Зброю витягають грішники, натягують лука свого, щоб перестріляти жебраків та вбогих, заколоти правих серцем. Зброя їхня ввійде в серце їхнє і луки їхні поламаються.
Володимир Мономах, великий князь київський (1113–1125), державний і політичний діяч

Українці не пустять російську орду ані в Європу, ані вглиб своєї країни

Але для цього нам дуже й дуже потрібна підтримка закордонних союзників
16 лютого, 2022 - 11:38
ФОТО З АРХІВУ АВТОРА

На вулиці Другетів в Ужгороді розташований комплекс мілітарних споруд, який тісно пов’язує українців і словаків нашою спільною європейською історією. За часів Австро-Угорщини, наприкінці 1880 років, тут було збудовано ціле військове містечко для потреб щойно створеного 66-го Унгварського піхотного полку, в якому більшість складали рекрути з Ужгорода та навколишніх сіл тогочасних Ужанського та Земплинського комітатів (нині – Ужгородського району Закарпатської області України та Кошицького й Пряшівського самоврядних країв Словаччини). Полк воював на Російському та Італійському фронтах, брав участь у жорстоких кровопролитних боях на території нинішніх Польщі, України, Словаччини, Словенії та Італії й тисячі його хоробрих вояків української, словацької та інших національностей знайшли вічний спочинок у братських могилах на територіях цих країн.

По закінченні Першої світової війни, з входженням тогочасної Підкарпатської Русі до складу Чехословаччини, у цих будівлях розташовувався 36-й піхотний полк чехословацької армії, в якому у 1923 – 1931 роках заступником командира батальйону служив майбутній генерал і президент Чехословаччини Людвіг Свобода та інші вояки з Чехії та Словаччини.

Після Другої світової війни тут розташовувався 327-й полк радянської армії, який у серпні 1968 року, в межах військової операції «Дунай», взяв активну участь у придушенні «Празької весни», здійснивши 800 кілометровий марш-кидок через словацькі Кошице та Зволен до чеського Таборова.

Сьогодні це військове містечко є місцем дислокації 15-го Окремого гірсько-штурмового батальйону 128-ї Закарпатської бригади Збройних сил України, яка з перших днів російської агресії бере участь у боях на східних рубежах України на території Луганської та Донецької областей, стримуючи окупантів, колаборантів та закордонних найманців. Заступник командира батальйону майор Вадим Ворона розповів нам, що за цей час 42 бійці батальйону загинули, здебільшого у 2014 - 2015 роках у боях при обороні аеропорту Луганська та під Дебальцевим. Це були молоді хлопці – офіцери й солдати з Ужгорода, Перечина, Великого Березного, Берегова, Оноківців, Оріховиці та інших міст і сіл Закарпаття, їхні бойові побратими з різних регіонів України, які, будучи вірними присязі, пішли на фронт захищати свою Вітчизну та європейську цивілізацію.

Попри визнаний факт, що російська військова агресія проти України триває вже 8 років і забрала життя десятків тисяч людей, ще донедавна у наших європейських сусідів не було усвідомлення того, що ця війна є світоглядною та цивілізаційною боротьбою між європейською демократією й російською загарбницькою деспотією, яка впродовж лише ХХ - ХХІ стст. кілька разів вдиралася в Європу, несучи туди свій «порядок»: 1956 рік – в Угорщину, 1968 – у Чехословаччину, 1990 рік – у Молдову, 2008 рік – у Грузію, 2014 рік - в Україну. На початку 80-х «на черзі» була й Польща, але участь СРСР у війні з Афганістаном та випереджувальні дії генерала В.Ярузельського вберегли поляків від чергового прояву «братньої турботи» росіян.

З початком російської інтервенції до України західний світ, на жаль, не дуже дослухався до нашого голосу, та й лунав він надто тихо, що імперські геополітичні інтереси Путіна самою Україною не обмежаться. Сита, комфортна й убезпечена колективною ядерною «парасолькою» НАТО Європа не вірила, що на уламках сталінсько-брежнєвської «імперії зла» зародиться новий збирач «безпритульних країн» Центральної Європи, доки путінський Ріббентроп прямо не заявив, що НАТО має повернутися до кордонів 1997 року. Політичний блазень Кремля Жириновський на засіданні російської Держдуми взагалі зажадав вивести з Європи всі військові бази США, а російські війська розмістити біля кордонів Словаччини, Чехії, Австрії, Румунії ...

На реальну загрозу російської окупації адекватно відреагували уряди та населення Естонії, Литви, Латвії, Польщі, Румунії. На жаль, Угорщина та Словаччина «забули» уроки недавньої історії. На цьому тлі відсторонення та вдаваного «нейтралітету» особливо потужно прозвучали слова на підтримку України, мовлені президенткою Словацької Республіки Зузаною Чапутовою, за які громадяни України щиро вдячні главі сусідньої братньої держави.

Несприйняття російської агресії проти України та ігнорування реальності нових загроз значною частиною суспільного загалу та політичного істеблішменту цих держав видається мені зрозумілим: у них немає, як у 1968 році, спільного кордону з агресором, а свободу й незалежність від окупанта захищають воїни Збройних сил та добровольчих батальйонів України, а з цього року – й Сил територіальної оборони. П’ючи пиво й вино у комфортній домівці за 1000 - 1500 км. від місць, де чи не щодня від ворожої кулі та розриву мін сьогодні гине український солдат, можна вважати себе великим геополітиком і гуманістом, адже це не за твоїм сином, не за твоїм батьком, не за твоїм чоловіком дзвонить поминальний дзвін. Але згадайте Ернеста Гемінґвея: коли ви на власні вуха почуєте подзвін – не питайте за ким він – він звучатиме за вами!

Російський лідер залишок свого життя присвятив нездійсненній ідеї: за всяку ціну відновити імперію у радянських кордонах. За цією версією незалежним країнам Центральної Європи на політичній мапі світу місця немає. Творячи нову імперію, Путін розраховував на розкол західного світу через підкуп представників європейських еліт, енергетичний шантаж та концентрацію військ на кордоні з Україною. Однак він прорахувався і саме політична єдність більшості країн у підтримці України стримує його від широкомасштабної агресії.

Ми в Україні добре розуміємо, що у мілітарному сенсі ядерна Росія, яка цинічно порушила Будапештський меморандум від 1994 року, наразі сильніша за Україну. Але з усією впевненістю можу сказати: російська агресія не стане легкою прогулянкою Україною. Вісім років тому погано озброєні та непідготовлені до реальної війни оборонці Донецького аеропорту 5 місяців стримували безперервні атаки модерно озброєних окупантів. Звільнення від загарбників у 2014 році міст Слов’янськ, Краматорськ, Маріуполь, Лисичанськ та десятків містечок, бої на Савур-Могилі та біля Дебальцевого воїнами обкраденої впродовж десятиліть української армії продемонстрували їхній героїзм, високий бойовий дух і військову майстерність в обороні Вітчизни.

Українська армія сьогодні це – вмотивована, добре навчена у реальних боях і значно краще озброєна (а за останні місяці й надсучасними оборонними системами від наших західних партнерів) військова сила. З 1 січня в Україні діє Закон «Про основи національного спротиву», який легалізував створення територіальної оборони регіонів, яка, разом з армією, буде боронити від окупантів рідні міста та села. Переконаний, що путінські війська більше ніколи до Кошиць, Зволеина та Братислави не дійдуть. Українці не пустять російську орду ані в Європу, як свого часу не пустили монголо-татарську, ані вглиб своєї країни. Але для цього нам дуже й дуже потрібна ваша підтримка! Найперше – моральна та політична. Не похибить і сучасна зброя. А користуватися нею в Україні є кому.

 

Василь ІЛЬНИЦЬКИЙ, заслужений журналіст України, Ужгород
Газета: 
Рубрика: