Мої дорогі! Поставте собі питання: що про вас одного дня скаже історія?
Йосип Сліпий, український дисидент, єпископ Української греко-католицької церкви, кардинал Римо-католицької церкви

Як «зашити» рану Волинської трагедії

Павло КОВАЛЬ: Києву і Варшаві потрібні нові інституції для вивчення історії
21 липня, 2016 - 20:14

2004 року газета «День» видала книжку «Війни і мир, або українці-поляки: брати/вороги, сусіди...» українською та польською мовами. Уже тоді, до багатьох подій в Україні, нами були розставлені акценти в українсько-польських відносинах. «Спрямовувати свою думку в майбутнє, щоб зрозуміти, як багато у нас спільних цінностей та інтересів, а також як багато ми разом можемо досягти», — так зазначив у передмові до польського видання книжки відомий польський дисидент і журналіст Адам Міхнік.

Але питання суперечливих історичних моментів, як виявилось, залишається актуальним. Консервативний уряд, що прийшов до влади на чолі з партією «Право і справедливість», знову заговорив про Волинську трагедію і «геноцид» і вже ставить питання про ухвалення постанови «Про гідне вшанування пам’яті жертв геноциду, скоєного українськими націоналістами стосовно громадян II Речі Посполитої», яка містить пропозицію про встановлення 11 липня Національним днем пам’яті жертв геноциду. Чи не є це спекуляцією і спробою застовпити геополітичні інтереси в регіоні — «День» раніше розмірковував у матеріалі «Історія чи геополітика»  (вип. №122, 2016).

ФОТО З «ФЕЙСБУК»-СТОРІНКИ АНАСТАСІЇ РУДЕНКО

«День» під час конференції «25 років Біловезьким угодам: держава, нація, кордони» попросив Павла КОВАЛЯ — польського політика, історика, публіциста, екс-заступника міністра закордонних справ, депутата Європарламенту від Польщі VII каденції, творця і керівника Музею Варшавського повстання, який уже давно не давав інтерв’ю українським ЗМІ, — розповісти про те, чи матимуть вплив трагічні історичні події на майбутнє. Наприкінці розмови Коваль отримав у подарунок «Війни і мир» із «Бібліотеки «Дня» польською мовою й обіцяв прочитати, щоб зрозуміти українську сторону в погляді на ці та інші історичні події. «Кроки до розуміння мають бути взаємними, і ця книжка мені допоможе», — відзначив він.

— У польсько-українській історії вже мали місце акти офіційного примирення і взаємного пробачення. 2003 року Леонід Кучма та Александр Квасневський підписали угоду «Про примирення в 60-ту річницю трагічних подій на Волині», цю саму лінію продовжували Віктор Ющенко і Лех Качиньський. Чому наразі питання Волинської трагедії знову поставили на політичний порядок денний?

— Я не сказав би, що це якесь розпалювання антиукраїнської істерії. В будь-якому разі, навіть якщо резолюція буде прийнята, вона не вплине на відносини Польщі й України, які дуже важливі для обох країн, — особливо зараз, у контексті нападу Росії. Треба розуміти, що використання історії і розпалювання на її основі дискусій є поширеним інструментом для вкрай правих сил у багатьох державах. Такі ініціатори завжди не є більшістю, але вміють привнести свою історію в громадську думку, тон і дискурс. Так і в Польщі питання Волинської трагедії багато в чому використовується для політики, щоб підняти свої рейтинги.

З іншого боку — в Польщі багато сімей, яких торкнулася ця трагедія, і вони не хочуть, щоб питання ігнорувалося. Потрібно зробити багато чого поза політичним контекстом, щоб «зашити» цю рану, — знайти могили, ідентифікувати загиблих, скласти списки, поставити хрести, причому всім жертвам. Звісно, це має бути спільна робота двох урядів. Поляки й українці, починаючи з діяльності понтифіка Іоанна-Павла II, багато зробили для примирення, але саме в історичному плані — лише на рівні декларацій. Водночас, скажімо, Польща і Німеччина не лише зробили жести примирення, але й інституціоналізували вивчення болючих питань історії. Зараз очікується вихід фільму Войцеха Смаржовського «Волинь», який спричинив бурхливе неприйняття з боку українців. Але питання — чому ми досі не зробили польсько-українського фонду, який би щороку випускав художні фільми про наші відносини. Чому ми не побудували жодної інституції, яка б займалася ґрунтовними історичними дослідженнями за державну підтримку. Функціонування такого фонду не коштує дорожче, ніж районний будинок культури. Було багато декларацій, але не було реальних кроків щодо вивчення історичної правди, і зараз ми пожинаємо плоди цього.

Ми писали офіційне звернення до польських політиків не приймати такої постанови. Спекуляція на історичних питаннях — свідчення незрілості, історію потрібно оцінювати у фактичному плані. Але я сумніваюся, що польська сторона змінить свій підхід до юридичної кваліфікації Волинських подій, адже якщо ми називаємо в історії знищення одного села геноцидом, то тут кількість загиблих величезна. Одночасно з цим українські політики й інтелектуали не повинні приймати польську думку щодо трагедії на свій рахунок, як це відбувається. Це справи історії, а не сучасності, і саме в її контексті потрібно сприймати ці заяви.

У цілому дещо інфантильним мені видається підхід, що можна домовитись, особливо в нашій частині Європи, про те, щоб у всіх була одна й та сама інтерпретація історії. Це неможливо.

— Ви були євродепутатом від Польщі у 2009—2014 роках, як, на вашу думку, після Brexit ЄС може реформуватися, щоб зберегти свою життєздатність і ефективність?

— Безумовно, загроза Brexit погано позначилась на репутації Євросоюзу. Проблеми стабільності немає, тому що і самої стабільності вже бути не може. Brexit вже почався, адже політика як «мистецтво можливого» починається з того моменту, коли вимальовується новий варіант розвитку події. З іншого боку, можливо, Brexit і не станеться, тому що сьогодні заявляють, що до кінця року Великобританія не зробить необхідний формальний внесок для виходу. За моїми прогнозами, Великобританія буде дуже довго намагатися тягнути, до моменту нової політична ситуації. Або в Євросоюзі будуть згодні надати Великобританії схожий статус з Норвегією — те, що в принципі можна назвати «Soft Brexit» або «Брексіт без Брексіта», і означає збереження більшості реальних економічних відносин між Великобританією і Євросоюзом. Або з боку Великобританії зміниться підхід до Брексіту. Наприклад, під час виборів переможе партія, яка проти виходу. У такій ситуації вони можна сказати, що вибори є сильнішою легітимацією, ніж референдум консультативного типу.

Головна проблема Євросоюзу — в дуже слабких комунікаціях з громадянами. Європейській комісії та європейським чиновникам не вистачає демократичної легітимації. Тобто ці інституції хочуть виконувати функції і регулювати сфери, що традиційно належать національним державам, і це викликає неприйняття. До того ж, вони не відчувають настрою людей, а люди не розуміють їх.

— Як це можна виправити і чи є альтернатива Європейському Союзу?

— Не претендувати на безпідставне збільшення своїх повноважень. Люди зараз розуміють, що основним елементом їхньої політичної ідентичності є уряд на рівні держав, а значить Європейський Союз є важливим, але доповненням. І коли ЄС починає вести себе як державні президенти і прем'єр-міністри, їх легітимність стрімко руйнується. Але подивіться на історію європейського континенту, там практично завжди був якийсь Європейський союз, починаючи від імперії Карла Великого. А, значить, навряд чи існує альтернатива «єдності в різноманітті».

Зараз набирає популярності ідея поглиблення східноєвропейського співробітництва. Концепція «балто-чорноморської осі» має історичних попередників у вигляді "Міжморя" або "ABC" (Adriatic – Baltic – Black Sea), у цих країн є спільна небезпека у вигляді Росії, і інтерес зміцнюватися в економічних і дипломатичних зв'язків. Це може бути взаємовигідним співробітництвом.

Анастасія РУДЕНКО, «День», Київ — Варшава
Газета: 
Рубрика: