«Ось у чому полягає питання!» – сказав би шекспірівський Гамлет. Часто задаємо самі собі таке запитання, спостерігаючи за тим, що діється останніми роками у Верховній Раді України взагалі, а останнім часом зокрема.
Чи таким уявлявся нам вищий законодавчий орган нової і демократичної України на зорі її становлення як незалежної держави? Однозначно – не таким, якщо згадати те народне піднесення і той дух всенародного очікування, який панував в українському суспільстві, починаючи, принаймні, з 24 серпня 1991 року, а особливо напередодні, під час і вже після проведення історичного всенародного референдуму 1 грудня того ж року.
Очевидно, з новою офіційною назвою нашої держави слід було змінити і радянську назву Верховної Ради на, скажімо, Всеукраїнські Збори або Всеукраїнський Національний Конгрес. Подібні пропозиції, як і інші, тоді неодноразово привселюдно висловлювалися. Були також пропозиції не доводити кількісний склад вищого законодавчого органу до такого занадто великого. Для порівняння: у російській Державній думі також 450 депутатів, але ж і населення в країні втричі більше.
Коли б такі зміни сталися, а їх легше було б втілити у життя на початковому етапі формування Верховної Ради, як, до речі, остаточно вирішити питання і з Великим Державним гербом, то не були б ми свідками прихованих і неприхованих спроб у частини народних депутатів повернути Україну в те, не таке вже й далеке, минуле, якого ми ніяк не можемо позбутися, відвертих у деяких політичних сил проявів ностальгії за радянським минулим, включаючи і радянські символи.
То хто ж «править бал» у «оновленій» Верховній Раді, прикриваючись іменем народних обранців, безкінечним повторенням слів, що вони завжди діють від імені і лише в інтересах народу (на кшалт заяв одного з регіоналів про те, що «ми проголосуємо за будь-які закони, які будуть захищати права українських громадян»)? Чому дехто з наших співвітчизників, хто називає себе «елітою» нації (на якій тільки підставі?), так прагне потрапити до вищого законодавчого органу держави і взяти на себе заради того ж народу таку «важку», а то і зовсім «непосильну» працю? Хто їх туди «делегує»? Відповідь однозначна: це всі ми, виборці, яких уже скільки років українські політичні маніпулятори примушують голосувати за тих, кого вони вже визначили.
Складається враження, що, одержавши відповідний мандат, більшість народних депутатів одразу забувають про передвиборчі обіцянки (а ті, хто пройшов до парламенту за партійними списками, їх ніколи і нікому не давали), забувають про Україну і її народ, а більше за все опікуються тим, як зберегти свою недоторканність, безперешкодний доступ до усіх народних надбань, а також численних пільг, які вони самі собі призначили. Невже їм не соромно при щорічних десятках і сотнях мільйонів статків, які вони декларують (а є великий сумнів у тому, що декларують вони все і до кінця), одержувати ту ж суттєву щорічну матеріальну допомогу або допомогу на оздоровлення? Невже вони дійсно конче потребують такої допомоги? І це в ситуації, коли переважна більшість нашого народу страждає від бідності, невчасної виплати зарплат і мізерних мінімальних пенсій, які є нижчими офіційно встановленого прожиткового мінімуму!
Депутати відкрито хизуються своїми поїздками на «шопінг» до Парижа і Лондона, до Риму і Мілана, відпочинком у ніццах і куршавелях, катанням на лижах в Альпах або купанням в екзотичних морях Південно-Східної Азії.
Замість того, щоб розробляти і приймати нові закони, які так необхідні країні та її народу, виправдовувати виявлену їм виборцями довіру та сприяти вирішенню їхніх першочергових життєвих проблем, народні депутати, за деякими винятками, так завзято, нехтуючи здоровим глуздом, совістю, елементарною порядністю, тим, що за їх роботою уважно спостерігає вся країна, забувши про свій обов’язок, захищають, насамперед, інтереси та амбіції політичних партій або окремих олігархічних груп, до яких вони належать. Ми вже не говоримо про те, що близько 90% прийнятих законодавчих актів складають закони «...Про внесення змін і доповнень...», що говорить про відсутність у народних обранців перспективного мислення, нездатність зазирнути наперед хоча б на 3-5 років, передбачити шляхи розвитку суспільства.
Гнітючу атмосферу у Верховній Раді депутати переносять і в різні телевізійні шоу-програми (слава Богу, одну з них уже закрили). При цьому ми практично постійно стаємо свідками відсутності в багатьох народних депутатів різних політичних поглядів і статей елементарної публічної культури. Навпаки, ми спостерігаємо відверту неповагу до позиції своїх опонентів та й до численної телеаудиторії
Який приклад показує ця «еліта» українському суспільству і особливо молодому поколінню? Невже хтось вважає, що такі «дійства» слід сприймати як вияв справжньої демократії? Дуже помиляються всі ті, хто так думає, оскільки не лише наш народ, а й вся Європа і увесь цивілізований світ все це також бачать і роблять відповідні висновки.
Дійшло вже навіть до того, що лідер провладної фракції дозволив собі з високої трибуни Верховної Ради назвати своїх колег-депутатів, які належать до опозиції, «неофашистами». Складається враження, що він уже знайшов серед своїх колег нових «ворогів народу». До такого вдалася і народний депутат-регіонал Інна Богословська під час чергової передачі Шустера 29 березня ц.р. І це при мовчазному потуранні ведучого. А чого тільки варті хуліганські (і це ще м’яко сказано) скандування провладних депутатів під час виступу опозиційних представників. Ганебні факти!
То чи потрібні нашому народу такі телешоу, в яких ми щоп’ятниці бачимо практично одні й ті ж обличчя? Чи ми продовжуємо жити в середовищі, в якому діє правило «хто платить, той і замовляє музику»?
Тож не дивно, що серед народних депутатів і нинішнього скликання Верховної Ради, зокрема провладної фракції та з фракції сучасних комуністів, є чимало тих, хто відверто демонструє свою зневагу не лише до державної мови, а й до справжньої історії України, громадянами якої вони є.
Про необхідність знати дійсну історію своєї держави добре сказав свого часу відомий український вчений зі Львова Ярослав Дашкевич. Говорячи про «деформацію історії України», він наголосив: «У такій деформованій історії зникали правдиві пропорції між політичними і культурними діячами, науковий аналіз їхньої діяльності підмінювали стандартними, викованими майже навічно ярликами». І далі: «У нас були фальшиві вчителі фальшивої історії, і це фальсифікувало наше життя» (щорічник «Україна. Наука і культура», вип. 23, м.Київ, 1989 р.).
Не забувайте, пані та панове народні депутати, що завдяки виборцям ви одержали такий високий і почеснийстатус! Тож доводьте своїми конкретними діями та справами, що ви спроможні виправдати їхні сподівання.
Правий відомий український правник і шанований політик, народний депутат не одного скликання Віктор Мусіяка, який сказав: «Багато хто в парламенті не доріс до того, щоб розуміти сам факт свого перебування під куполом» (газета «День», №62-63, п’ятниця-субота, 5-6 квітня 2013 року).
Те, що твориться сьогодні у Верховній Раді, наводить на думку, що Україна конче потребує справжнього, повного, а не часткового, оновлення. До корпусу народних депутатів мають прийти не нові-старі обранці, а представники зовсім нової генерації без зарозумілих особистих і політичних амбіцій, позбавлені менталітету радянськості, з чітким усвідомленням державної значимості одержаного ними від народу мандату, які дійсно вболіватимуть за свою державу.
На завершення цих роздумів хочемо згадати добре відомого колись в Україні канадського громадського діяча, письменника і публіциста Петра Кравчука, який народився на Львівщині.
Упродовж усіх років своєї вимушеної еміграції до Канади в 1930 році він жив Україною, постійно вболівав за неї, за стан української мови і культури, багато разів бував тут, бо завжди вважав цю землю його рідною. У спогадах про своє довге життя під назвою «Без недомовок», виданих у Києві в 1995 році, він з болем у серці писав: «Український парламент (Верховна Рада) перетворився у говорильню для багатьох депутатів-демагогів та базік. Приймаються закони, які не виконуються, залишаючись хіба що паперовими документами для архіву». А тим часом Україна терпить, мучиться, страждає. Переживає не тільки велику економічну кризу, але й перманентну політичну».
Чи не нагадує ситуація у Верховній Раді 1995 року те, що бачимо в ній останніми роками?
Запитуючи «Куди йдеш, Україно?», Петро Кравчук завершив свої спогади такими словами: «Дуже хочеться дожити до тих днів, коли Україна міцно стане на власні ноги, не буде сателітом ні Півночі, ні Півдня, ні Заходу, ні Сходу, а стане справжньою незалежною суверенною державою».
Звертаючись до нинішніх депутатів Верховної Ради України, хочеться нагадати заголовок статті, надруковану у вже цитованому числі газети, - «ЗУПИНІТЬСЯ!»...
