Коли людина не встане з колін, то вона не далеко зможе пройти.
Іван Драч, український поет, перекладач, кіносценарист, драматург, державний і громадський діяч

«Все було недарма»

Як нас змінив Майдан: спогади учасників тих подій
20 лютого, 2019 - 18:33
ПЛАКАТ НІКІТИ ТІТОВА

Щороку 1 грудня 37-річний Олександр Остащенко після роботи їде в центр Києва. Він піднімається на вулицю Банкову — місце, де п’ять років тому його жорстоко побив «Беркут». Саме тут, починаючи з 2014-го, щороку зустрічаються колишні «в’язні Банкової». Їм є що згадати.

«Це вже наша традиція. Ми зустрічаємося, згадуємо, фотографуємось... Говоримо про життя, хто чим займається, згадуємо Майдан, хто де був, відкорковуємо пляшку коньяку. Для нас це важливо», — розповідає Олександр.

Уперше всі вони зустрілися на Банковій 1 грудня 2013-го, коли їх, побитих, спецпризначенці притягли ближче до Адміністрації Президента, де продовжили знущатися. На той момент вони ще не були між собою знайомі: Микола Лазаревський, Олександр Остащенко, Сергій Нужненко, Єгор Превір, Геннадій Черевко та Валерій Гарагуц. Згодом усі вони потраплять в одну спецпалату для заарештованих у Лікарні швидкої допомоги, разом проживатимуть ті болісні події, разом готуватимуться до того, що можуть отримати п’ять, а то й більше років ув’язнення.

Сьогодні ті події — вже спогади. Утім, запевняє Олександр, це не ті речі, які можна забути. Ба більше — він не хоче їх забувати.   

«Це подія, яка перевернула моє життя і зіграла в ньому важливу роль. До того я собі просто жив і на багато речей не звертав уваги. Ну, є Україна, і є. Я особливо не заглиблювався в те, що й де відбувається. Після цих подій я можу сказати, що став патріотом, я почав думати і аналізувати все, що тут відбувається, для мене стали важливими війна, люди, яким потрібна допомога, я став уважним до багатьох речей. Я став інакше реагувати на події, — каже Олександр. — Можливо, якби зі мною не сталися ті події 1 грудня, я був би зараз іншим».

БІЛЬ

Вранці 30 листопада 2013 року Олександр Остащенко їхав з Бучі у Київ на роботу. Був звичайний ранок, як тоді йому здавалося. Але зовсім скоро усе змінилося. До вагона увійшли люди, які почали швидко роздавати пасажирам листівки, в яких ішлося про побиття студентів і був заклик виходити 1 грудня на акцію протесту на Майдан. 

«Я тоді приїхав і подивився новини, вирішив, що мушу теж вийти на цю акцію. 1 грудня я приїхав у центр, подзвонив своєму куму Олегу Каріну, він сказав, що на Банковій. Я теж туди піднявся. Ми зустрілися. За деякий час там стало трохи гаряче. Ми відійшли в сторону, в дворик Будинку письменників, де я весь час і залишався. Це було в стороні від сутичок, — згадує Олександр. — У якийсь момент «Беркут» і внутрішні війська почали гнати всіх з Банкової, вони пробігли повз цей дворик. Олега відтіснили і він побіг по Банковій, а я лишився там. Внутрішні війська кілька разів забігали у цей двір, запитували, що ми тут робимо. А ми нічого не робили, ми підняли руки, все було спокійно. А потім туди забіг «Беркут». І без жодних пояснень почав нас бити, кидати на землю, ламати окуляри. Били чим прийдеться і куди попадуть. Потім мене завели в компанію інших «беркутівців», де вони вже всім натовпом продовжили бити мене. Пізніше відвели ближче до Адміністрації Президента, поклали на асфальт, де я пролежав годину-півтори. Пшикали нам у обличчя сльозогінний газ, били нас, фотографувалися, поставивши на нас ноги, на нашому тлі. Знущалися. Зламали мені пальці на руці, я отримав струс мозку, забиття грудини».

Олександр розповідає про ті події спокійно, втім, час від часу голос на мить тремтить.

«Потім комусь із побитих стало зовсім зле, здається, Миколі Лазаревському. Тому спецпризначенці таки викликали «швидку», яка забрала майже всіх. Вона, по суті, нас врятувала. Привезла в Лікарню швидкої допомоги, там нас оформили, передали під місцевий конвой, бо там є спецпалати, в яких тримають заарештованих. Надали першу допомогу. Правоохоронці не пускали до нас адвокатів, змушували спочатку підписати різні папери. Ми відмовились. Без нашої згоди підписали документи про вручення підозри. І лише тоді дозволили адвокатам зайти», — продовжує Олександр. Затриманим не дозволяли нікому подзвонити. А в цей час їхні рідні та друзі шукали їх у лікарнях, у відділках міліції, зверталися до командирів «Беркуту», опитували учасників подій на Банковій.

СУДИ

Затриманих судили, арештували на 30 днів, але згодом апеляційний суд відпустив їх: когось під домашній арешт, когось на підписку про невиїзд. Олександр отримав дозвіл ходити на роботу. В кінці січня 2014-го, після ухвалення низки законів, справу закрили за амністією. «Потім, коли Майдан переміг, то вирішили закрити цю справу не за амністією, а в зв’язку з відсутністю складу злочину», — додає Олександр.

Усім «в’язням Банкової» загрожувало від п’яти до восьми років ув’язнення.

КИЇВ, ШЕВЧЕНКІВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД, 28 СІЧНЯ 2014 РОКУ. МАРИНА ТА ОЛЕКСАНДР ОСТАЩЕНКИ ПІД ЧАС СУДОВОГО ЗАСІДАННЯ, КОЛИ «В’ЯЗНІВ БАНКОВОЇ» АМНІСТУВАЛИ / ФОТО ІВАНА ЛЮБИШ-КІРДЕЯ

«Я відчував, що можна сісти надовго, що все серйозно. Ми готувалися до того, що нас посадять. Так би й було, якби Майдан не переміг. Найскладнішим для мене було те, що моя родина залишиться без мене. Доньці Валерії на той момент було чотири роки, ми мали іпотеку. Моя родина могла опинитися в скрутному становищі. А думка про ув’язнення вже не так лякала, бо ми всі були разом, підтримували одне одного. Були моменти, коли приходили охоронці й казали, що «ваші вже все — Майдан зачищають, готуйтеся». Були моменти, коли ми розуміли, що нічого хорошого на нас не чекає», — зізнається Олександр Остащенко.

ЖИТТЯ

«Практично одразу після Майдану, в 2014 році, мені прийшла повістка — ще в першу хвилю мобілізації. Я одразу пішов у військкомат, але тоді мене не взяли. Повторно повістка прийшла в третю хвилю, це було в серпні 2014-го. Я поїхав у Львівську область, у село Старичі, до навчального центру, де мене і залишили на весь термін служби, тобто на рік. Сказали, що їм потрібні спеціалісти, тому вони спочатку укомплектували всі вакансії, а потім вже вчили людей для інших частин. У мене спеціалізація — інженерні війська, я був командиром навчального взводу. По 20 — 25 людей кожні три-чотири тижні. Наприкінці серпня 2015 року я повернувся додому», — розповідає Остащенко.

Нині Олександр працює головним інженером інжинірингової компанії Базис». У травні 2018-го в нього народилася друга донька — Даринка. 

РОДИНА

«Кожного року я відраховую, скільки би вже Сашко сидів у в’язниці. Це було б п’ять років. Він міг би зараз вийти, або сидіти ще три роки, — каже Марина Остащенко, дружина Олександра. — Я часто згадую ті події. Це болісні спогади, але чомусь я не хотіла б їх забути. Це не те, що варто забути. Це було щось таке, що стало для нашої родини великим випробуванням, болем, але й великим трампліном, який дал нам поштовх до нового етапу в житті».

Вона розповідає, що перші кілька місяців після Майдану для них із Олександром були дуже складними психологічно: «Нам було важко. Ми кожен по-своєму переживали ті події. І ніби хотілося поділитися, але це було настільки боляче і важко, що, в якомусь сенсі, це нас зближувало, а в якомусь — віддаляло».

Марина згадує, що змогла видихнути лише наприкінці 2015-го року: коли і Майдан, і служба Олександра вже були позаду. «Дуже допомогла підтримка друзів, одне одного. Але в мене досі — а минуло ж п’ять років — коли Сашко не відповідає на дзвінки більше трьох разів, починає божевільно калатати серце. Не знаю, скільки років має минути, щоб це змінилося, і чи може взагалі бути інакше. Думаю, що повністю від цього ми ніколи не зможемо відійти. Я досі думаю, як усе це могло статися?», — ділиться Марина. Вона додає, що ті події сильно змінили і її, і їхню родину, і їхнє оточення.

«Я по-іншому стала дивитися абсолютно на все. Переглянула цінності. Я раніше не знала, чого варто боятися, а тепер знаю. Боятися варто того, що щось може статися з близькими і рідними людьми. І що це може статися в абсолютно несподіваний спосіб, — пояснює Марина. — У мене змінилося ставлення до багатьох людей. До, хай би як пафосно це звучало, українців у цілому. Є люди, яких я не знаю, яких ніколи не бачила і не побачу, але яких постійно згадую в думках і молитвах — це ті, хто допомагав. Писали, дзвонили, присилали гроші. Це було щось таке неймовірне! Тепер, коли я бачу, що комусь потрібна допомога, то часом думаю: ну чим я можу допомогти? А потім — стоп, треба подумати, як і чим я можу допомогти. Бо якби тоді всі пройшли повз, Сашко б зараз просто сидів у в’язниці».

«Ні, — переконана Марина, — все було недарма. Покладено стільки життів і здоров’я, що це не може бути дарма. Моя сім’я змінилася, значить, уже недарма. Колись багато речей просто не потрапляли в поле нашої уваги. Зараз усе змінилося. Нас цікавить буквально все, і ми намагаємось бути причетними. Раніше я думала, що одна людина нічого не може змінити. Потім я зрозуміла, що якщо одна людина об’єднається ще з однією, другою, третьою, десятою, то реально можна досягти змін. Я розумію, що п’ять років — це дуже короткий відрізок часу, що ще зарано говорити про великі зміни. Але я вважаю, що тоді сталися історичні події, і ми точно побачимо зміни за десять, двадцять років. Зрушення є, вони вже помітні».

ЩО ДАЛІ?

Спецпризначенців, які 1 грудня 2013 року жорстоко били людей на Банковій, судили. «Я кілька разів приходив на суд, але засідання весь час переносили, міняли суддів. Кілька разів мені приходили повістки в суд вже після того, як судове засідання відбулося. Я не міг відстежувати, що і як відбувалося, зрештою мій адвокат розповів, що «беркутівці» отримали легкі штрафи та догани», — розповідає Остащенко.

Після того Олександр подав до суду позов «проти МВС, проти суддівства, проти Генпрокуратури, проти прокуратори Києва, проти всіх сторін, які були якось зв’язані з цим процесом». Цей судовий процес розпочався в 2015 році, а завершився буквально кілька тижнів тому.

«Перша судова інстанція — суд на Дарниці — оцінив завдану мені шкоду в три тисячі гривень. Нещодавно був апеляційний суд, який постановив виплатити мені компенсацію не в три тисячі, а в 11 тисяч гривень, — ділиться Остащенко. — Я почуваюся трохи смішно після цього. Така от справедливість. Чи хочу я, щоб усіх цих людей пересадили? Певно, не хочу. Але хочу, щоб це було якось більш-менш справедливо, щоб ці люди більше ніколи не займали жодних державних посад, не могли працювати в правоохоронних органах».

Але все було недарма, теж каже Олександр, згадуючи Майдан. «Єдине, що хочеться, — щоб зміни відбувалися швидше. Але зміни є, вони йдуть, просто повільно, — розмірковує Олександр. — У майбутнє я дивлюсь оптимістично, я вірю, що буде лише краще. Що ми забудемо Радянський Союз, не будемо озиратися на Росію, що станемо нормальною європейською країною. Що наші діти не пізнають усіх цих страхіть, війн і будуть згадувати ті події як історію. Все буде добре, я в це вірю».

Марія СЕМЕНЧЕНКО
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ