Війна Судного дня: хто переміг?

Ізраїльтяни помітили приготування до нападу лише в останній момент, на свято Йом-Кіпур (Судний день), і встигли лише привести війська в бойову готовність і розпочати часткову мобілізацію. Але не встигли перекинути підкріплення до ліній зіткнення з Єгиптом і Сирією (відсутність приготувань до воєн з боку Йорданії дозволяла припустити, що цього разу вона воювати не буде, зокрема через напружені відносини із Сирією, а головне — через американський тиск).

Ізраїльська розвідка була переконана, що, будучи набагато слабкішими за Ізраїль за рівнем боєздатності, арабські армії не ризикнуть напасти, і прорахувалася. Навіть після загальної мобілізації армія Ізраїлю втричі поступалася арміям Єгипту і Сирії за чисельністю особового складу і мала вдвічі менше танків, артилерійських гармат і бойових літаків. Проте набагато вищий рівень бойової підготовки і командування всіх рівнів, а також неузгодженість дій армій Сирії і Єгипту дозволили Ізраїлю бити противників по черзі і здобути кінцеву перемогу.

Але в перший день війни ізраїльтяни змушені були відступати на обох фронтах. На фронті Суецького каналу, наприклад, єгиптяни в той момент мали кількісну перевагу у співвідношенні 17:1, і «лінія Бар-Лева» не могла стримати їх. Проте ізраїльтяни, знаючи, що єгиптяни не наступатимуть углиб Синаю, і зосередивши після завершення мобілізації основні сили проти Сирії, розбили сирійську армію і не лише відкинули її з Голанських висот, а й захопили додатково 500 кв. км сирійської території і підійшли до Дамаска на відстань 30 км, що дозволяло обстрілювати столицю Сирії з важких гармат. Після цього основні сили ізраїльської армії були кинуті проти Єгипту, який лише після поразки сирійської армії все-таки здійснив запізнілий наступ на Синай.

Проте єгипетські танкові частини було розбито в зустрічній танковій битві, в якій велику роль зіграли ізраїльські вертольоти, оснащені протитанковими ракетами. Потім 143-тя танкова дивізія Аріеля Шарона, посилена повітряно-десантною бригадою полковника Данні Матта, 15 жовтня форсувала Суецький канал і оточила 3-тю єгипетську армію. Місто Суец також було оточене. Танки Шарона розташувалися за 100 км від Каїра, причому на їхньому шляху до столиці Єгипту не було ні укріплень, ні єгипетських військ. 2-га єгипетська армія залишалася на східному березі каналу і не могла швидко повернутися на західний берег, щоб захистити столицю. Ізраїль захопив 1600 кв. км єгипетської території на західному березі каналу.

Наскільки війна була несподіваною для Ізраїлю? До 45-річчя початку війни державний архів Ізраїлю опублікував оригінал доповідної записки, поданої главою «Моссада», генерал-майором Цві Заміром прем’єр-міністрові Ізраїлю Голді Меїр у ніч на 6 жовтня, за лічені години до початку війни. Замір повідомив, що високопоставлене джерело, з яким він щойно зустрівся в Лондоні, повідомило точний час початку воєнних дій — кінець дня 6 жовтня. Територія Ізраїлю буде одночасно атакована арміями Єгипту і Сирії. Повідомив усе це Ашраф Маруан, зять уже померлого на той час президента Єгипту Гамаля Абдель Насера і найближчий радник його наступника — Анвара Садата. Але він також повідомив цікаві деталі про те, що після масованої артилерійської підготовки й авіаударів єгипетські війська почнуть форсування Суецького каналу, але збираються просунутися вглиб Синайського півострова не більше ніж на 10 кілометрів. Їхні подальші дії залежатимуть від дій ізраїльтян. Маруан додав, що сирійська армія практично повністю зосереджена на кордоні з Ізраїлем і збирається відбити Голанські висоти. На той час, коли була отримана телеграма з інформацією Маурана, Ізраїль уже розпочав часткову мобілізацію своєї армії через концентрацію єгипетських і сирійських військ біля Суецького каналу і Голанських висот, проте провести повну мобілізацію до початку війни вже не встиг.

І донині в Ізраїлі й інших країнах не вщухають суперечки, був єгипетський мільярдер Мауран справжнім ізраїльським шпигуном чи лише подвійним агентом, який працював за дорученням Анвара Садата і під його контролем. Розсекречена телеграма змушує, радше, схилитися до другого варіанту. Почнемо з того, що в реальності єгипетський і синхронний із ним сирійський напад на Ізраїль розпочався о 14.00 6 жовтня — на кілька годин раніше, ніж попереджав Маруан. А телеграма глави «Моссада» опинилася у Голди Меїр та інших членів уряду лише о 4.00 ранку. Якби ізраїльтяни почали вживати якихось заходів і, зокрема, перекидати до Суецького каналу додаткові бригади, розраховуючи, що у них ще є в запасі 16—18 годин, то колони могли б потрапити під авіаційні й артилерійські удари єгиптян ще на марші, не розгорнувшись у бойові порядки.

Що ж до повідомлення про те, що єгипетські війська просунуться вглиб Синайського півострова лише на 10 км, а потім зупиняться, то воно в цілому відповідало дійсності, хоча в деяких місцях єгиптяни в перші дні просунулися дещо далі на схід — до 15 км від Суецького каналу. Проте, судячи з усього, Садату важливо було послати Ізраїлю сигнал, що єгипетська армія зовсім не збирається намагатися зайняти весь Синайський півострів, і створення плацдарму на східному березі — це, радше, запрошення до подальших переговорів, а не підготовка до кидка на Єрусалим. Якщо Маруан насправді був подвійним агентом і передавав Ізраїлю інформацію з відома і за дорученням Садата, то передана ним інформація ніби запрошувала ізраїльське керівництво завдати першого контрудару по сирійських військах, оскільки давала зрозуміти, що віддалятися вглиб Синаю єгипетські війська не будуть.

Зрозуміло, це було підло по відношенню до союзника, президента Сирії Хафеза Асада, до речі, диктатора набагато кривавішого і жорстокішого, ніж Садат (ось лишень синок Башар тата в цій частині, що називається, наздогнав і перегнав). Але Садат діяв лише у власних інтересах. З одного боку, він розумів, що для Ізраїлю набагато небезпечнішим буде сирійський наступ на Голанські висоти, звідки відкривалась пряма дорога на Єрусалим, тоді як на єгипетському фронті армію Єгипту від власне ізраїльської території відділяла Синайська пустеля, подолання якої було пов’язане з неабиякими труднощами, насамперед — через брак питної води. Тому можна було очікувати, що ізраїльтяни спочатку намагатимуться нейтралізувати сирійський наступ на Голанських висотах і лише потім почнуть розбиратися з єгиптянами на Синаї. З другого боку, єгипетський президент, очевидно, здогадувався, що єгипетська армія за боєздатністю все ще на порядок поступається ізраїльській, тому за межами зони Суецького каналу, прикритої зенітними ракетами, їй на Синаї, за великим рахунком, робити нічого. Садат також розумів, що СРСР і США в разі чого не допустять повного розгрому Єгипту і Сирії, а плацдарм на східному березі Суецького каналу все одно залишиться вагомим козирем у майбутніх мирних переговорах. У Сирії таких козирів не залишилось, оскільки до моменту припинення бойових дій сирійське вклинення на Голанах було повністю ліквідоване, і ізраїльські війська зайняли частину сирійської території, підконтрольної Дамаску до 6 жовтня 1973 року.

Якою ж була доля Ашрафа Маруана, який почав працювати на ізраїльську розвідку 1970 року, коли у нього виникли фінансові труднощі через низку великих карткових програшів, і продовжував це робити аж до 1998 року? 1975 року він став главою Арабської організації для індустріалізації в Каїрі, що насправді займалася виробництвом озброєння, але 1978 року під тиском Саудівської Аравії, Об’єднаних Арабських Еміратів і Катара Садат змушений був змістити Маруана з цієї посади. Після вбивства Садата 1981 року Маруан перебрався до Лондона, де успішно займався фінансовими операціями в Сіті і став мільярдером. 2002 року ізраїльський історик Арон Брегман, який жив у Лондоні, оприлюднив дані про роботу Маруана на ізраїльську розвідку. Брегман стверджував, що насправді радник Асада був подвійним агентом і обманював ізраїльтян. Так чи інакше, закінчив Маруан трагічно. 27 червня 2007 року він випав із балкона своєї квартири на шостому поверсі в Лондоні. Лондонська поліція і рідні Маруана дійшли висновку, що його було вбито. Підозри впали перш за все на «Моссад». У Єгипті Маруану влаштували державний похорон, на яких були присутні релігійний лідер Єгипту Мухаммад Сайїд Тантаві, син президента Хосні Мубарака Гамаль і начальник Єгипетської розвідки генерал Омар Сулейман. Це неначе доводить, що насправді Ашраф Маруан працював на єгипетську, а не на ізраїльську розвідку.

Ізраїльська армія втратила 2521 людину загиблими, 7259 пораненими і 293 полоненими. Втрати єгиптян оцінюються різними джерелами від 5000 до 15 000 загиблими і 8372 людини полоненими. Сирійці втратили від 3000 до 3500 убитих і 392 полонених. Крім того, Йорданія, що направила проти Ізраїлю один бронетанковий полк, втратила 23 убитих і 77 поранених, Ірак втратив 278 убитих, 898 поранених і 13 полонених. Якщо брати найнижчу оцінку арабських втрат убитими, то співвідношення з ізраїльськими буде 3,3:1 на користь Ізраїлю. Якщо ж брати найбільші оцінки арабських втрат, які здаються ближчими до дійсності, то співвідношення втрат убитими зросте до 7,5:1 на користь Ізраїлю. Полонених же ізраїльтяни захопили в 30 разів більше, ніж араби. Ізраїль втратив 102 літаки, а араби — не менше 341. Танків ізраїльтяни втратили 1063 проти 2300 у арабів.

Але ці дані не цілком відображають реальну ситуацію, що склалася на кінець війни. 3-тя єгипетська армія опинилась у безнадійному становищі: у неї закінчилися боєприпаси і закінчувалася вода. Захищати Каїр було нічим. Сирійська армія не могла перейти в наступ, щоб відволікти ізраїльтян від єгипетського фронту. Лише під тиском СРСР і США (Америці теж був невигідний повний розгром Єгипту і Сирії) Ізраїль 24 жовтня припинив бойові дії.

Головними переможцями у результаті виявилися президент Єгипту Анвар Садат і американці. Садат вислав із Єгипту радянських воєнних радників, а в результаті Кемп-Девідських угод, укладених за посередництва США, чий вплив у Єгипті став переважаючим, повернув собі Синай в обмін на дипломатичне визнання Ізраїлю і мирний договір із ним, залишивши ізраїльтянам лише таке сумнівне надбання, як сектор Газа. За мирний договір з Ізраїлем він отримав Нобелівську премію миру разом із Менахемом Бегіним і смертельною порцією свинцю під час організованого «Братами-мусульманами» замаху 1981 року. Отже, переможцем Садат пробув недовго.