Обирати собі уряд має право лише той народ, який постійно знаходиться в курсі того, що відбувається
Томас Джефферсон, видатний політичний діяч, дипломат і філософ епохи Просвітництва, один з авторів Декларації незалежності США, 3-й президент США в 1801-1809 роках

Гріх безпам’ятства і пам'ять

Колеги Євгена Марчука ініціювали створення Фонду його імені
13 вересня, 2021 - 20:43
Фото з архіву "Дня"

Часто правду ретушують мовчанням. І це найгірша брехня, на яку може бути здатна людина. Адже мовчання, як говорила американська поетеса Елла Вілер Вілкокс, робить людей боягузами. Саме цей гріх, у якому так зручно заховати істину, відкриває можливості для перекручування, підміни понять, а отже і збиття орієнтирів. Зрештою, в наших українських реаліях це шлях до окупації в прямому сенсі цього слова.За останній місяць в інформаційному середовищі відбулася низка показових подій. Це і публікація статті Леоніда Кучми в одному виданні виразної патріотичної орієнтації, в якій сам автор виступає як головний натівський інтегратор. Це і проведення форуму YES, який традиційно проводить зять Кучми олігарх Віктор Пінчук на тлі вже популярного нині тренду деолігархізації. Це і лавина відповідних постів і фото в соціальних мережах, де молода поросль політиків буквально злилася з тими, хто зробив усе для того, щоб заснувати той саме олігархат, і згорнув курс на НАТО. Отже, маємо фантасмагорію в українських реаліях — як черговий етап глибокої кризи розуміння глибинних причин усього, що відбувається сьогодні. А отже, знову маємо відкриті двері до того, «як Україну злії люди присплять лукавії й її окраденою збудять».

«30 років відновлення Незалежності України ми святкували тоді, коли нація осиротіла, — говорить «Дню» громадська діячка, журналістка, народний депутат України VIII скликання Ганна ГОПКО. — Поруч із нами не стало моральних авторитетів таких, як Євген Сверстюк, Євген Грицяк, Богдан Гаврилишин, Любомир Гузар, Левко Лук’яненко і державник Євген Марчук. Тому ті люди, котрі були Атлантами і тримали українське небо, котрі піднімали планку і показували напрямок, у якому рухатися, зникли. Їх немає фізично. Для тих, хто був і є їхніми антиподами, зараз, навпаки, відкрите поле. Важливо дати оцінку цим подвійним стандартам, цій ярмарці марнославства, цій платформі для колективного, як прийнято казати, зашквару. Це метастази не тільки у внутрішній політиці, а й у зовнішній. Є конкретні глави держав, які вказують нам на корупцію, а самі не вилазять із таких форумів, як YES. Як Шредер після канцлерства влаштувався в «Газпромі», західні політики — в «Роснефти» або інших російських компаніях, усі вони на зарплатному гачку у Кремля, — так і деякі західні політики «влаштувались» у українських олігархів, як, скажімо, колишній польський президент Кваснєвський, якого де тільки немає — від українських олігархів до казахських. Але хто зараз може бути моральним авторитетом, кому було б до снаги дати оцінку такому ходінню по колу, де олігархи правлять бал, а сім’я Кучми-Пінчука показує, що вони тут є реальними господарями? Крім цього, тут потрібна ще й прозорість. Ці форуми мають продемонструвати, які гонорари отримують їхні учасники. Бо виходить, що олігархи не доплачують до бюджету і водночас підгодовують як владу, так і опозицію. На жаль, на форумі Пінчука YES є плеяда таких підгодовуваних «кучмонестійкіх» персон. За ці тридцять років не відкрився майданчик, куди політики приходили б і давали б аргументовані відповіді на професійні запитання, а не лише перебували в теплих ваннах. Варто замислитися, чому не з’явилась відповідна політична культура, яка передбачала б відкриту дискусію. Потрібно визначитися й дати відповідь на запитання про те, хто пов'язаний зі змарнованим шансом України, попри її величезні можливості. Але я можу стверджувати, що кількість «кучмостійких» людей зростає. Треба робити якісні міжнародні платформи, говорити про суб’єктність України і показувати, що суто олігархічні платформи є незатребуваними ба навіть шкідливими».

Питання не лише в тому, що саме Євген Марчук стояв на базових для країни принципах державотворення — від створення національної Служби безпеки до обстоювання курсу України до НАТО, тим часом як тодішній президент стояв на засадах багатовекторності, уникав згадувати про Голодомор і наполягав на мантрі «Росія із Криму ніколи не піде». Питання в тому, які лекала нам потрібно використовувати для розбудови держави, щоб не заблукати знову хибними манівцями. Затерта пам'ять — широке поле для зростання нового бур’яну авантюристів від політики, яких підгодовує стара система. І він уже проростає, хоч і мав би називатися молодою альтернативою. Інфіковані зручною позицією розподілу грантів та під крилом олігархату на згаданих форумах, вони стають елементом чергового етапу перезаснування старого кланового зашморгу на нашій державності. І Росії треба буде просто скористатись із цього, як вона скористалася із убивства Гонгадзе, а точніше — порочності системи Кучми, за якої відбулися безкарні вбивства, віддала цілі сектори економіки і території майбутньому агресору ще в другій половині 1990-х.

«Для мене спогад про Євгена Кириловича — це особливий вимір сприйняття втрати, — пригадує народний депутат V, VI, VII скликань Верховної Ради, лідер руху «Сила права» Андрій СЕНЧЕНКО. — Минуло 40 днів, як його немає, а втрата відчувається ще більше, адже існує величезна потреба в спілкуванні й порадах. У політиці завжди існують пересмикування. Будуть вішати собі на груди і чужі заслуги. На жаль, тут немає нічого дивного. Та ж сама тема поступу до НАТО, євроінтеграції перетворилася на поверхневе гасло. Дуже важливо розуміти глибину процесів, які відбуваються і в самому НАТО, і в ЄС, і те, наскільки наші сьогоднішні зусилля наближають до цього. Адже те, що відбувалося на старті цього процесу, який розпочав Євген Кирилович, ґрунтувалося якраз на досить глибокому розумінні цих процесів і того, що чекає на нас, якщо ми будемо гальмувати на цьому шляху. На жаль, ми цього й дочекалися. Справді, «День» у висвітленні цих реалій дедалі більше залишається самотнім, але я не думаю, що треба цього боятися. Вважаю, що це лише більше концентрує погляди мислячих людей на майданчику «Дня». Це лише підвищує ступінь відповідальності команди цієї газети в реалізації своєї місії».

Днями колишні колеги Євгена Кириловича ініціювали створення Фонду Є. К. Марчука для увіковічення пам’яті керівників, співробітників СБУ і людей, які зробили визначний внесок у становлення й розвиток системи національної безпеки України.

«Євген Марчук зробив величезний організаційний та особистісний внесок у становлення й розвиток наших відносин з НАТО, в національну безпеку України загалом, — говорить «Дню» заступник голови СБУ (1995 — 2000, 2005 рр.), заступник секретаря РНБО (1997 — 2000 рр.), директор Національного Інституту стратегічних досліджень (1996 — 2000 рр.) Олександр БЄЛОВ. — З його ініціативи розвивалися наші відносини з НАТО і ЄС. Зокрема, під його керівництвом був підготовлений і представлений на засіданні Україна — НАТО в Брюсселі Стратегічний оборонний бюлетень з переліком реформ Збройних сил України до 2015 року. Тоді було анонсовано, що 2015 року Україна вже буде готовою приєднатися до НАТО. Колеги Марчука зазначають, що у нього була непроста політична доля. При цьому він завжди знаходив можливість, не поступаючись своїми принципами, порозумітися для того, щоб знайти рішення в найголовніших питаннях. Ця його властивість і його принципи ніколи не створювали навколо нього атмосфери недовіри. Важливо відзначити, що багато особистостей пройшли з ним цей тривалий професійний шлях».

«Багато чого із того, чим ми займалися з Євгеном Кириловичем у колишньому КДБ, змінило наші погляди, — додав Олександр Бєлов. — Ми дізнались, наприклад, реально і конкретно, що таке Спілка визволення України на початку 1930-х років, коли найкращих представників української інтелігенції було оголошено ворогами народу. За радянської влади все це намагалися замовчувати або спотворити. В 1960-х роках фальсифікувалися довідки про те, що людина начебто померла в ув’язненні на Соловках, а насправді до того моменту минуло вже 15 років після страти чи убивства зазначеної особи... Коли ми про все це довідалися й побачили ту жахливу картину, то це не могло не вплинути на нас. Євген Кирилович був першим, хто це побачив і збагнув. Наприкінці 1980-х — на початку 1990-х ми, працівники спецслужб, чітко розуміли, перед якою прірвою стоїть Україна. Або на нас чекатиме доля згаданої Спілки визволення України, чим займається зараз Путін, або протистояти цьому. У Путіна Талібан зараз друг, ми — «буржуазні націоналісти», а кримські татари — взагалі «терористи». Таким чином можна сказати, що саме служба в КДБ стала вагомим чинником, який виробив у нас проукраїнську позицію».

Нині ми маємо дефіцит альтернативних майданчиків для пошуку відповідей, а не формування димової завіси для підміни понять та реалізації цілей олігархів під вивісками боротьби з ними ж. Очевидно, що українці потребують публічної, відкритої до участі всіх сегментів суспільства, якісної дискусії стосовно багатьох важливих та принципових питань, які окреслять контури нашої суб’єктності. Але за дефіцитом дискусійного поля очевидно вбачається брак потужних особистостей, важковаговиків історичного масштабу, яким був Євген Марчук. Тож пам’ятаймо і не мовчимо!

 

Валентин ТОРБА, «День»
Рубрика: