Нації, де переважають «нейтральні»... неминуче засуджені на смерть і рабство.
В'ячеслав Липинський, український політичний діяч, історик, історіософ, соціолог, публіцист

Протези Маресьєва та стегна Собчак

30 квітня, 2009 - 00:00

Вже помічено, що в багатьох депутатів від «Народної самооборони», словами гоголівського Хлєстакова, «легкість у думках надзвичайна». До того ж, і в висловлюваннях, і в діях. Тон задає сам лідер — Юрій Луценко, який має багатий життєвий досвід того, що просунута молодь ще у 1980-х називала стьобом. Якось Луценко похвалився журналістам, як він стібався ще за радянських часів: компанією друзів заходили до загсу і вимагали зареєструвати одностатевий шлюб, доводячи до передінфарктного стану статечних жриць радянського Гіменея. Ну, справедливості заради слід зазначити, що Луценко мав розкіш дозволяти собі такий жарт. З іншими за таку витівку повелися б без церемоній: викликаний міліцейський наряд залюбки б «одружив» заявлених нетрадиціоналів, посадивши їх до камери із вуркаганами, які б, м’яко кажучи, і провели б весільну церемонію... Але пан Луценко був не якимось рядовим представником радянської молоді, а представником «золотої молоді», коли батькова посада секретаря обкому єдиної правлячої Комуністичної партії убезпечувала від неприємностей за витівки, які, знову ж таки у випадку інших, могли потягнути на обвинувачення в «антирадянщині».

Ось звідки «стьоб» «народносамооборонців» перекочував в український парламент і політичний дискурс загалом. Не відстають від лідера й однопартійці. Ось депутат Кирил Куликов у бажанні «постібатися» з Віктора Януковича заявляє в інтерв’ю (цитую мовою оригінала): «Он, как Маресьев, все равно летает! Его сбивают, ноги ему ампутируют, а он все равно летает — с протезами вместо ног!.. Сколько фашистский агрессор его ни сбивает, а он все равно взлетает! Вот за это я к нему проникаюсь уважением...» («Главред», 14.04.09).

Блюзнірство? Дурість? Однозначно так. Утім, варта дослідження не стільки «легкість у думках» пана Куликова, скільки причини і наслідки того, що таке, даруйте за категоричність, обпльовування могил легітимізувалося і стало допустимим навіть в офіційному дискурсі. На моє переконання, воно звідти ж — із «стьобу» 1980-х як відповіді на радянський офіціоз, який на той час сягнув повного ідіотизму, стараннями придворних борзописців приписуючи заслугу Великої Перемоги одному немічному генсекові — «дорогому Леоніду Іллічу». Тим часом натовп, чиї антирадянські настрої живила зовсім не західна пропаганда, а відсутність ковбаси на прилавках, зганяв лють за свої незадоволені амбіції споживання на ветеранах через таблички з написами «для ветеранів ВВВ». І переможці звикали до зойків із цього натовпу: «Та коли ви вже всі повиздихаєте!». Горбачовська перебудова відкрила шлюзи для викриття лицемірства та історичних «білих плям», але разом із брудною водою злили й дитину. Говорити про Велику Перемогу, вживати саму назву «Велика Вітчизняна війна» стало моветоном. Якщо вже й писати про війну, то тільки про невиправдані величезні втрати («завалили противника трупами»), про «окупацію Східної Європи» (тут, пригадується, разюче злилися в одностайності Владімір Жириновський і академік Дмитро Лихачов), про фанатизм, а не героїзм («Зоя Космодем’янська насправді була звичайною терористкою»). Довершив справу Голівуд: як щиро написав один американський історик, «американський солдат Раян замінив росіянина, українця, білоруса Івана, який насправді переміг нацизм». Святе місце порожнім не буває, тим паче сьогодні, коли справджуються слова Дж. Орвелла, написані ще 60 років тому: «Той, хто управляє минулим, управляє і майбутнім». Пригадаймо, як, оголосивши про вирішальну роль США у перемозі над нацизмом на відзначенні 60-річчя висадки військ в Нормандії, усадивши російського президента В. Путіна поряд із німецьким канцлером і вважаючи за непотрібне запрошувати на церемонію лідерів інших пострадянських країн, президент Дж. Буш говорив про моральне право напасти на Ірак. А може, і правильно, що не запрошував українських можновладців? Рік тому вже згаданий Луценко та Балога сперечалися, як слід тлумачити слова Президента про «Сталінград, який отримає Тимошенко внаслідок виборів київського мера». Що тут сказати? Хіба що: чума на обидва ваші доми! І чекати обіцяного очищення від, як любить висловлюватися набожний Ющенко, «скверни» — у цьому випадку навіть не словоблуддя, а святотатства.

Український медіа-дискурс і тут виявився вторинним, сліпо і тупо перейнявши цю ліберальну моду із Росії, висунувши цілу купу «резуністів» — шанувальників, часто із просто сектантською затятістю, творів перебіжчика Резуна із амбітним псевдо «Суворов». Слід сказати, що в Росії «чорнуха» вже зустрічає спротив. І не стараннями Кремля. Уряд якраз дає гроші на виробництво, наприклад, серіалу «Застава Жиліна» і подібної «чорнухи», і водночас відомий режисер В. Меньшов гучно залишає пишну церемонію на знак протесту проти вручення головного призу фільму «Сволота» — відверто брехливій історії буцімто «про сувору правду війни».

Зрозуміло, що це право будь-кого — помріяти і написати твір на тему «Якби я був маршалом Жуковим...». Але найганебніше, що в цій сверблячці автори глузують над реальними героями. Тим же Маресьєвим. У програмі під промовистою назвою «Ціна перемоги» ліберальної радіостанції «Ехо Москви» «експерти» Фельгенгауер і згаданий вже Резун-Суворов говорять про Маресьєва так: «ідол Радянської армії... міф радянської держави... «надлюдина», що мала мало спільного з реальною людиною» і т.д. І при цьому — жодного доказу на користь розвінчання «міфу». Ну, це традиційний метод «резуністів»: поставити тавро, не завдаючи собі клопоту наводити аргументи. Або ж просто заплющити очі на вже відоме. Щоб дізнатися, як народився, за виразом «резуністів», «міф про Маресьєва», досить почитати післямову до книги Б. Полєвого «Повість про справжню людину», завдяки якій льотчик Олексій Маресьєв (у книзі — Мересьєв) став знаменитим. 1943 р. кореспондент Полєвой приїхав до авіаполку, де служив Маресьєв, дізнавшись, що льотчик без обох ніг збив два німецькі винищувачі. Дізнавшись історію Маресьєва, Полєвой написав нарис для газети «Правда», але редактор наклав резолюцію: «Публікувати після війни». Цікаво, що сам Маресьєв говорив Полєвому: «Може, і не треба про мене писати? А то Геббельс роздує, що в росіян безногі воюють...». Історію льотчика Полєвой згадав уже на Нюрнберзькому процесі, коли слухав свідчення Геринга, який говорив, що нацистські вожді Німеччини «недооцінили Росію». І книгу було написано за 19 днів. Ось тоді до Маресьєва прийшла слава. Слід зазначити, що до останніх днів Маресьєв, за загальним визнанням, залишався скромною людиною. Символічно навіть те, що він не дожив кількох годин до церемонії відзначення його 85-річчя 2001 року. Вже після війни виявили, що подвиг Маресьєва повторили десятки людей, які після ампутації повернулися в бойові частини й воювали.

Через 20 років після війни журналіст Сергій Смирнов, завдяки пошукам якого дізналися і про захисників Брестської фортеці, й про трагедію оточених в Аджимушкайських каменоломнях під Керчю (тут «резуністи» повчають: треба було вийти і здатися, а не гинути від голоду, спраги і отруйних газів, ну майже як у німецьких листівках: «Червоноармійці, не слухайте жидів-комісарів і здавайтеся великій германській армі!»), зачитав у телеефірі листа про дівчину із долею Олексія Маресьєва. Виявилося, що Марія Лагунова мешкала в Хмельницьку разом із чоловіком, теж інвалідом війни, і двома синами. 1943 року приголомшена загибеллю брата Марія Лагунова написала листа М. Калініну із проханням дозволити їй вступити на курси механіків-водіїв танка, щоб замінити загиблого брата. Калінін дозволив. 28 вересня 1943-го під час бою за Бровари під Києвом Марія отримала важке поранення і їй ампутували обидві ноги. 1965 року Марія поїхала до НДР на запрошення танкового полку, в якому вона, виявилося, навічно занесена у списки частини як загибла смертю героя. З’їхалося багато німецьких журналістів. Один із них тоді сказав, попередньо перепросивши за нетактовність, мовляв, в німецькій армії теж служили багато жінок, зокрема, були льотчиці, але жодної не було серед танкістів. Тоді Марія попросила солдатів допомогти їй залізти в машину. На педаль стартера вона тиснула обома протезами і таки зрушила танк із місця. Німецькі журналісти бігли за танком і кричали: «Фрау Мересьєв!». У Броварах є вулиця Марії Лагунової. Але, боюся, не всякий стрічний знає, чому...

Поваливши з п’єдесталів, хай і заяложеної офіційної пропаганди, реальних героїв, що поставили на їхнє місце? «Огидні стегна Ксюши Собчак», — дотепно сказав би російський письменник Олександр Проханов. І хіба це є перебільшенням? Саме слово «герой» вже вживається виключно до персонажів «реаліті-шоу»: чим більше збочень на рахунку «героїв», тим більше «зірок» на силіконові груди...

Ігор СЛІСАРЕНКО
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ