Брати «за язык»

У редакцію «Дня» надійшов відкритий лист (його текст наводимо нижче), підписаний на вчорашній день більше, ніж 70- ма представниками інтелігенції, переважно Києва та Харкова. За своїм змістом воно є реакцією однієї частини інтелектуалів на раніше опубліковані в пресі листи інших груп. Основна ідея — «захист російської мови та російськомовної культури». Від образ, можливих реформ нової влади, чиновницького свавілля. Серед підписантів листа — добре відомі читачам «Дня» політолог Володимир Малинкович і заступник директора Інституту соціології НАНУ Євген Головаха. У зв’язку з досить різким тоном листа, змішуванням проблем політики, культури, регуляції ринку «культурних продуктів» і якимось уже надто превентивним опонуванням новій владі, «День» попросив шановних експертів пояснити, що примусило їх взяти участь в акції.

Зі слів Євгена Головахи, «це цілком нормальна, цивілізована відповідь на гидоти, які люди наговорили щодо російської мови в період виборчої кампанії», тому соціолог визнав доречним для себе підписати його. «Якщо Янукович розмовляє російською мовою, а автори цих листів виступали проти його кандидатури, то це не означає, що російська мова в чомусь завинила перед Україною», — сказав він. На думку Є. Головахи, «цей лист — ще й реакція на те, що в суспільстві як наслідок перемоги революції з’являється така собі розгнузданість, яку дозволяють собі люди, котрі претендують називатися елітою. І ці люди можуть зараз відчути себе комісарами (або емісарами) з правом одну мову оголошувати хорошою, іншу — поганою. Щоправда, самі по собі інтелектуали нічого не варті в суспільстві. Головне, як їхнi ідеї втіляться в чиновницьких рухах. Можливо, цей лист має сенс якраз для того, щоб чиновники не дуже розперізувалися». Утім, поки що в діях нової влади соціолог не вбачає тривожних сигналів. Проте, — вважає він, — є побоювання, що Президент призначить відповідальною за мовну політику людину, яка почне «впроваджувати чергову мовну реформу». Тоді як, на думку Є. Головахи, слід би просто дати більше свободи в питаннях мови. Зокрема, що стосується системи вищої освіти. «Людей не можна брати «за язык». І в прямому, і в фігуральному значенні це дуже неприємно», — каже соціолог.

Політолог Володимир Малинкович є не просто підписантом, а й одним iз авторів листа. «Ми тільки зараз написали цього листа, — каже він, — бо раніше його могли розглядати як кон’юнктуру. І позиція проти Ющенка означала б, що ми підтримуємо Януковича. Це не так. Ми не всі підтримуємо Януковича. Ми — за правовий статус російської мови, а аж ніяк не за ту чи іншу політичну силу».

Кажучи про листи, реакцією на які стало це звернення, Малинкович відзначив: «Біль українських літераторів можна зрозуміти. Протягом тривалого часу українську мову притискували, рівень української культури був досить провінційний — не через відсутність талантів, а через обставини. Але це не дає їм підстав ображати мову, якою розмовляє половина населення України».

Малинкович заперечує також й іншій групі української інтелігенції, «яка вбачає проблеми російської мови в Україні, але вважає, що Ющенко — це саме та людина, яка зможе їх вирішити». На думку політолога, мовну проблему Ющенко навряд чи вирішить. «Люди з оточення Ющенка завжди виступали проти правового статусу російської мови. Тобто питання функціонування російської мови фактично віддане на волю чиновників», — каже Малинкович. Його власна позиція щодо цього полягає в тому, щоб надати російській мові статусу нижче державної (нею повинна бути українська), але російську мову захистити правом. «Її не можна розглядати, як це роблять ідеологи з оточення Ющенка, мовою російської етнічної групи та порівнювати зі становищем української мови в Росії. Проблема не в тому, скільки в країні проживають людей тієї чи іншої національності, а скільки людей хочуть вивчати мову. Доречнiшою здається ідея «мовної групи». Наприклад, поляків у світі набагато більше, ніж носіїв польської мови. А що стосується російської, то тут навпаки: росіян набагато менше, ніж російськомовних».

Гострота реакцій щодо мовної теми показує, що проблема існує. Вона полягає насамперед у тому, що «мовне питання» успішно та цинічно використовують політики та політтехнологи. Це показала минула виборча кампанія і, схоже, покаже наступна. Принаймні, соціалісти вельми хвацько вирішили «пощипати» електоральні поля коаліції, яка підтримала Януковича. Їхній лідер О. Мороз уже вніс у парламент відповідний законопроект про статус російської мови.

Хоча йдеться не про труби, нафту, газ, не можна не відзначити й економічний аспект проблеми. Свого часу «День» публікував експертні оцінки, згідно з якими російські та білоруські видавництва вивозили з країни до $100 млн. прибутку на рік. Аналогічні оцінки впливу іноземного шоу-бізнесу, кіноіндустрії та медіа відсутні. Імовірно, в таких речах варто керуватися не політичними або якимись «етнокультурними» мотивами, а здоровим глуздом, фактами й інтересами національного ринку.

Iз огляду на делікатність теми, «День» публікує й інші думки, в тому числі одного з тих, кого автори листа вибрали як опонента.

                                           Відкритий лист

За всіх часів для людини, яка претендує на право іменуватися інтелігентом, залишається незмінно актуальною проблема морального вибору. На сьогодні ми живемо в умовах відносно «вегетаріанських», коли небезпека політичних репресій порівняно з минулою епохою тоталітаризму незмірно зменшилася. Проте для людей, які відстоюють право на власне судження, що не вкладається в прокрустове ложе стереотипів «масової свідомості», постмодерністська реальність початку ХХI століття створює нові труднощі та перешкоди. На жаль, в умовах панування нових інформаційних технологій, агресивного піару й інших активних, витончених форм пропаганди й агітації голос неангажованого інтелігента має мало шансів бути почутим, зрозумілим і тим більше не може впливати на ті чи інші події громадського життя. Інформаційно-пропагандистський «білий шум» стає заслоном, що в зародку вбиває можливість резонансу для інших, незалежних думок.

Iз яскравим прикладом подібного роду ми зіштовхнулися в період президентської виборчої кампанії жовтня — листопада 2004 року в Україні.

У цей період оприлюднили два групові листи. Серед підписів під цими документами ми знайшли імена відомих представників творчої інтелігенції України. Ціль обох листів — закликати населення України до підтримки кандидата (нині — обраного Президента України) Віктора Ющенка та бойкоту його головного суперника — Віктора Януковича.

Звертає на себе увагу той факт, що обидва документи ґрунтовно стосуються проблеми, що є дуже важливою для всіх нас, авторів цього листа, — проблеми російської мови та російської культури в Україні. Які ж інтерпретації цієї проблеми вони нам пропонують?

Автори «Відкритого листа дванадцяти аполітичних літераторів про вибір і вибори» (опублікований 14 жовтня 2004 року; серед підписантів — Юрій Андрухович, Микола Рябчук, Олександр Ірванець) проблеми… зовсім не вбачають. Iз хвацькою безапеляційністю вони заявляють: «…український(?) «прем’єр-міністр» обіцяє надати мові попси та блатняку абсурдний статус «другої державної». Ці слова можна було б кваліфікувати як використання інтонації баламутного стьобу з метою емоційного посилення агітаційної риторики, якби після словосполучення «мова попси і блатняка » випливало в дужках щось на зразок наступного: «не плутати з мовою Пушкіна та Гоголя, Толстого та Достоєвського, Пастернака та Мандельштама». На жаль, жодних роз’яснень подібного роду в тексті не виявляється. Навпаки, «аполітичні» літератори безперестану збиваються на політизовану прямолінійність, а їхні потуги на іронію еклектично сусідують у «Відкритому листі» з похмурим витійством: «…вже ЗАВТРА Україна перетвориться на чорну діру в центрі Європи, де тримають у покорі, апатії та безнадії цілий народ. Так, ми справді в небезпеці — і Україна, і її незалежність, і незалежність кожного з нас» і із полум’яними гаслами: «Вибираймо СЬОГОДНІ, тому що ЗАВТРА в нас можуть забрати саму можливість вибору!». Тому ми маємо всі підстави думати, що головна мішень особливо відзначеного нами фрагмента — зовсім не попса та блатняк, а російська мова.

Висловлюються автори листа в такий спосіб не стільки з метою компрометації кримінально-мафіозної атмосфери, що складається навколо неприйнятного для них кандидата, скільки для порушення в серцях виборців радикально-антиросійських настроїв.

По-іншому, начебто, міркують автори «Звернення української інтелігенції до російськомовних громадян України» (опубліковане 17 листопада 2004 року; серед підписантів — Мирон Петровський, Андрій Курков, Катерина Квітницька-Рижова, Наталя Вяткіна, Світлана Зинов’єва, Ігор Диченко, Євгеній Карась). На відміну від авторів «Відкритого листа», вони запевняють нас у тім, що російська мова для них «не тільки мова великої культури та літератури, а й мова повсякденного спілкування та професійної діяльності». Не приймають вони хвилюючу також і нас ситуацію закриття російських шкіл, скорочення програм із російської літератури та мови в школах і вищих навчальних закладах. Зі здоровим обуренням (поділюваним начебто і нами) висувають вони обвинувачення стосовно цього на адресу української влади, «політичного режиму кримінальних кланів і олігархів». Потрібно, на їхню думку, лише обрати президентом Віктора Ющенка, «дії, програма й особистість» якого «сприятимуть становленню в Україні реальної демократії, громадянського суспільства та правової держави», тоді запрацює невідповідний вимогам часу, прийнятий у 1989 році (ще за радянської влади) «Закон про мови», й — усе гаразд. Тому закликають вони нас голосувати за Ющенка, «забувши політичні пристрасті й ідеологічні розбіжності».

Отут і зупинимось. Делікатність усієї ситуації в тому й полягає, що однією з наших вагомих «ідеологічних розбіжностей» із Віктором Андрійовичем Ющенком, що спонукує нас до інших «політичних пристрастей», саме й є та лінія, яку проводила його команда стосовно російської мови.

Наведемо лише кілька прикладів діяльності уряду Ющенка в сфері мовної політики:

1. 24 грудня 1999 року Верховна Рада на вимогу Ради Європи ратифікувала Європейську хартію регіональних мов і мов меншин. Закон про ратифікацію гарантував державний захист 13 мовам, широко розповсюдженим в Україні, серед яких, зрозуміло, була й російська мова. Як мова, якою користуються в повсякденному спілкуванні не менше 20% українських громадян, російська мова отримала максимально можливий ступінь захисту. Цей закон зобов’язував державу забезпечити дошкільне навчання, середню, середню спеціальну та вищу освіту російською мовою всім, хто цього побажає для себе чи своїх дітей. Але партії, що нині входять до «Нашої України», тоді голосували проти ратифікації, а Міністерство закордонних справ уряду Ющенка, яким у той час керував Борис Тарасюк, протягом шести місяців не відправляло «Закон про ратифікацію» до Ради Європи, хоча було зобов’язане це зробити. Конституційний Суд, причепивши до формального порушення порядку підписання законів про ратифікацію, визнав закон таким, що «втратив силу». Здавалося б, треба тільки ще раз проголосувати за ліберальний варіант закону, дотримуючись належним чином процедури, і мови меншин будуть захищені європейськими нормами права. Але Борис Тарасюк, Роман Зварич й інші «нашоукраїнці» запропонували зовсім безглуздий проект закону про ратифікацію Європейської хартії, що забезпечував би захист тільки ...чотирьом вимираючим мовам — мові кримчаків, караїмській, урумській і румейській. Очевидно, що такий проект не міг пройти навіть у нашому, аж ніяк не найліберальнішому парламенті. Водночас — через опір «Нашої України» — не вдалося винести на розгляд законопроект, що повторює основні положення «Закону про ратифікацію...» 1999 року. Було прийнято половинчатий варіант, запропонований Президентом Кучмою, який, хоч і надавав визначені правові гарантії носіям російської мови і мов меншин, але в значно меншому обсязі, ніж це робив закон 1999 року. На жаль, навіть ці мізерні гарантії неукраїнським мовам не влаштували «Нашу Україну», і вона голосувала проти «Закону про ратифікацію».

Висновок: відповідальність за те, що російська мова в Україні не має гарантій європейського рівня, лежить на Ющенку та на «Нашiй Україні».

2. Із самого початку роботи уряду Віктора Ющенка віце-прем’єр із гуманітарних питань Микола Жулинський, голова Держкомітету інформаційної політики, телебачення та радіомовлення Іван Драч та інші підготували проект постанови Кабміну «Про додаткові заходи з розширення функціонування української мови як державної», що передбачав «дерусифікацію різних сфер життєдіяльності», а саме:

— завершення «роботи з приведення мережі навчальних закладів відповідно до етнічного складу населення»,

— переведення вищих навчальних закладів усіх форм власності на українську мову,

— жорстку українізацію теле- та радіомовлення,

— жорстке регулювання гастролей закордонних (читай: російських) виконавців,

— податковий прес на торгівлю закордонною (знову-таки, насамперед російською) книжковою продукцією та ще два десятки подібних заходів.

Таким чином, уряд Віктора Ющенка в 2000 році готував активний наступ на російську мову та російську культуру в Україні. І дечого йому в цьому напрямку вдалося досягти: кількість російських шкіл, наприклад, за Ющенка-прем’єра суттєво зменшилася.

3. У червні 2000 р. у Верховній Раді зареєстрований проект «Закону про розвиток і застосування мов в Україні» №2235-4, представлений урядом Ющенка. Проектів нового закону про мови в парламенті зареєстровано було багато, оскільки назріла очевидна потреба прийняття нового закону (закон про мови 1989 року, як ми вже згадували, застарів). Більшість проектів націлені на те, щоб підвищити рівень захисту мовних груп в умовах складнішої, ніж раніше, мовної ситуації. Виняток становить лише проект уряду Віктора Ющенка. Порівняємо, для прикладу, статті старого закону та проекту уряду Ющенка про освіту.

Ст. 25 старого закону починається так: «Вільний вибір мови навчання є невід’ємним правом громадян». У відповідній статті 17 законопроекту уряду Ющенка сказане інше: «Держава забезпечує право громадян України на здобуття освіти державною (тобто українською) мовою». Представникам національних меншин гарантується лише вивчення мови, причому, не виключено, через національні товариства. Не потребує додаткових роз’яснень той факт, що здобуття освіти рідною мовою та її вивчення — це аж ніяк не те саме.

Навіть тих куцих гарантій, що проект пропонує етнічним росіянам, він не надає громадянам неросійського походження, які вважають російську мову своєю рідною (а це 13% усіх жителів країни). Бажання звести проблему мов до суто формальної відповідності чисельності етнічних груп, яке постійно виявляють ідеологи «Нашої України», свідчить про їхнє дуже слабке знайомство з європейським підходом до рішення цього питання чи ж про свідомий обман.

Іншими словами, представлений урядом Ющенка проект Закону «Про розвиток і застосування мов в Україні» був спрямований на обмеження правового статусу носіїв російської мови та представників інших мовних груп.

Отже, уважно вдивившись у текст й аргументацію «Звернення», ми бачимо, що його автори, виливаючи на наші душі співчутливий єлей, одночасно породжують міфи навколо розглянутої проблеми.

На жаль, жоден із обговорюваних нами листів не отримав відповіді в українських засобах масової інформації. Замість об’єктивного показу різних поглядів на зачеплений предмет тривала безсоромна гра в одні ворота.

Зараз уже завершилася драматична президентська виборча кампанія, відшуміла оранжева революція, Ющенка обрали Президентом України (тому ніхто не зможе нині дорікнути авторам цього листа в конформізмі), але проблема, що хвилює нас, нікуди не зникла. Довіри до готовності нового Президента та його команди конструктивно вирішувати це питання ми, як і раніше, не маємо.

На наше переконання, на сьогодні ставлення до проблеми російської мови в Україні — своєрідний «лакмусовий папірець», що виявляє наявність чи відсутність живого морального почуття, вірності духовним традиціям справжньої інтелігенції.

Дискримінація російської мови в Україні, що має місце протягом усього часу існування України як незалежної держави, ставить серйозний бар’єр для різноманітної (у тому числі — професійної) духовної самореалізації кожного з представників надзвичайно значної частини населення країни, для якої ця мова є рідною.

Російська культура в Україні має глибинне та фундаментальне коріння.

Проблема російської мови в Україні істотно виходить за рамки захисту прав національних меншин. Рівність можливостей носіїв російської й української мов в Україні ми вважаємо однією з необхідних умов становлення України як цивілізованої демократичної європейської держави.

Iз огляду на все вищесказане, ми, автори цього листа, не вважаємо морально припустимою підміну серйозної розмови про хвилюючу нас проблему розв’язними образами на адресу російської культури та солоденько- агітаційним міфотворенням, продемонстрованими в двох розглянутих нами документах.

Свій обов’язок ми вбачаємо в тому, щоб, не ущемляючи прав україномовного населення, але й не звертаючи уваги на ту чи іншу політичну кон’юнктуру, послідовно та твердо відстоювати честь і гідність російської мови в Україні, вимагати захисту цієї мови законом. Діяльність подібного роду ми вважаємо своїм внеском у процес формування громадянського суспільства сучасної і, хотілося б вірити, демократичної України.

Листа написали політолог Володимир Малинкович, композитор та есеїст Юхим Гофман, а підписи під ним поставили 72 особи — художники, філософи, соціологи, літератори та журналісти з Києва, Харкова, Донецька та Сімферополя. Збір підписів триває. Серед підписантів:

— відомі вчені: академік Петро Толочко, лауреати державних премій Юрій Фурманов та Микола Пустовойтов, професори та доктори наук Геннадій Апанасенко, Людмила Борисова, Михайло Гиршман, Євгеній Головаха, Володимир Казарін, Валерій Калинкін, Володимир Кизима, Микола Луценко, Ілля Лучківський, Володимир Федоров, Леонід Фризман, Микола Шульга, Раїса Шульга;

— члени Міжнародного письменницького ПЕН-клубу: Андрій Дмитрієв, Ірина Євса, Станіслав Мінаков, письменник і кінодраматург Валентина Єрмолова, поет Євгеній Сухарьов, заступник голови Міжнародного фонду Бориса Чичибабіна, вдова поета Лілія Карась-Чичибабіна;

— кінорежисери: Анатолій Сирих, Віктор Олендер, Людмила Міхалевич; кінооператор Володимир Піка; мистецтвознавці: Олександр Рутковський, Сергій Мамаєв, Володимир Миславський, Юрій Хомайко; завідувач Київського музею О.С. Пушкіна Ірина Смолянінова; музиканти: заслужені артисти України Ольга Дмитренко та Наталя Толпиго- Русина; художник Ольга Якутович.