Кожний нарід може лише тоді духовно і фізично розвиватись і рости, якщо його громадяни користуються повною свободою совісті, думки, слова та зібрань.
Михайло Сорока, український політичний діяч, дисидент, член ОУН

Політична експансія олігархів чи вибір без вибору?

Щоб забезпечити рівні можливості участі в політиці, треба насамперед заборонити комерційну рекламу політичних партій на телеканалах
1 березня, 2021 - 11:54

Нашій державі потрібна система, яка гарантуватиме однаковий, на рівній основі, доступ людей до ухвалення управлінських рішень. А це означає, що треба спростити умови участі в політиці всім громадянам. Якоюсь мірою подібну тенденцію ми спостерігаємо і сьогодні. Із досвіду можу сказати, що побудова політичних партій «знизу» в Україні цілком можлива. Але такі партії під час виборчої кампанії опиняються в нерівних умовах з тими, які мають за собою олігархічний і медійний ресурс. По-справжньому народна партія, вибудувана знизу, зазвичай не має коштів на дорогу телерекламу, доступ до телеканалів, а тим паче свої телеканали. У підсумку – завдяки масованому піару на своїх каналах олігархи часто перемагають на виборах і приводять до влади сили, які складаються з агентів їхнього впливу і жодної користі країні не можуть принести.

Основним елементом успіху під час виборчої кампанії є просто пізнаваність кандидатів або партій, яких рухає чийсь величезний фінансовий ресурс. Тож не вміння управляти державою, не стратегія, не команда, яка може реалізовувати цю стратегію, а медіа, пізнаваність, а головне – фінансовий ресурс дають змогу системно перемагати на виборах в Україні. Щоб забезпечити рівні можливості участі в політиці, треба насамперед заборонити комерційну рекламу політичних партій на телеканалах. Це дасть змогу перевести вибори з площини віртуальних змагань політтехнологів у площину змагань ідей, особистостей, як це відбувається, наприклад, у США.

У розпал президентської кампанії в Америці також витрачаються сотні мільйонів доларів, але ці кошти вкладаються не в засилля вуличної реклами і не в пряму телевізійну агітацію. Ви там не побачите білбордів, сітілайтів, обклеєних рекламою під’їздів, автобусних зупинок і транспорту – цього там немає.

Основним інструментом виборчої кампанії є максимальна кількість заходів прямого спілкування з виборцями та відкритих дебатів, спочатку внутрішньопартійних, а потім і великих партій, в основі яких лежить оцінка стану країни і план дій у разі обрання кандидата. Так виборці бачать не відретушоване обличчя на білборді, а живого політика, оцінюють його фаховість, досвід, програму, бажання розвивати країну.

Бувши кандидатом у президенти України у 2019 році, я закликав усіх кандидатів (а їх було 41) на прямі дебати, де ми змогли б обговорити внутрішню і зовнішню політику, економіку, систему охорони здоров’я, освіту та всі складові нашого життя. Тоді я закликав кандидатів і телеканали ініціювати дебати між кандидатами не менше ніж 2,5-3 години. Але жоден з них на такий тип складних, глибоких, ґрунтовних і конструктивних дебатів не погодився.

Проте у мене все-таки були дебати з більшістю кандидатів. На жаль, сьогодні в Україні до дебатів ставляться радше як до телешоу, яке не несе за собою змістовності. Можливо, в майбутньому в президентських, парламентських чи виборах до сенату ці заходи відбуватимуться, як в інших демократичних державах. Адже політичні дебати – як елемент демократичного суспільства – мають давати виборцям змогу робити усвідомлений та об’єктивний вибір, а кандидатам показати свою компетентність, змістовно розкривати свої програми та плани щодо розвитку країни.

Така система має діяти і в Україні. Кожен учасник перегонів повинен мати рівні умови, змогу проявити себе на відкритих дебатах. Політична реклама має бути дозволена виключно на державних каналах і громадських медіа в однакових пропорціях для всіх учасників. Тоді перемогу на виборах отримуватимуть не грошові мішки, а ідеї та особистості. Інформація про фінансування політичних партій має бути відкритою і прозорою. Люди повинні мати доступ до такої інформації та чітко розуміти – хто і як фінансує партії.

У лютому 2020 року Національне агентство з питань запобігання корупції розподілило кошти державного фінансування статутної діяльності політичних партій на 2020 рік. Фінансування одержали п’ять політичних партій, які в загальнодержавному багатомандатному виборчому окрузі на позачергових виборах народних депутатів України у липні 2019 року отримали не менше ніж 5% голосів виборців: «Слуга Народу», «Опозиційна платформа – За життя», «Всеукраїнське об’єднання «Батьківщина», «Європейська Солідарність», «ГОЛОС».

За бюджетною програмою «Фінансування статутної діяльності політичних партій» Національному агентству у 2020 році затверджено видатки в обсязі 283 530 тис. грн. Із цих коштів пропорційно до кількості отриманих голосів виборців політичні партії отримують: «Слуга Народу» – 140 577 тис. грн; «Опозиційна платформа – За життя» – 42 538 тис. грн; «Всеукраїнське об’єднання Батьківщина» – 26 666 тис. грн; «Європейська Солідарність» – 26 410 тис. грн; «ГОЛОС» – 18 985 тис. грн.

Окрім цього, політичні партії «Європейська Солідарність» та «ГОЛОС» додатково отримують по 14 176 тис. грн за дотримання гендерних квот при формуванні виборчих списків – кількість представників однієї статі серед обраних народних депутатів не перевищує двох третин від загальної кількості народних депутатів, обраних від політичної партії. НАЗК забезпечило щоквартальне перерахування виділених з державного бюджету коштів політичним партіям у розмірі 25% загального розміру щорічного фінансування на початку кожного кварталу.

Щорічний обсяг фінансування статутної діяльності політичних партій, відповідно до статті 17-2 Закону «Про політичні партії в Україні», зі змінами, які набули чинності 18 жовтня 2019 року, становить 0,01 розміру мінімальної заробітної плати, встановленого на 1 січня року, що передує року виділення коштів державного бюджету, помноженого на загальну кількість виборців, які взяли участь у голосуванні в загальнодержавному багатомандатному виборчому окрузі.

Виникають питання: то де ж ці гроші? як їх використовують партії, що мають пряме фінансування з бюджету? Відповідь бачимо на поверхні: гроші, вкладені у передвиборчу кампанію, повертаються тим, хто фінансував прихід до влади. А насправді ці гроші мають іти на розбудову регіональної структури партії, на кваліфіковані кадри. Ці гроші мають стосуватися тих партій, у яких сильна регіональна структура, кваліфікаційні вимоги, а не просто плата за голоси, які отримані на парламентських виборах. Не можна фінансувати партію, яка не має навіть центрального офісу і працівників. Де ці гроші? Тобто однією з кваліфікаційних вимог має бути обов’язкова загальнонаціональна структура та участь у попередніх місцевих виборах. Не можна фінансувати партію, що йде в парламент, якщо вона на місцевому рівні не працювала і не має ніякого результату.

Друга кваліфікаційна вимога – це сплата членських внесків: держава ставить умову, що фінансування політичних партій, які мають регіональну структуру, має бути пропорційним, наприклад 50:50. Партія мусить обов’язково збирати 50% з членів партії як членські внески, а ще 50% держава компенсуватиме, підтримуючи таку партію. Це дасть змогу справжнім ідеологічним партіям, які не залежать від грошових мішків, структуруватися й рухатися до влади. Спочатку до місцевої, а потім і до загальнонаціональної.

У 2020 році була змінена виборча система. Так, нам треба було йти за пропорційною системою, але за умови, що матимемо справжні політичні партії. І це державне завдання. Насправді ж відбулася бутафорія, бо низка місцевих феодалів перекупила маленькі партії, які не мали кваліфікаційних вимог, а олігархи вклали в нові проекти гроші. Отже, щодо якості політичної системи у нашій державі так нічого й не змінилося. Тож потрібно змінити кваліфікаційні вимоги до політичних партій, які можуть брати участь у місцевих та парламентських виборах, і змінити систему державного фінансування політичних партій. Саме ці кроки дадуть змогу поступово структурувати політичну систему нашої країни.

Україна проходить етапи розвитку демократії значно швидше, ніж весь цивілізований світ. І не дивно, що українці не раз помилялися у виборі, або ставали жертвами маніпуляцій кандидатів. Ми вже неодноразово наголошували, що українці вірять, вони готові довіряти навіть людям, які не мають ніякого досвіду управління державою, і сподіваються, що прийде порядна людина і відбуватимуться зміни в країні тільки на краще.

Громадянам також треба надати право висловлювати недовіру органам влади чи їхнім керівникам. Це теж форма невідворотності покарання – у цьому разі політичного. Іще один інструмент демократії, якого не вистачає Україні, – це право громадян самостійно ініціювати референдуми, насамперед з питань місцевого самоврядування.

Верховна Рада ухвалила закон про загальнонаціональні референдуми. Закон ухвалити можна, але ще потрібно розуміти механізми, які ефективно працюватимуть для реалізації закону. Основи проведення таких референдумів в законі закладені. Але нам ще потрібен такий закон і про місцеві референдуми.

Також ми неодноразово наголошували, що потрібно усунути будь-який дуалізм у системі влади, виключити дублювання функцій. Ніяких облдержадміністрацій та райдержадміністрацій не має бути, їх мають замінити виконавчі комітети відповідних обласних та районних рад. Дублювання треба усунути і в центральній владі. У попередніх розділах ми чітко прописували також роль президента, сенату та палати представників ВРУ.

Оптимізації управлінської структури сприятиме продумана децентралізація, що має починатися з наповнення місцевих бюджетів. Ще раз наголошую, що основне завдання громади – це збір податків. Кожна людина, яка мешкає на території громади і яка веде свою справу чи має власний бізнес, мусить сплачувати податки.

Якомога більше ресурсів і коштів має бути акумульовано на місцях для вирішення усіх господарських та управлінських проблем. Адміністративно-територіальна реформа мала будуватися на добровільному об’єднанні громад. А якщо їхнє злиття не дало користі, ця реформа мала передбачати й механізм добровільного роз’єднання громад. Сьогоднішня адміністративно-територіальна реформа з поділом на громади немає закладеної економічної основи, тому треба обов’язково думати про те, що ми маємо робити у випадку економічно нездатної громади. Яким чином місцеві громадяни мають ініціювати її розпуск та злиття з іншими громадами?

Загалом, в основі внутрішньої політики має лежати принцип демократії, традиційний для українців. Він полягає у незалежності законодавчої влади, підзвітності виконавчої, справедливості судової влади та максимальній самоврядності місцевої. Ці принципи були закладені ще у 1710 році в Конституції Пилипа Орлика і в дещо модернізованому вигляді сьогодні звучать так:

• глава держави – лише старший серед рівних, він так само підзвітний громаді, як і всі решта;

• парламент і народні депутати керуються думкою громади, і вона мусить мати прості інструменти відкликання депутата будь-якого рівня, якщо цей принцип порушується;

• НБУ та інші фінансові установи підзвітні громаді та парламенту й можуть вести свою діяльність виключно відповідно до волі громади;

• суд має бути справедливим і незалежним, що можна гарантувати через встановлення вікового цензу, виборність суддів, активне запровадження інституту суду присяжних, як це практикувалося раніше в Україні;

• правоохоронна система мусить гарантувати безпеку громадянам і бути також підзвітною місцевій громаді, що передбачає запровадження виборності керівників місцевих правоохоронних органів, що також було характерно для України козацьких часів;

• місцеве самоврядування має будуватися за принципом: все, що може вирішуватися на місцях, має вирішуватися на місцях. Бо ніхто інший, крім місцевої громади, не може краще знати її проблем та методів їх вирішення.

Віталій СКОЦИК, доктор економічних наук
Рубрика: