Погляд зсередини свого національного «Я» — це єдиний шлях, яким можна вискочити з провінційності.
Юрій Липа, громадський діяч, письменник, поет, публіцист, автор української геополітичної концепції

Перебіг, зміст і наслідки Української революції

14 квітня, 2021 - 21:29
ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

Саме так можна коротко сформулювати зміст книжки викладача Національного університету «Києво-Могилянська академія» та Львівської бізнес-школи УКУ Михайла Винницького «Український Майдан, російська війна. Хроніка та аналіз Революції Гідності» (переклад Романа Клочка), яка 2021 року побачила світ у «Видавництві Старого Лева». Вона є українською версією англомовного видання: Mychailo Wynnyckyi. Ukraine's Maidan, Russia's War: A Chronicle and Analysis of the Revolution of Dignity // Ukrainian voices, Vol. 1. – Stuttgart: ibidem Press, 2019.

Ця книжка виконує значну просвітницьку функцію для Заходу, як, наприклад, перша у своєму роді стаття Тімоті Ґартона Еша й Тімоті Стайдера The Orange Revolution в The New York Revіew of Books (№ 7, April 28. 2005). Обидві публікації широко представляють український контекст, досі прихований від Західної аудиторії через звичайне незнання, або ж внаслідок гіперактивності російської фабрики фейкових новин (це друга метафора для позначення стану російської державної системи, що поширилася в медіа після «найбільшої в світі бензоколонки»).

І навпаки, книжка Михайла Винницького про Український Майдан та російську війну цікава для українського читача тими наголосами, що міг зробити автор, який інтелектуально сформувався на перетині різних дослідницьких традицій, а тому закорінений у відповідну термінологію, риторику та публічні дискусії.

Сергій Плохій у своїй передмові «Здійснення революції» називає його активістом і старанним аналітиком. Так не часто буває, щоб про Революцію Гідності написала людина, яка народилася в Канаді, захищала дисертацію у Великій Британії, пов’язала своє життя з Україною, і врешті стала учасником цієї революції.

Певною мірою, книжка Михайла Винницького є продовженням його хронікальних «Думок з Києва», які він публікував у себе на Facebook, а його брат Роман розсилав їх електронною поштою «позафейсбучній» аудиторії і намагався підтримувати зворотній зв’язок. Тобто видання містить суб’єктивний опис подій людини, яка була персонально втягнена в революційні події – і в цьому її велика цінність. «До біса наукову об’єктивність. Зло має бути зупинене», - пише автор у щоденникових записах з Майдану.

Хоч така емоційність не вичерпує надзвичайно цікавих теоретизувань і раціональних спостережень. Михайло Винницький заглиблюється у зміст подій, знаходить надійні джерела, аналізує не лише те, що відбувалося на самому Українському Майдані, але поруч з ним і після нього, також підкреслює, що «ця книжка – про незнищенну українську націю. Про людей, які змінилися під час революції, і про ширші цивілізаційні наслідки цих подій».

Цікаво, що Михайло Винницький, вважаючи, що його праця потребує представлення різних точок зору, у т.ч. «за» і «проти» Українського Майдану, змушений згадувати таких авторів, як Іван Качановський, з його цілком нерелевантними, щоб не сказати фантастичними інтерпретаціями подій. Тобто ми розуміємо, що справжні дискусії і плюралізм думок були представлені не ззовні, а всередині самого Майдану.

У цьому контексті, в доповнення до міркувань Михайла Винницького про постмодерний характер Українського Майдану, варто згадати розтиражований вислів автора книжки «Постправда» (К.: ArtHuss, 2021) Лі Макінтайра: «Мета об'єктивності не в тому, щоб надавати однаковий (ефірний) час правді і брехні, а в тому, щоб сприяти правді».

Український Майдан поставив Західний світ перед необхідністю реальної відповіді на всі виклики, спровоковані Росією, у т.ч. в напрямі повного знищення повоєнної системи міжнародної безпеки, інституційного й ціннісного руйнування Західного способу життя. В часи Революції Гідності твердження про європейську ідентичність українців прозвучало майже синонімічно до їхньої національної ідентичності.

Можливо, саме в цьому полягає універсалізм і привабливість боротьби українців за свою незалежність на початку 21 століття для різного роду меншин, практично всіх національних і соціальних груп, що проживають на території України. Михайло Винницький звертає увагу на територіальний, а не лише етнічний характер формування української політичної нації, об’єднаної цінностями гідності і свободи та європейським вибором українців: на противагу путінському російському «мордору», асоційованому зі злом і несправедливістю.

У книжці звучить думка про те, що, можливо, Українська революція насправді лише розпочалася після перемоги Майдану та втечі Януковича. Тобто вона ще має здійснити свою місію, включно з виконанням конкретних планів та обіцянок.

Автор зосереджується на питанні про «справжність» Української революції, яка, згідно з наявними теоріями, на останньому етапі мала б переходити у фазу терору і диктатури. Однак від цього Україну ніби «рятує» російська агресія, а вся революційна енергія переспрямовується на порятунок держави, через ініціативність громадянського суспільства, волонтерську діяльність, креативність, відповідальне лідерство, добровольчий рух, які щойно забезпечили перемогу Майдану.

Надзвичайно важливо, що суспільна увага зосереджується на зміцненні і докорінному реформуванні власної держави, яка, до того ж, обов’язково має бути справедливою. Ідея справедливості оцінюється автором як «космологічна», себто такою, що встановлює філософський (морально-етичний) фундамент для розвитку світогляду та інститутів.

Не менш цікаво звучать філологічні викладки автора про неточність перекладу поняття гідності на англійську мову як dignity, оскільки в українському відповіднику відсутній ієрархічний компонент. Гідність є, або її немає. Тому українці здобувають свою гідність у боротьбі як звитягу. Тут напрошується теза про українські мілітарні традиції, пов’язані зі здатністю протестувальників майже блискавично організувати Майдан-Січ та Самооборону Майдану у відповідь на ескалацію насильства з боку влади.

Ми маємо враховувати мережний характер Революції Гідності та практично всіх її здобутків. Ця мережна (горизонтальна) дія, окрім соціальних мереж та сучасних технологій, також спиралася на велику кількість загальнозрозумілих історичних символів: регулярні віча Майдану відсилають нас до демократичних традицій Київської Русі; роль Михайлівського Золотоверхого монастиря як прихистку для побитих «беркутом» студентів стає новою актуалізацією пам’яті про останній бастіон оборонців Києва від навали монгольського війська у 13 ст.; Майдан-Січ нагадує про традиції Козаччини; сотні Самооборони Майдану організовувалися за зразками підрозділів УПА – і т.і.

Михайло Винницький вказує на епохальний характер Революції Гідності, надаючи Україні статус «фронтиру Європи». Подібним чином, як «у минулому «величні» революції часто ставали розділовими знаками в історії великих переходів від аграрного ладу до індустріальної ери у нашому випадку – від індустріальної до якоїсь іншої, нової» ери.

Він веде мову про одночасні національну, буржуазну та постмодерну революції. Периферійна, у свідомості Заходу, Україна, як колись зовсім периферійні британські колонії, що згодом стали Сполученими Штатами, запропонувала принципово новий ціннісний дискурс у контексті глибокої, зокрема європейської, цивілізаційної кризи. Тим більш шкідливою і викривленою є Західна риторика «української кризи» у ставленні до Українського Майдану та російської війни.

Національна революція була продовженням тривалої національно-визвольної боротьби українців за створення власної держави. В той же час, вона стала чимось більшим для українців зі звичною, або ж по-новому артикульованою ідентичністю. Ця нова українська ідентичність не була до кінця «ані мовною, ані етнічною, ані громадянською». Українське суспільство не висловило потребу в ніякому новому «революційному» диктаторові, лише в потребі власної стрімкої трансформації, раціоналізації та модернізації.

Другий вимір Українського Майдану – це буржуазна революція. В інтерпретації Михайла Винницького, вона стосується насамперед нового «креативного класу», який є не просто капіталістичним, але також ідеалістично налаштованим. Цей креативний клас не лише підтримав Революцію Гідності, він був її продуктом. Буржуазний характер Української Революції не має стосунку до протистояння з певними «інтересами пролетаріату». Мова радше йде про «етику капіталізму» Макса Вебера, втілену в якісно нових суспільних, технологічних і цивілізаційних умовах.

Нарешті таке означення, як «постмодерна революція», пов’язується автором з тим історичним періодом, який приходить після доби «модерну», включно з промисловим капіталізмом, урбанізацією, переходом від колективізму до індивідуалізму, поділом праці та його впливом на соціальні взаємини, принципами верховенства закону, рівності прав та ін.

Автор тут згадує такі суспільні феномени, як постправда, горизонтальні зв’язки, вимога поваги до власної гідності, рух від індивідуалізму до персоналізму, з його орієнтацією на істину, людяність і справедливість (своєрідна «суміш західного індивідуалізму стосовно прав і слов’янського колективізму стосовно відповідальності»), ідеалістична система цінностей.

Книжка Михайла Винницького багато що пояснює, але метою автора було не дати вичерпні та остаточні відповіді на всі можливі питання. У певному розумінні, це продовження великої інтелектуальної дискусії, започаткованої Революцією Гідності. Тут варто згадати виступи Володимира Єрмоленка, зокрема «Рідинні ідеології Майдану» (Філософська думка, 2014, № 6).

На його думку, з ідеологічного погляду Майдан був цікавим ідейним «коктейлем»: «Емоційно він був патріотично-націоналістичним. Раціонально, на рівні розуму, він був ліберальним: гасла Майдану — гідність, права людини, верховенство права тощо — були ліберальними. Але організаційно він був лівим: це був простір без грошей, простір комуни, простір взаємопомочі. Він був правим на рівні емоцій, він був ліберально-центристським на рівні розуму і він був лівим на рівні організації. Його душа була правою, його розум був центристським, його тіло було лівим».

«Ця рідинність, - продовжує Володимир Єрмоленко, - була благом під час Майдану, бо вона робила Майдан чимось більшим, ніж якийсь окремий ідеологічний проект. Натомість зараз вона може стати пасткою, бо українська політика як ніколи потребує розмежування ідеологій і структурування політичного поля навколо ідей, а не лише навколо «фінансово промислових груп» чи «лідерів».

Тобто ми не ставимося до Революції Гідності як до певної завершеної історичної події. Михайло Винницький пропонує великий перелік справ, які потребують свого завершення. Він веде мову про інституалізацію новацій Українського Майдану. Серед основних запитань: яким чином державою можна управляти горизонтально? як інституалізувати принципи «справедливості» та «гідності»? яким чином можна інституалізувати прагнення справедливості у судовій системі України? в який спосіб українські інституції зможуть стати ефективними і подолати корупцію?

І далі: як зробити Українську державу сильною, щоб вона слугувала надійним захистом цих змін, водночас не виступаючи загрозою для міцних горизонтальних зв’язків? які зміни мають відбутися у сприйманні України Заходом? які реакції мають бути адекватними на загрози доволі «постмодерного» і тому ще більш агресивного російського імперіалізму? Тільки, мабуть, відповіді на ці питання будуть даватися вже не лише автором книжки, але самими читачами.

Сергій Квіт, професор Національного університету «Києво-Могилянська академія»
Рубрика: