На крилах «Дня»
Про подорож до Брюсселя та важливість українського шляху до НАТО
Столицю Європи я уявляла собі зовсім не так. Брюссель мав би бути дуже стриманим та офіціозним, а насправді виявився гамірним, яскравим, з купою молоді на вулицях й всюдисущим запахом бельгійської вафлі.
Мої враження від поїздки (що відбулася наприкінці вересня — як найкраща випускниця Літньої школи журналістики «Дня»-2018 я її здійснила завдяки «Дню» та Центру інформації та документації НАТО в Україні) діляться на туристичні та політичні. Як турист, я не встигла обійти місто, та все ж його охайні вулиці, неймовірну архітектуру та мультинаціональність перехожих помічаєш відразу. Напевне, всі, хто вперше відвідує Європу, відразу починають порівнювати її з Україною. Я намагалася, проте великої різниці, окрім хорошої розмітки на дорогах та акуратно припаркованих автівок, нічого не побачила. Однак я дуже часто усміхалася незнайомим людям у відповідь, гречно дякувала касирам у магазині. Вдома я роблю це не так часто, тому я дійшла висновку, що Європа це не лише порядок на вулиці, це насамперед ставлення людей один до одного.
Відвідини штаб-квартири НАТО та штабу Верховного головнокомандувача ОЗС НАТО в Європі (SHAPE) дали зрозуміти, навіщо нам інтеграція до Альянсу.
Простора скляна будівля — нова штаб-квартира організації. Але не модерні конференц-зали та сучасна техніка справляли враження. Найголовніше було в розмовах з представниками міжнародних делегацій та з очільниками різноманітних департаментів. Говорили про Україну і її перспективи членства в НАТО. І тут мені згадалися слова Євгена Магди: «Сильна Україна потрібна лише українцям». Звичайно, що допомога західних партнерів є значимою, і стійкість їхніх позицій є часом вирішальною в нашій ситуації. Але про Україну говорили як про об’єкт, а хотілося б уже набути суб’єктності, щоб теж мати право голосу.
Ми ще не члени НАТО, хоча так хотілося побачити на флагштоку серед решти прапорів український, а між усіма брифінгами почути бездоганну англійську від нашої делегації, яка б теж займала один із офісів у новій штаб-квартирі. Я маю надію, що так колись і буде.
Окрім війни на Донбасі та нереформованої держави, українське суспільство ще точно не визначилося, чи має бажання бути членом Альянсу. Таке явище стримує євроантлантичну інтеграцію, і про це говорили наші партнери. Однак бажання українців бути в НАТО, як на мене, залежить від внутрішньої стабільності та соціально-економічного добробуту. Навіть російська агресія не є важливим індикатором. Коли пересічний українець відчує свою цінність у власній країні, зрозуміє, що має зайві кошти на безвізову поїздку до Брюсселя, тоді він захоче стати частиною європейської спільноти. Саме спільноти — не союзів та альянсів, а суспільства із сталими цінностями, високим рівнем освіченості та чіткими порядками. Пересічний українець не зважатиме на Конституційне положення про курс до НАТО (мало хто взагалі розуміє важливість будь-якого нормативно-правового документа), бо нам потрібно ще дуже багато вчитися.
Це довгий, внутрішній шлях цілого українського суспільства. Результат, безумовно, важливий, але ще вагомішим для України є процес євроатлантичної інтеграції. Саме у цьому русі відбуваються перевтілення, реформування свідомості, які доведуть нас успішно до поставлених цілей. На фініші не обов’язково отримувати медаль за перше місце, головне усвідомити свою особисту, внутрішню перемогу, яку здобув у боротьбі з собою.
У мене так сталося, бо я — та щасливиця, якій вдалося пробігти інтелектуальний марафон Літньої школи журналістики «Дня». Я отримала не просто поїздку, а безцінний досвід і знання, вагу яких досі не усвідомлюю. Центр інформації та документації НАТО в Україні, редакція газети та дорогі серцю «літньошколярки» дарували мені політ: як фізичний, так й інтелектуальний. За це їм велика дяка!
