Пошук місії

Річниця з дня проголошення незалежності — це час, коли можна та необхідно «подумати про головне». Це можливість на мить зупинитися й упорядкувати пріоритети та цілі, якими так чи інакше керуються не лише окремі люди, але й державна політика в цілому. Очевидно, що позбутися соціальної інфантильності, політичної та цивілізаційної невизначеності для України неможливо без «відпрацювання» проблем, які пов’язані з визначенням історичної місії та призначення української держави та нації. Сьогодні вказана проблематика вже перестає бути внутрішньополітичним питанням і перетворюється на новий виклик для всієї країни. Підготовка до відзначення 13-ї річниці проголошення незалежності на тлі оголошення початку виборчої кампанії, в результаті якої Україна має обрати четвертого президента держави, дозволяє відмовитись від ритуального підбиття підсумків та поговорити про проблеми стратегічні, про питання, без постановки та вирішення яких Україна втрачає будь-яку перспективу розвитку як самостійного суб’єкта та незалежного гравця.

ПОЛIТИЧНА ТА ЦИВIЛIЗАЦIЙНА НЕВИЗНАЧЕНIСТЬ

Хоча де-юре процеси міжнародного визнання України залишились далеко позаду, де-факто 48-мільйонна країна в центрі Європи не завершила процесу політичного та цивілізаційного самовизначення й демонструє очевидну інфантильність у питаннях відстоювання та захисту своїх інтересів. До певної міри підстави для таких оцінок дає сама Україна, в першу чергу з огляду на поведінку її політичного істеблішменту та культурної еліти.

Саме на політичних провідниках лежить відповідальність за те, що Україна за тринадцять років свого існування так і не змогла самовизначитися стосовно своєї місії та призначення у світі . Як наслідок, деякі, особливо доброзичливі щодо України, політики отримують привід для розмов про напівлегітимний статус української держави, для навішування ярликів про «некомпетентність суверенітету», про «несамостійність» як базову проблему української внутрішньої та зовнішньої політики.

З другого боку, частина наших політиків та експертів наголошує на тому, що місія України вже давно визначена, просто в державі не вистачає політичної волі для того, щоб зробити вибір чи то в бік Європи, чи то в бік Росії. Однак не треба бути великим теоретиком, щоб зрозуміти, що питання євроінтеграції, так само як і участь України в реінтеграційних проектах типу ЄЕП, попри всю їхню важливість, є інструментальними проблемами зовнішньої політики. Очевидно, що в епоху інтернаціоналізації та глобалізації проекти інституційної інтеграції, якими є ЄС і прагне стати ЄЕП, аж ніяк не дотягують до історичної місії. Розглядати ж указані проекти як історичне призначення для України взагалі некоректно.

ПОВЕРНЕННЯ ДО РЕАЛЬНОГО ЧАСУ

Місія — це не лише позиціонування стосовно зовнішніх процесів у світі. У першу чергу, місія — це внутрішній вибір та самопризначення . Місія передбачає певну артикуляцію бажаного образу власного майбутнього, вона є «проекцією» цього образу як стратегічної мети. Нарешті, у вищих своїх вимірах місія перетворюється на історичне, соціальне, духовне служіння, яке є виявом усвідомлення власного призначення.

Зрозуміло, що Україна ще далека від освоєння зазначених вище «прописних істин». Поки що вона демонструє невизначеність та відсутність власних стратегічних цілей не лише щодо проектів інституційної інтеграції (ЕС та ЄЕП).

Перш за все, надзвичайна самозамкненість української політики призводить до невизначеності нашої держави стосовно тектонічних зрушень, які переживає міжнародний устрій. Проблематика, пов’язана з кризою міжнародних інститутів (ООН і НАТО, МВФ і ВТО), драматичним пошуком нової моделі світового порядку, практично не обговорюється в українській політиці. Це означає, що навіть після проголошення незалежності Україна залишається поза історичним часом. Вона не присутня навіть на репетиціях основних акторів та виконавців світової політичної сцени.

По-друге, «зіткнення цивілізацій», попри всю тенденційність концепції американського політолога С.Хантингтона, все більше забарвлює міжнародні та міждержавні конфлікти, змушує політиків та глобальних гравців враховувати цивілізаційні та геокультурні фактори нарівні з економічними та військово-політичними. Натомість більшість «прагматичних» політичних сил в Україні продовжує займатися самонавіюванням, переконуючи одне одного в тому, що буцімто економічне зростання здатне автоматично забезпечити політичну стабільність та соціальну консолідацію в суспільстві. Постіндустріальні та постекономічні цінності якщо і проникають в економічний та політичний дискурс України, то лише в опосередкованій не завжди якісним перекладом формі.

По-третє, криза системи міжнародної безпеки продемонструвала знецінення будь-яких геополітичних та геоекономічних стратегій та планів у разі нездатності держави гарантувати захист та безпеку власних громадян, відтворення політичної та соціокультурної ідентичності як гарантії стабільності політичних інститутів держави. Концепція національної безпеки України, як і раніше, базується на факторах «заліза», а не на мобілізації соціокультурного та людського капіталу.

ПРЕДМЕТ МIЖНАРОДНОЇ УВАГИ

Перелік викликів, які постають перед Україною та її політичними провідниками, — тема окремої розмови. Однак аморфність та безпорадність, яку виявляє Україна та її політичний істеблішмент у ситуаціях, що стосуються захисту державних та корпоративних інтересів, міжнародного авторитету країни, честі та гідності її громадян за кордоном, сягає критичної межі. Подолати невизначеність та загальну політичну анемію українського суспільства та влади неможливо без дискусії та досягнення певного консенсусу з питань, що пов’язані із визначенням місії України як держави та нації.

Сьогодні можна констатувати, що за час, який пройшов з моменту проголошення незалежності, Україна як державний корабель навчилася ходити не лише на веслах, але й під вітрилами. Однак для того, щоб не рухатись по замкненому колу історії, потрібно не лише вміти «ловити попутний вітер», але й навчитись «орієнтуватися за зорями», тобто рухатись у певному напрямку, незалежно від прихильності з боку природи та долі.

Тому, щоб Україна здійснила перехід від незалежності до самостійності, не досить поновити економічне зростання та «поміняти» монументи на центральній площі. Вочевидь, потрібні ще деякі певні нематеріальні активи, певна духовна та інтелектуальна робота з боку культурної еліти та політичного істеблішменту, яка б дозволила країні «піднятися над самою собою», практично самовизначитись у питаннях історичної місії, можливої ролі та призначення України.

У сучасному світі є попит не лише на продукцію чорної металургії та на проведення миротворчих операцій. Більшість індустріально розвинутих країн намагається реінвестувати кошти в брендінг власних держав, в геокультурні стратегії і навіть в проекти, що пов’язані із сучасними версіями глобального та регіонального месіанізму. Переконаний, що політичний клас та крупний національний капітал в Україні вже найближчим часом будуть змушенi опановувати мистецтво інвестицій у постіндустріальні вартості та проекти.

Iнформація в українських ЗМI про те, що відомий метр польського та світового кінематографу Єжи Гофман збирається знімати фільм про Україну та її історичну долю, свідчить про те, що проблема історичної самоідентифікації та самовизначення, неартикульованість місії України перестають бути внутрішньополітичними питаннями та стають предметом міжнародної уваги. Не варто сподіватися, що хтось іззовні виконає за нас ту роботу, яку кожна незалежна та самостійна країна мусить виконувати сама. Фактично перед Україною постають нові виклики, на які вона мусить знайти адекватні та ефективні відповіді.

НАВIЩО УКРАЇНА ПОТРIБНА СВIТУ?

Низка питань, які традиційно були предметом академічних та філософських дискусій, набувають практичного політичного змісту. Наприклад, було б непогано знайти відповідь на наступні з них:

1. Навіщо Україна потрібна світу, якою має бути місія України в умовах кризи планетарної цивілізації?

2. Чи здатнi українська еліта та політично активні представники постіндустріальних сегментів економіки («люди повітря») усвідомити призначення України у світі та запропонувати власну версію реалізації цього призначення?

3. Які геополітичні, геоекономічні та геокультурні умови надають Україні шанс перетворитися із продукту розпаду СРСР в актора історії та суб’єкта цивілізаційного переходу?

4. Як ефективно артикулювати зовнішньополітичні амбіції України з огляду на підвищення її конкурентоспроможності під час боротьби за отримання гідного місця та ролі в історії розвитку та трансформації сучасної цивілізації?

5. Якими можуть бути форми та перспективи українського месіанізму в умовах конфлікту цивілізацій та кризи системи міжнародної безпеки?

Навряд чи хтось в Україні готовий відразу дати відповіді на поставлені запитання. Не відшукати їх і в програмах основних претендентів на посаду президента України. У відповідь на можливі єхидні посмішки щодо утопізму висловлених побажань, слід зазначити, що Україна потребує прорахованого соціального та економічного утопізму . За словами ведучого каналу «1+1» Юрія Макарова, Україна просто повинна пройти «щеплення ідеалізму». До речі, Євробачення також було «не в голові» українських прагматиків та «вульгарних матеріалістів» доти, доки воно «чемно», завдяки перемозі Руслани Лижичко, не постукало в двері української державної бюрократії.

Нарешті, треба відзначити, що відповіді на вказані питання щодо місії України можна буде отримати лише в результаті здійснення низки інтелектуальних проривів. Перш за все, потрібна цілеспрямована робота з організації інтелектуального генератора, який використав би потенціал «колективного розуму».

По-друге, потрібна інтелектуальна реабілітація проектного та футурологічного, метафізичного та месіанського дискурсів в українських аналітичних та мас-медійних середовищах .

По-третє, потрібно використати технології соціальної інженерії, завдяки яким можна було б «скомпресувати час», який знадобиться для освоєння українськими елітами та політичним класом не лише методів діяльності на міжнародних ринках капіталу, але й міжнародних ринках гуманітарних проектів, геокультурних стратегій та цивілізаційних ініціатив.

ПОПЕРЕДНI КОНТУРИ

Попри всю відсталість України в сфері місієтворчої діяльності, ситуація не виглядає безнадійною. З огляду на те, що український бізнес та паростки інститутів громадянського суспільства більш просунуті, ніж інститути державної бюрократії. Саме вони, вочевидь, і виступатимуть як генератори нових місій та цілей розвитку для України.

I. Регіональне лідерство . Сьогодні ми можемо дякувати великому українському капіталу за лідерство у процесах, пов’язаних з інтернаціоналізацією бізнесу, за надання вітчизняним інвестиціям транснаціонального характеру, за декларування окремими представниками крупного бізнесу намірів стати на шлях відділення бізнесу від політики. Хоч як би там було, але поява прізвищ українських бізнесменів в рейтингах найбагатших людей центрально-східної Європи — це одна із форм визнання зростання економічного потенціалу країни, стимул, що плекає подальші амбіції не лише представників бізнесу, але й країни в цілому. Саме завдяки форвардній діяльності крупного національного капіталу міжнародні експерти почали оцінювати факт економічного зростання в Україні як тенденцію, що може привести до появи нових східноєвропейських драконів.

У цьому контексті, незважаючи на низку провалів щодо захисту власних національних інтересів, Україна все ще зберігає шанс поборотися за статус регіонального економічного лідера в разі:

1) реалізації потенціалу, пов’язаного із перетворенням України в нетто-експортера електроенергії,

2) консолідації та підвищення ефективності експлуатації транспортної інфраструктури України (транспортний вузол Євразії),

3) внесення збалансованості в процеси інтернаціоналізації української економіки, завдяки чому Україна зможе покращити свій загальноекономічний рейтинг і навіть підвищити статус в регіоні центрально-східної Європи. Принципово, щоб інтернаціоналізація українського бізнесу хоча б на крок випереджала нашу участь у проектах регіональної інтеграції на кшталт ЄЕП.

Реалізація вказаної перспективи так чи інакше пов’язана з розумінням та реалізацією своєї місії крупним капіталом та урядом.

II. Форпост розширення європейського економічного та політичного простору на схід . Реалізація вказаної місії найбільше залежить від політичних ризиків, що пов’язані з майбутніми президентськими виборами. Рівень політичної культури, вкоріненість патерналістських настроїв та здатність витримувати тиск з боку маніпулятивних технологій, готовність виявити свою громадянську позицію під час голосування, потенціал толерантності та соціальної стабільності — ось базові характеристики українського соціуму, які випробовуватимуться під час президентських виборів.

Проведення виборів із дотриманням норм діючого законодавства, міжнародна легітимність результатів президентських виборів — це ті мінімальні умови, від яких буде залежати, чи збереже Україна за собою лідерство на просторі Нових Незалежних Держав у питаннях опанування та розвитку інститутів політичної демократії.

III. Центр слов’янства . Здається, ні в кого під час побутового спілкування не викликає заперечень твердження про те, що Київ є історичним, культурним та духовним центром слов’янства. Залишилось тільки усвідомити, що лише сьогодні, на початку XXI століття, дійсно складаються умови, які потенційно дозволяють домагатися Україні міжнародного визнання того, в чому самі жителі незалежної України просто переконані з дитинства. Адже сьогодні Україна, територіально затиснена між Росією, яка намагається культивувати міф про неоєвразійський ренесанс (нагадаємо, що, згідно з Л.Гумільовим, великороси постали в результаті крутого етнічного сплаву угро-фінського, тюркського та слов’янського етносів), та Євросоюзом, який втрачає власну ідентичність під тиском нового переселення народів Азії та Африки (мультикультуралізм як захисна реакція).

Таким чином, без перебільшення можна стверджувати, що від стабільного розвитку та геокультурної політики України значною мірою залежатиме виживання слов’янства, яке повинно зайняти гідне місце в рамках європейського цивілізаційного проекту. Усвідомлення даної місії України спостерігається як у діях певних груп українського політичного класу, так і в культурній політиці ряду українських аналітичних центрів (см. Україна та слов’янський світ в Європейському проекті, http://dialogs.org.ua/ru/statics/14).

IV. Подолання розколу в європейському християнстві . Потрібно усвідомити нашу унікальність, культурний та духовний потенціал України в сфері релігійного життя. На іноземців вражаюче діє інформація про те, що в Україні більше православних церковних приходів, ніж у Росії. Остання стереотипно сприймається як мало не вселенський центр православ’я. До того ж, з православними громадами в Україні історично співіснують декілька мільйонів греко-католиків, ритуал яких багато в чому співпадає з ритуалом їхніх православних братів.

Україна, попри міжконфесійні протиріччя, зберігає можливість «ініціювати» де-факто, на власній території, процес подолання розколу в християнському світі, принаймні в регіоні Великої Європи.

Діалог, конструктивна співпраця двох провідних церков християнського світу, а в перспективі і створення єдиної помісної церкви в Україні — шлях до духовної консолідації європейського цивілізаційного простору. Проведення осмисленої державної політики в духовно-релігійній сфері замість непослідовності та загравання з представниками різних конфесій об’єктивно сприятиме реалізації місії подолання розколу в європейському християнстві.

V. Місія духовного миротворця . Сьогодні провідні країни, що представляють різні цивілізаційні платформи, активно шукають рецептів, які б дозволили якщо не уникнути, то принаймні пом’якшити міжцивілізаційні конфлікти та зіткнення. На ринку гуманітарних ініціатив акції проектів, що спрямовані на розгортання діалогу цивілізацій, стабільно ідуть вгору.

Очевидно, й Україна повинна поставити собі за мету освоїти весь арсенал культурної політики, шоу- та медіа-бізнесу, міжнародного туризму, який би забезпечував умови для співіснування країн, що спираються на різний цивілізаційний і духовно-релігійний фундамент.

Місія духовного миротворця — одне з базових призначень України, адже вона ніколи не вдавалася до силової імперіалістичної експансії та війни. Iнтереси національної безпеки вимагають, щоб Україна розпочала позиціонувати себе як територія, на якій можна домовлятися. Територія, яка заслуговує на те, щоб стати майданчиком для розгортання переговорів між духовними лідерами основних світових релігій . У цьому контексті наша геокультурна стратегія повинна спрямовуватися на те, щоб Україна отримала моральне право на участь у реалізації місїї «творення миру» в епоху глобального цивілізаційного переходу.

На закінчення хочу констатувати: у України є не лише потреба, але й певні напрацювання, які можуть бути використані для визначення як місії, так і історичного призначення нової української держави та нації. На моє глибоке переконання, проведення серйозної місієтворчої роботи дозволить конвертувати інвестиції, які стихійно здійснюються в гуманітарні та соціокультурні проекти, в потенціал економічного розвитку та зростання України. У іншому випадку країну очікує роль аутсайдера та невдахи.