Наші батьки були на півслові обірваним поколінням. Весь цей огром несказаного і набріханого зверху, накопичившись за століття, тепер криком кричить. Країні потрібні письменники для психологічної санації.
Оксана Забужко, українська письменниця, поетеса, есеїстка

Ісаак Мазепа. У вогні й бурі національно-визвольної боротьби

28 липня, 2021 - 11:48

У період Української революції І9І7–1921 років Ісаак Мазепа очолював міністерства внутрішніх і земельних справ, був прем’єр-міністром Уряду Директорії УНР. Про творення Української держави і свою роль у Визвольних змаганнях він докладно написав у книгах «Україна в огні й бурі революції», «Большевизм і окупація України» та інших. Водночас не менш цікавою є його участь у створенні й організації роботи Української Національної Ради одразу після закінчення Другої світової війни, про що збереглося не так багато свідчень. Саме розсекречені документи з архівних фондів розвідки дають змогу заповнити цю прогалину. 

Справу-формуляр на І. Мазепу 1 (розвідувальне) управління МДБ УРСР завело у травні 1948 року, коли створення УНРади було в самому розпалі. До цього в поле зору радянських спецслужб він практично не потрапляв. Адже із 1920 року вів на еміграції більш-менш спокійне і розмірене життя. Займався науковою й викладацькою діяльністю, про що мріяв ще з юнацьких років, здобуваючи освіту в Чернігівській духовній семінарії і на природничому факультеті Санкт-Петербурзького університету.

І. Мазепа спершу мешкав у Львові, пізніше – в Чехословаччині, Австрії, Німеччині. Був доцентом Української господарської академії в Подєбрадах, професором Українського технічно-господарського інституту (Німеччина). У 1931 році захистив докторську дисертацію при Українському вільному університеті у Празі. Фахівці високо оцінювали його дослідження в галузі агроботаніки і морфології рослин.

У одному з агентурних повідомлень про нього зазначається: «Цей чоловік неймовірно скромний і трудолюбивий, у нього доволі велика ерудиція. Він займає відверто негативне ставлення до більшовизму і каже, що більшовицькі діячі в Радянському Союзі неправильно розуміють Маркса і Енгельса. Мазепа мав зв'язок з чеською соціал-демократичною партією і з такими самими партіями в інших європейських країнах. Мешкаючи в Празі, він був членом республіканського демократичного клубу і часто читав доповіді…» (ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. № 9780. – Арк. 31).

Водночас І. Мазепа не полишав своєї участі у політичному житті української еміграції. Тож не дивно, що у 1944 році про нього згадали керівники провідних українських політичних партій. Для цього трапилася відповідна нагода. 

«Наприкінці листопада 1944 року, – зазначається в іншому документі, – Мазепу викликав Лівицький Андрій до Берліна, де він брав участь в переговорах… між Бандерою, Мельником, Лівицьким, Скоропадським, Симоненком та іншими видатними українськими націоналістами з питання створення т. зв. «Українського Національного Комітету». Мазепа отримав пропозицію стати на чолі зазначеного комітету, однак від цієї пропозиції відмовився…»  (ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. № 9780. – Арк. 144).

  Перед підходом радянських військ І. Мазепа виїхав спочатку до Регенсбурга, а потім – до Аугсбурга. Він чітко усвідомлював, що може бути заарештований радянськими спецслужбами, які пригадають йому і участь в петлюрівському уряді, і виступи у 1927 році в Парижі свідком на суді у справі вбивства Симона Петлюри, і звинувачення на адресу сталінського режиму у фальсифікаціях під час процесу Спілки визволення України – справи, сфабрикованої ДПУ УСРР наприкінці 1920-х років.

Після війни керівники українських політичних партій знову повернулися до питання створення єдиного консолідованого центру, який би об’єднав навколо себе усю українську еміграцію. Цей процес, як свідчать архівні документи, відбувався непросто. Ніхто не хотів поступатися лідерством, і кожен із очільників партій намагався здобути максимум повноважень та посад у законодавчій і виконавчій структурах нового утворення.

У травні 1948 року міністр державної безпеки УРСР генерал-лейтенант Савченко у документі на ім’я начальника Управління контррозвідки МДБ Центральної групи військ СРСР, дислокованої в Австрії, генерал-лейтенанта Бєлкіна писав: «МДБ УРСР має достовірні відомості про те, що останнім часом закордонні «політичні» групи української еміграції доволі активізували свою діяльність у напрямку консолідації українських націоналістичних організацій різноманітних течій в Європі і Америці і створення єдиного військово-політичного центру антирадянської боротьби… Однак усі ці проекти нового «уряду» УНР поки що не йдуть далі розмірковувань керівників уенерівської еміграції» (ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. № 9780. – Арк. 40–41).  

Зрештою, 10 червня 1948 року українські політичні партії й організації на еміграції для координації роботи підписали статут Української Національної Ради (УНРади) як українського парламенту. УНРада стала політичною базою Державного Центру Української Народної Республіки в екзилі на чолі з Андрієм Лівицьким.

«Метою Української Національної Ради, – зазначається в доповіді під назвою «Виникнення і характер Української Національної Ради», що зберігається в справі, – є відродження самостійної української держави, на чолі якої стане демократичний режим і в якій буде запроваджено справедливий соціальний і економічний порядок. Хоч Українській Національній Раді доводиться працювати й боротися у вигнанні, вона впевнена, що її національно-державні вимоги будуть підтримані переважною більшістю українського народу на батьківщині» (ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. № 9780. – Арк. 122).

Із цією доповіддю на одному із засідань виступив син президента УНР в екзилі Андрія Лівицького  Микола Лівицький як керівник пресового та інформаційного підрозділу нового уряду. Говорячи про УНРаду, він зазначив, що після Другої світової війни український емігрантський уряд поновив свою діяльність в Західній Німеччині на новій основі шляхом реформ внутрішнього законодавства і створення парламенту із шести українських політичних партій: Української соціалістичної партії, Української революційно-демократичної партії, Українського націонал-демократичного об'єднання, Організації українських націоналістів (під керівництвом полковника А. Мельника) і Організації українських націоналістів-революціонерів (під керівництвом С. Бандери). Головою УНРади обрали професора Бориса Иваницького, а керівником уряду, який отримав назву Виконавчого комітету УНРади, – Ісаака Мазепу.

У документах МДБ також згадується, що І. Мазепа одночасно був і міністром закордонних справ у цьому уряді або, як він сам підписувався, «уповноваженим із закордонних справ».

Уже в липні 1948 року УНРада підготувала й поширила декларацію, в якій висловила протест проти комуністичного режиму в Україні, заявляючи, що представники такого режиму не мають жодного права говорити від імені народу: «Український національний комітет заявляє в цій декларації, що так званий уряд УРСР, який керує українським народом збройною силою і терором, є лише маріонеткою уряду російських комуністів. І тому український народ не зможе висловити своє бажання на своїй власній землі доти, поки його інтереси не будуть представлені перед світом національним центром Української демократичної республіки» (ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. № 9780. – Арк. 48).

А вже за два місяці, у вересні 1948 року, І. Мазепа ініціював і підписав меморандум на ім’я Генерального секретаря Організації Об’єднаний Націй, який є одним із найцінніших документів у справі-формулярі і заслуговує на особливу увагу. Це своєрідний заклик до світової демократичної спільноти звернути увагу на реальний стан справ в Україні, де українці зазнають утисків з боку радянського режиму і змушені вже 30 років вести боротьбу за свою незалежність. Це і своєрідний протест проти того, щоб делегація УРСР в ООН виступала від імені українського народу.

На підкріплення протесту І. Мазепа виклав низку фактів, які б мали довести членам ООН, «яку велику небезпеку становить влада радянського режиму для України і демократичного розвитку інших країн Східної Європи, а також для миру в усьому світі». Зокрема згадав про мільйони українців, які померли внаслідок організованого владою штучного голодомору, про сотні тисяч репресованих, звинувачених у антирадянській діяльності й ув’язнених у тюрмах і таборах, виселених до Сибіру.

У завершальній частині меморандуму І. Мазепа висловив прохання до Генерального секретаря ООН, щоб питання про стан справ в Україні і Східній Європі включили до розгляду на 3-й сесії Генеральної Асамблеї ООН. В іншому документі згадується, що на другій сесії УНРади у 1949 році була прийнята постанова про необхідність включення України до майбутньої «Об’єднаної Європи», і у зв’язку з цим І. Мазепа підписав відповідний лист до голови Європейської Ради у Страсбурзі.

Далі йдеться про участь української делегації від УНРади у заходах в межах роботи сесії Європейської Ради. Зокрема, членам європейського парламенту і представникам преси, всього понад 400 особам, були передані меморандум від Виконавчого комітету УНРади та інформаційні матеріали про Україну і її визвольний рух. Відбулися зустрічі й наради з представниками від Болгарії, Естонії, Угорщини, Латвії, Литви, Польщі, Румунії, Чехословаччини і Югославії, а також з місцевою українською громадою.

У одному з агентурних повідомлень, датованих 1950 роком, зазначається: «Мазепа намагається, щоб Україну прийняли в члени «Європейської Ради». Минулим літом Мазепа мав побачення з Черчиллем. Той цікавився, в яких межах українці мають намір організувати свою державу і радив, щоб питання про західні кордони було вирішено мирно шляхом переговорів з поляками» (ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. № 9780. – Арк. 74).   

Наслідком переговорів із на той час лідером Консервативної партії Великої Британії В. Черчиллем, який підтримував ідею створення Ради Європи, та іншими посадовцями стало отримання попередньої згоди від британського уряду про переїзд Уряду УНР із Західної Німеччини до Англії.

У справі є згадування про те, що І. Мазепа запропонував єпископу української уніатської церкви Іванові Бучку скликати конференцію православного і католицького духовенства, щоб припинити боротьбу між православною і католицькою українськими церквами. Від імені Уряду УНР він передав ноту Ватикану про те, що після звільнення України від більшовиків греко-католицька церква користуватиметься рівними правами з православною і що Уряд УНР готовий підписати з Ватиканом відповідний договір.

Така діяльність І. Мазепи уважно відстежувалася органами МДБ СРСР. Як свідчать архівні документи, один із членів Виконавчого комітету УНРади був радянським агентом на псевдо «Голубенко». Він був посвячений у всі справи, особисто тісно контактував із І. Мазепою, доповідав про все своїм кураторам і отримував від них завдання по можливості сприяти розколу в лавах новостворених емігрантських структур.

Зрештою, до політичного тертя і розколу швидше призводили самі лідери українських політичних партій через розбіжність поглядів, бачення свого місця й ролі у визвольному русі, своєї вагомості в очах представників інших держав, які намагалися надавати підтримку. Протиріччя дедалі більше поглиблювалися і переросли в політичну кризу у вересні 1951 року, внаслідок чоло І. Мазепа добровільно подав у відставку, як і в 1920 році. Він не бажав брати участі в боротьбі за владу за таких умов як людина, яка була далека від методів підкилимної боротьби. До того ж мав проблеми зі здоров’ям.

У новому сформованому еміграційному уряді І. Мазепа погодився залишитися членом Виконавчого комітету УНРади і робити свій внесок у загальну справу. Але для цього доля відвела йому не багато часу. У квітні 1952 року із одного з підрозділів МДБ при Центральній групі військ СРСР, дислокованій в Австрії, на ім’я керівника розвідки МДБ УРСР надійшло таке повідомлення: «В українській націоналістичній пресі, яка видається за кордоном, розміщені розлогі повідомлення про смерть 18 березня 1952 р. в м. Аугсбурзі (Західні Німеччина) колишнього «прем’єр-міністра» і «міністра» внутрішніх справ «Української народної республіки» і голови «Виконавчого органу» УНРади – Мазепи Ісаака.

У церемонії похорон Мазепи, яка відбулася 21 березня ц. р. в Аугсбурзі, брали участь «президент» УНР Лівицький Андрій, виковувач обов’язки голови УНРади відомий Вам Багряний Іван, член «Виконавчого органу» УНРади Довгаль Свирид та інші кадрові націоналісти» (ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. № 9780. – Арк. 159).

Про людські риси характеру Ісаака Мазепи влучно написав його однопартієць і багаторічний товариш та колега по національно-визвольній боротьбі Панас Феденко: «Він не шукав ні слави, ні багатства, уникав, щоб про нього писала преса в день його народження, не хотів навіть давати своїх фотознімок до преси. Його моральна чистота і скромність, його аскетизм у приватнім житті лишаться в памя’ті всіх людей, що знали І. П. Мазепу. Ніколи не нарікав він на тяжкі обставини, гордо і незалежно переносив усі труднощі і удари, що йому не ощадила сувора доля».

 

Олександр Скрипник, дослідник історії спецслужб
Газета: 
Рубрика: