, я був не готовий спілкуватися: ні морально, ні з точки зору знань. Мені потрібно було весь час думати не про суть, а про те, як збалансувати, щоб не потрапити під жорнова тієї великої політичної сили. Мирослав був більш вільний, він був вченим, а не партійним чиновником. Йому було легко спілкуватися, він говорив відкрито. Я ж був більш скутий і не мав такого — ні масштабу, ні глибоких філософських знань. У мене було більше політичних і практичних знань. Він тоді говорив мені, що нам потрібно знайти якусь спільну платформу. Він не говорив, що це «ми», а це «ви». І потім, коли я вже виступав на з’їзді Руху, я використав цю його думку, просто в іншій формі — я сказав, що нам не потрібно зараз битися між собою.

Але нам не вдалося. Чому? Тому що ті політичні сили, які були сконцентровані в Рухові, не були готові до еволюційного, історичного переходу. Вони були озлоблені, зокрема і В’ячеслав Чорновіл. Вони не захотіли зі мною спілкуватися, і якби не Павличко і Горинь, то мені б і слово не дали. Чорновіл зі своєю групою були проти цього. І вже коли я став президентом, я пішов до них і сказав, що нам все одно потрібно об’єднатися і будувати України. А вони що сказали? Ми з «комунякою» будувати країну не будемо. Це була одна з помилок Руху, після якої, власне, правда трохи пізніше вони розвалився. В Польщі, наприклад, частково об’єднатися вдалося і це дало в подальшому результат. В Україні ж конструктивну частину Руху, до якої належав і Мирослав Попович, на той момент не почули.    

Іван КАПСАМУН, «День»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments