Незалежність не «упала з неба»

Досі чуємо: «Без прикладу Росії Україна не наважилася б ухвалити свою Декларацію про державний суверенітет!» Ну, а далі — про «подаровану незалежність», яка, мовляв, несподівано для українців «упала з неба» і таке інше. І якби ж то це говорили і писали лише самі дурні та провокатори — ні, за попередні десятиліття таке доводилося чути й від деяких інтелектуалів, на Москву начебто не налаштованих…

Хоч насправді перебіг тодішніх подій засвідчував зовсім інше.

Після напівдемократичних виборів до Верховної Ради УРСР 15 травня 1990 року новообрані депутати почали працювали, вперше після Центральної Ради, в режимі справжнього парламентаризму: сесія тривала не 1 — 2 дні, як за радянських часів, а 60 робочих днів. Майже одразу сформувалися як демократична опозиція в особі Народної Ради (125 депутатів), так і провладна група «За радянську суверенну Україну» (т. зв. «група-239») із тих комуністів, які діяли в річищі рішень ЦК КПУ. Решта депутатів (переважно також членів компартії) посідала проміжну позицію. Зверніть увагу: навіть «група-239» із вочевидь не надто прогресивною позицію поставила у свою назву словосполучення «суверенна Україна». Не УРСР, а Україна! Такий тоді був «розлитий у повітрі» суспільний настрій.

Так, Рада почала розгляд питання про державний суверенітет 28 червня, а Росія свою декларацію ухвалила 12 червня. На перший погляд, Україна йшла в російському кільватері. Проте Росія сама наслідувала приклад інших тоді ще союзних республік, і вона стала шостою серед тих, хто декларував свій суверенітет. На додачу, російська декларація була короткою та радянською як за змістом, так і за формою (причому не «Росії», а «РРФСР»). Якщо щось і вплинуло істотно на роботу над Декларацією та радикалізацію її змісту, то це від’їзд без дозволу сесії 63 депутатів на чолі з головою Ради Володимиром Івашком до Москви на XXVIII з’їзд КПСС. 5 липня Верховна Рада голосами більш ніж 300 депутатів, у тому числі й комуністів, висунула вимогу до «втікачів» щодо повернення із Москви. І більшість делегатів з’їзду КПРС із числа депутатів повернулася до Києва, визнавши цим пріоритетність національних інтересів над партійною дисципліною. Не підкорився цьому рішенню В. Івашко, котрий пристав на пропозицію Михайла Горбачова й вирішив балотуватися на посаду заступника генерального секретаря ЦК КПРС. Він подав у відставку з посади голови Верховної Ради і цим, як з’ясувалося, політично поховав себе, ставши чужим і для Москви, і для Києва. У цій ситуації під акомпанемент шахтарських страйків та мітингів у столиці 16 липня Рада конституційною більшістю ухвалила Декларацію про державний суверенітет України.

У преамбулі Декларація проголосила «верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території й незалежність та рівноправність у зовнішніх відносинах». Це утворило підґрунтя на початковому етапі для республіканської законотворчості, незалежної від союзного законодавства (що швидко призвело до правової колізії, відомої під назвою «війни законів»), а потім — через рік з невеликим — і для легітимного проголошення незалежності Української держави.

Варто нагадати ключові положення Декларації. Передусім у ній сказано, що «Українська РСР як суверенна національна держава розвивається в існуючих кордонах на основі здійснення українською нацією свого невід’ємного права на самовизначення. Українська РСР здійснює захист та охорону національної державності українського народу». Що цікаво: поняття «національна держава» і «національна державність» відсутні в тексті чинної Конституції України. Це не єдині принципові засади, які кудись зникли в процесі конституційних пертурбацій уже в незалежній державі. Скажімо, в Декларації відсутня згадка про забезпечення державою вільного розвитку, захисту й використання російської мови — йдеться виключно про «функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя». І цілий розділ Декларації присвячений питанням екологічної безпеки, тоді як у чинній Конституції цим питанням відведено скромніше місце.

Згадаймо й інші базові положення Декларації, які стали відвертим викликом політиці «союзного центру». Отже: «Народ України є єдиним джерелом державної влади в Республіці… Українська РСР забезпечує верховенство Конституції та законів Республіки на своїй території… Українська РСР має своє громадянство… Усім громадянам Української РСР гарантуються права і свободи, які передбачені Конституцією Української РСР і нормами міжнародного права, визнаними Українською РСР… Українська РСР є самостійною у вирішенні будь-яких  питань свого державного життя… Найвищий нагляд за точним та однаковим виконанням законів здійснюється Генеральним прокурором Української РСР, який призначається Верховною Радою Української РСР, відповідальний перед нею і лише їй підзвітний… Українська РСР має право заборонити будівництво та припинити функціонування будь-яких підприємств, установ, організацій та інших об’єктів, які можуть становити загрозу екологічній безпеці… Національні, культурні та історичні цінності на території Української РСР є виключно власністю народу Республіки».

Загалом положення про УРСР як суверенну національну державу та про народ, який є єдиним джерелом державної влади, стали своєрідним «місточком» між минулим і майбутнім, між дорадянською, радянською та пострадянською добою — бо ж народ має право перетворити УРСР на Україну, точніше, на Республіку Україну (цікаво, що 1990 року «Україна» та «Республіка» були синонімами, а в чинній Конституції те, що Україна є республікою, згадано лише раз, і слово це пишеться з малої літери).

Чи не головним викликом у Декларації водночас стали положення розділу «Економічна самостійність». Справді: «Народ України має виключне право на володіння, користування і розпорядження національним багатством України. Земля, її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території Української РСР, природні ресурси її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони, весь економічний і науково-технічний потенціал, що створений на території України, є власністю її народу, матеріальною основою суверенітету Республіки і використовуються з метою забезпечення матеріальних і духовних потреб її громадян... Українська РСР самостійно створює банкову (включаючи зовнішньоекономічний банк), цінову, фінансову, митну, податкову системи, формує державний бюджет, а при необхідності впроваджує свою грошову одиницю». І про плюралізм і захист усіх форм власності не забуто. Годі й казати, що в російській декларації нічого схожого на це не було. Як і наступного: «Українська РСР має право на власні Збройні сили. Українська РСР має власні внутрішні війська та органи державної безпеки, підпорядковані Верховній Раді Української РСР… Українська РСР як суб’єкт міжнародного права здійснює безпосередні зносини з іншими державами, […] бере участь у діяльності міжнародних організацій».

Одне із положень Декларації було й донині є предметом політичних спекуляцій — мовляв, ще 1990 року Україна задекларувала позаблоковий, нейтральний та без’ядерний статус. Але ж це дурниця — в Декларації йдеться про намір стати в майбутньому нейтральною, позаблоковою та без’ядерною державою. Нагадаю, що на той час ще існувала Організація Варшавського договору на чолі з СРСР, а УРСР була напхана ядерною зброєю; Польща, яку очолив уряд «Солідарності», теж декларувала тоді схожі наміри. Крім того, намір щось зробити і практична дія — різні речі: можна мати намір з кимось одружитися, а в останній момент передумати через об’єктивні чинники; можна мати намір піймати величезну щуку й піти задля цього на Дніпро, а в реальності витягнути з річки здоровенну жабу…

Де-юре Декларація про державний суверенітет стала проголошенням конфедеративних відносин з «союзним центром» і базою для наступних законодавчих новацій та практичних кроків. Звичайно, щось у цій Декларації було наївно-романтичним, щось не надто чітко виписаним, щось важливе пройшло повз увагу її авторів — але назагал вона стала яскравим маніфестом прагнення України до свободи. І чи не головне: було чітко прописано, що укладання союзного договору можливе тільки на засадах цієї Декларації.

У розвиток положень Декларації влітку й восени 1990 року були ухвалені Закон про економічну самостійність України та низка інших актів. Уже на осінь 1990 року республіканське законодавство суттєво суперечило союзному. Почалася «війна законів». Остання потягла за собою політичні наслідки, оформлені у вигляді «боротьби з союзним центром» під гаслом «параду суверенітетів». Кремль намагався перехопити ініціативу, висунувши проект реформування СРСР під гаслом: «Сильні республіки — сильний центр». Проте республіканська номенклатура, передусім господарча, дедалі більше схилялася до думки, що сильний центр їй не потрібен.

Декларація потужно «вистрілила» ще раз напередодні призначеного на 17 березня 1991 року всесоюзного референдуму про збереження СРСР. 27 лютого Верховна Рада ухвалила: одночасно із всесоюзним референдумом провести республіканське опитування про входження до Союзу суверенних республік (зверніть увагу — не «оновленого СРСР») на умовах Декларації про державний суверенітет. Понад 80% виборців УРСР сказали «так» під час республіканського опитування, що дало керівництву Ради досить сильні позиції на переговорах з Москвою.

Відтак, коли в другій половині квітня 1991 року розпочався так званий Новоогарьовський процес, коли в резиденції президента СРСР Горбачова делегації ряду республік обговорювали проект союзного договору, то УРСР заявила там про особливу позицію. Ба більше: у квітні того ж року президія Ради УРСР ухвалила постанову, відповідно до якої на території України призупинялася дія одного з економічних указів президента СРСР. А влітку 1991-го УРСР відмовилася підписувати союзний договір, оскільки запропоновані ним засади співжиття республік суперечили Декларації. Разом з Україною не погодилися на підписання цього договору Молдова, Грузія та Вірменія. Країни ж Балтії у цей час міцно стояли на шляху відновлення незалежності, і їх не спинили криваві бойовиська, влаштовані Кремлем у Вільнюсі та Ризі.

Закономірно відповіддю на все це став серпневий путч проімперських сил, який не в останню чергу був наслідком відмови України підписати Союзний договір (якщо Горбачов казав, що без України «наша соціалістична імперія» розвалиться, то що тоді казали ортодокси із ЦК КПРС?). Відновлена незалежність не звалилася невідь звідки як подарунок Україні, яка, мовляв, і не мріяла про неї. Положення Декларації та події, пов’язані з її втіленням у життя, переконливо засвідчують протилежне. Тому відзначення тридцятиріччя Декларації — річ, безумовно, не лише закономірна під кутом зору державних інтересів, а й морально необхідна в контексті непростих подій останніх років.