Замість плекати й виховувати щирих патріотів Матері-України, ми вирощуємо сварливих партійців та патріотів рідних загумінків, що зменшують у своїй вузькій уяві велику й багату Україну до своєї волости.
Іван Лютий-Лютенко, український військовий та громадський діяч, підприємець, меценат

У лівих в Україні є майбутнє. Якщо це будуть інші ліві

16 січня, 2003 - 00:00


...той, хто втратив історичні символи і не здатен задовольнитися «ерзацом», опиняється сьогодні у важкому становищі. Перед ним зяє ніщо, від якого він зі страхом відвертається. Гірше того, вакуум заповнюється абсурдними політичними і соціальними ідеями, примітною ознакою яких є духовна спустошеність.

Карл Юнг

Готовий визнати: цей епіграф напряму стосується не тільки лівих партій в Україні, а й переважної більшості інших політструктур, й існуючої влади. Але оскільки предметом дискусії стала доля українських лівих, і Компартії зокрема, то мимоволі доведеться обмежувати себе в оцінках і висновках.

Перше, що звертає на себе увагу, — це дещо дивний ракурс діалогу. Не може бути «європейською» партія в неєвропейській країні. Ще більш дивно, що лідери КПУ приймають як належне ототожнення такої собі «європейськості» з демократичністю, цивілізованістю й іншим.

Полемізувати з комуністами так само складно, як спростовувати слогани в рекламі. Тим більше, що немає жодних принципових заперечень ні їхніх стверджень про панування в Україні олігархів та їхніх партій, ні «азбучних» тез про роль ТНК у глобалізованій економіці. Принаймні, я з цим не сперечатимуся.

Але ось те, що КПУ сьогодні — авангард і передова партія, — теза більш ніж спірна.

Почну з очевидного. Лівий рух в Україні переживає кризу, за силою і значенням не меншу, ніж нинішня криза влади. Ця криза виявляється в дезорганізованості й конфліктності лівих партій та організацій, їхній ідеологічній невиразності (свідчення цьому — численні «клони», проти яких немає протиотрути), відсутності яскравих і перспективних нових лідерів тощо.

Але не це головне. В Україні ліві так і не стали «рухом» — інтелектуальним, політичним, світоглядним, якщо бажаєте, — а існують як закостенілі політичні організації. Як результат, лідируючі ліві партії (КПУ, СПУ) надто слабо впливають на розвиток і позиції профспілкового руху в Україні, невиразні в середовищі неполітичних громадських організацій і рухів. Пасивні їхні позиції і на рівні місцевого самоврядування; фактично відсутні й широко представлені погляди і програми, пов’язані з розвитком самоврядування на всіх рівнях. Адже це традиційно улюблений «коньок» лівих — самоорганізація громадян.


Зверніть увагу, протягом десятиріччя існування сучасних українських лівих партій їм не вдалося «вистрілити» жодної випереджальної ідеї (навряд чи до таких належать ініціативи у стилі комуніста- депутата В. Сіренка, який запропонував реприватизацію (націоналізацію) нафтопереробної галузі). Не грішать ліві й серйозними політекономічними розробками, у чому, до речі, завжди були сильні єврокомуністи і соціал-демократи початку і середини XX століття. Для партій, що спираються на могутню світоглядну основу, «інтелектуальна недостатність» (не плутати з агітаційно-ідеологічною) схожа на недостатність серцеву — постійна межа з небуттям. І це другий істотний «пробій» лівих, і КПУ передусім.

Тому немає нічого дивного у тому, що сьогодні ліві вимушені приєднуватися до загальнодемократичних програм і платформ, які створює неліва опозиція, хоч і вони виправдовують це «тактикою моменту».

А скринька ця не була й замкнена. До останнього часу (точніше — до президентських виборів 1999 року) ліві партії, і передусім комуністи, робили головну ставку на так звані «протестні настрої». І ставка ця виявилася помилковою. Протестні настрої в суспільстві справді сильні, але це — протест проти несправедливої політики чинної влади і злиднів, але зовсім не проти ідей демократії, цивілізованого ринку, прав і свобод, реформування системи соціального захисту тощо. Українці хочуть жити краще, але це зовсім не означає, що вони готові повторювати невдалі соціальні експерименти XX століття.

Як результат, відбувається руйнівний для сучасних лівих партій процес мутації в масовій свідомості і формується уявлення про них, як про деструктивну силу, яка тільки й робить, що «критикує». Так, критика приємна для вух, а лозунги співпадають із внутрішнім психостаном великої частини громадян. Але пересічні громадяни не менш прагматичні, ніж політики. Вони шукають і раціональні зерна в тому, що відбувається. Тому — минуло понад 11 років, а ліві в очах виборців «все ті самі» (мітинги, червоні прапори, «даєш російську мову», «геть режим»).

Зате у політичній практиці ставка на протест обертається тим, що електорат лівих неухильно перетворюється на «пасивний політичний капітал». Виникає новий парадокс: лівим потрібні соціально активні виборці («революційні маси»), але вони стикаються із зовсім зворотним ефектом — їхні виборці та симпатики у більшості своїй патерналістськи налаштовані й чекають «політичного дива» від своїх вождів. Замкнене коло.

Зате активна соціальна база поступово переміщається до демократів, лібералів тощо, незалежно від того, в опозиції конкретні партії цього спектра сьогодні, чи вже при владі. І цим можна пояснити той факт, що, наприклад, активна «протестна група» розпилюється серед нелівих опозиційних політичних сил (у цьому полягає таємниця успіху «Нашої України», «блоку Тимошенко»).

Я зовсім не хочу сказати, що в комуністів і соціалістів немає молодого поповнення. Просто старість може бути не тільки «фізичною», а й політичною. У цьому випадку «старіє» консервативна політична практика «життя за рахунок спадщини», властива передусім комуністам.

І останнє критичне зауваження. Внутрішню слабкість українських лівих партій давно і добре освоїла влада та провідні політекономічні групи, що її підтримують. Реалізація різноманітних прогресивних, оновлених та інших керованих ззовні «прожектів» дозволяла запускати механізми самодискредитації лівих загалом. А сам факт того, що в українському суспільстві великий ресурс настроїв і симпатій до «лівизни», сприяв досить успішному просуванню лівоорієнтованих політичних технологій. У результаті ідею соціал-демократії взяла на озброєння «київська група» (СДПУ(О)) як альтернативу власне лівим, а лейборизм, що так і не відбувся, почали розробляти «дніпропетровці» (проект «Трудова Україна»).

Хочу зробити ще одне істотне зауваження. Влада часто використовує кризу і внутрішню нестійкість лівих партій для їх демонізації та непотрібної дискредитації. При цьому не враховує той факт, що гра в «демонів» та штучні прожекти може призвести до того, що найбільш розгублена частина виборців переорієнтується на ліворадикальні лозунги та ідеї (успіх тієї ж ПСПУ в 1998 році повинен був хоч чомусь навчити).

Висновок для лівих, і в першу чергу комуністів, невтішний: як це не парадоксально, але в умовах найжорстокішої політичної кризи і дуже складної політекономічної ситуації (про «реформи» не говоритиму — тема для окремої розмови), КПУ та іже з ними так і не змогли забезпечити собі лідируючі позиції. Авангард не відбувся.

Чи означає це, що у лівих в Україні немає перспективи?

З цим твердженням я категорично не погоджуюся. Політична невдача та в’янення наявних великих лівих партій ще не означає, що соціальний ресурс і світоглядний грунт для «комуністичної ідеї» (соціалістичної etc.) зникли.

На мій погляд, соціальне замовлення на «ліву» політичну традицію в українському суспільстві буде стабільним і постійним. Про це свідчать, по-перше, традиції солідаризму й політичної історії та культури, по-друге, домінуюча в українському суспільстві православна культура, по-третє, соціально-економічні передумови. І це далеко не всі чинники, що зумовлюють таке соціальне замовлення.

Інше запитання — які політичні проекти та які традиції відповідатимуть цим запитам.

Сьогодні в Україні застій. Він «уразив» всю політичну еліту, яка остаточно заплуталася серед «трьох сосен незалежності» — влади, власності та ідеологічних штампів. У цих умовах наступний соціальний і політичний цикл проходитиме під знаком боротьби концепцій розвитку (концепцій майбутнього), що істотно відрізнятиметься від звичної інформаційної війни «листівок, трибун і телеящика».

Для лівих дана ситуація — своєрідний виклик, на який вони зобов’язані дати свою відповідь. Не «геть», а розумний і зрозумілий соціальний, економічний і геополітичний проект, в якому треба розставити всі крапки над «і». Якщо лозунг про інтеграцію з Росією — то з якою Росією (адже вона вже давно не радянська, і також існує в кількох «площинах»), якщо євроінтеграція — то на якій геоекономічній основі, тощо. І так — з усіх провідних питань. Громадянин України початку XXI століття — людина вже бита, а тому — прагматична і ощадна. Її слід не тільки «закликати», а й переконувати (бажано — з калькулятором у руці).

У таких жорстких обставинах у КПУ, СПУ та їхніх найближчих союзників є обмежена кількість сценаріїв розвитку.

Перший, найпростіший — вичерпати всі ресурси свого сьогодення, ще раз «зіграти в піддавки» на президентських виборах 2004 р. (на що дуже розраховує і влада, і лідери нелівої опозиції), та поступитися місцем іншим політпроектам, — до кращих часів. Політичної вигоди небагато, зате може бути відчутною вигода матеріальна.

Другий, дещо складніший — зайняти позицію «лівої фортеці», не здаватися нікому — ні владі, ні опозиції, при цьому нічого не робити і розраховувати на звичні 20% в 2006 році (вибори до парламенту, якщо не буде дострокових…). Тільки я думаю, що у такому разі 20 відсотків — це буде не показник КПУ, а сума всіх лівих партій-учасниць виборів. Щоправда, який у цьому сценарії політичний сенс, крім меркантильного — вижити, сказати складно.

Третій, поки у вигляді фантастичного — самореформація, організація руху «нових лівих» — з високою інтелектуальною базою, участь у міжнародному політичному процесі (передусім — у європейській політиці), створення стійких політичних альянсів, здатних брати участь у формуванні уряду і/або місцевої влади, кадрове оновлення, активна присутність в інформаційному просторі тощо. Ось таке посилення лівих здатне стимулювати весь спектр політичних сил, «розвести» віртуальні проекти і політпроекти живі, які мають реальну соціальну та ідейну базу.

Але, загалом, вирішувати самим лівим. Судячи з їхніх програмних статей та інтерв’ю, там поки «проблем немає».

Україна потребує організованих й інтелектуально сильних політичних сил. Лівих і правих, зелених і червоних. Україні категорично протипоказаний політичний екстремізм та ідеологічна «промивка мізків», що паморочить свідомість. Партіям потрібні гідні противники і конкуренти, а громадянам- виборцям —професійні і компетентні політики. Звучить дещо банально, але, на мій погляд, правильно.

Андрій ЄРМОЛАЄВ, директор Центру соціальних досліджень «Софія»
Газета: 
Рубрика: