Мир, прогрес, права людини – ці три цілі нерозривно пов’язані. Неможливо досягнути якоїсь із них, нехтуючи іншими.
Андрій Сахаров, фізик, правозахисник, дисидент, громадський та політичний діяч, лауреат Нобелівської премії миру

Українські політичні недуги: тривожні соціологічні діагнози

5 січня, 2018 - 15:15
Фото Руслана КАНЮКИ, "День"

«За БПП проголосувало би стільки-от відсотків, за «Батьківщину» - стільки, за Опоблок – стільки…» - «Якби президентські вибори проводилися зараз, то у другий тур вийшли б…» - «На референдумі за вступ до ЄС більшість українців проголосувала би позитивно…» Переконаний, читачі «Дня» не раз зустрічалися з повідомленнями такого ґатунку. Що ж, ці повідомлення мають право на існування. Але соціологічні дослідження (якщо йдеться про фахову, чесну роботу) здатні показати значно більше. І загальна картина, яку вони наразі дають, виглядає не надто привабливою.

Отже: в Україні сьогодні не тільки влада, а й опозиція, образно кажучи, «зависли в повітрі». Відсутні справжні лідери суспільних симпатій, і це стосується як особистостей, так і політичних сил. Рівень підтримки владних інституцій або низький, або вкрай низький. Деякі головні ідеологічні маркери амбівалентні (якщо простіше – то соціально-шизофренічні) – скажімо, більшість українців за вступ країни до Євросоюзу, а водночас проти запровадження візового режиму з Росією. Відсутня чітка й консолідована суспільна позиція щодо окупованої частини Донбасу та шляхів її повернення.

Усе це засвідчують дані соціологічних досліджень, здійснених провідними центрами, – як опубліковані, так і неопубліковані, повністю чи частково, за бажанням замовника. Сам факт наявності досліджень останнього типу – а інсайдерська інформація про них циркулює в аналітичному середовищі – теж має красномовний характер: засекречують зазвичай те, що не подобається, що руйнує твої намагання поліпшити свій імідж.

Отож під цим ракурсом звернімося до оприлюднених у грудні 2017-го даних усеукраїнського опитування, проведеного Соціологічною групою «Рейтинг». Перше, що впадає в око – за жодну політичну партію не готові голосувати хоча би 10% від усього електорату; навіть у разі, якщо «запеклі друзі» з колишньої владної коаліції відновлять співпрацю, їхня сукупна підтримка не дотягуватиме до 30%. Разом із тим 20% заявили, що не братимуть участі у виборах, стільки ж – що не визначилися, а ще 4% - що проголосують за «іншу партію», не з числа названих в анкеті 22-х. Отож скидається на те, що нова Верховна Рада виявиться ще менш дієздатною, ніж чинна, а її суспільна підтримка не зросте. На додачу за рахунок невизначених й «іншопартійних» можливі несподіванки – адже разом це майже чверть усього електорату.

Високими є і антирейтинги партій чинної коаліції; за БПП «Солідарність» в жодному разі не голосуватиме вдвічі більше респондентів, ніж голосуватиме, а за «Народний фронт» не голосуватиме вшестеро більше, ніж має намір проголосувати. Скажуть: коли ці вибори ще відбудуться – але ж такі настрої не можуть не впливати на нинішню діяльність Верховної Ради…

Ще цікавіша ситуація з суспільними настроями щодо обрання президента. Знов-таки, підтримка жодного з провідних потенційних кандидатів не сягає 10% загального числа електорату. Але тут «інший кандидат» має за собою вже 8% і розташувався на третій позиції. Додамо до цього 22% тих, хто не назвав конкретне прізвище, проте збирається брати участь у голосуванні – і матимемо (знов-таки) реальну можливість великих несподіванок, чи не так?

Ну, а якщо поєднати це з розподілом відповідей на запитання про «ставлення до майбутнього П.Порошенка на посаді Президента у найближчі кілька років» (38% - «негайно усунути», 12% - «важко відповісти», 45% - «дати допрацювати свій президентський термін і замінити на іншого в результаті виборів», 5% - «потрібно переобрати на другий президентський термін»), то картина взагалі стане, як то кажуть, веселою. Добре, нехай допрацює, добре, потім можна буде переобрати… Але хто ж ті нові потенційні лідери? Пара дещо підтоптаних мільярдерів з «Кучминого гнізда»? Шалені популісти різного штибу? «Перший непрохідний»? Екс-прем’єри? Чи, може, «співучий Макрон», якого розкручують певні кола в Україні та за її межами?

Але найгіршим у всьому цьому, як на мене, є навіть не те, що українці не знають, кому довірити владу, хто справді, а не на словах, обстоюватиме їхні соціально-економічні та національно-державні інтереси, а те, що суспільство далеко не вповні розуміє самі ці (його ж власні!) інтереси. Скажімо, 13% респондентів відповіли «однозначно так» на запитання про потребу надання російській мові статусу державної, 16% - «скоріше так». Винесімо за дужки всі інші аспекти цієї проблеми, залишмо лише один: хто платитиме за повний дубляж усіх документів двома мовами та з якою швидкістю рухатиметься вперед законодавча робота депутатів, якщо всі закони та постанови потрібно буде ухвалювати обома мовами (причому так, щоби тексти їхні виявилися ідентичними)? Ще цікавіша ситуація з геополітичними орієнтаціями; у західному регіоні аж 81% опитаних проголосував би за вступ України в Євросоюз, а 71% за вступ до НАТО – а разом із тим у разі проведення відповідного референдуму 42% проголосували би проти запровадження візового режиму з Росією (стільки ж у цьому регіоні було б за такий режим). І як після цього оцінити розумові здібності великого числа «западенців», ба, їхню здатність належати до українського демосу, а не до натовпу, до охлосу?

Я зосередився тут тільки на деяких штрихах тієї картини суспільного життя, яку змальовують нам соціологічні дослідження. І не варто відмахуватися від тих проблем і небезпек, які фіксують і про які розповідають нам соціологи. Бо ж та сама Соціологічна група «Рейтинг» упродовж 2012-13 років чітко зафіксувала домінування на Донбасі неототалітарних та антидержавних настроїв, але тодішні демократичні опозиціонери на це не звернули увагу. Я дозволю собі процитувати кілька речень із власної статті «Донбас у дзеркалі «буржуазної лженауки»: міфи й реальність», опубліковану на сайті Радіо «Свобода» 1 листопада 2013 року, ще до Євромайдану: «…У прагненні посилення цензури Донбас – беззаперечний чемпіон: відповідь, що «Україні не вистачає більшої цензури» дали 43% респондентів, тоді як «не вистачає свободи слова» відповіли тільки 24% його жителів. …На Донбасі число опитаних, які готові відстоювати територіальну цілісність країни зі зброєю в руках, у 1,5 рази вища, ніж кількість тих, хто підтримав би незалежність (таких тільки третина від усього числа опитаних)… Супротивники незалежності України (серед яких чимало тих, хто вважає себе патріотами) становлять вагому електоральну групу, яка наразі превалює в Донбасі (36% відповіли «однозначно ні» та 21% «скоріше ні» щодо незалежності)… Специфічне розуміння патріотизму… у частини опитаних (передусім з Донбасу) полягає у готовності боротися зі зброєю за цілісність України, що перебуватиме у статусі колонії чи протекторату «великой России».

Ясна річ, «господарі» Донбасу штучно «накручували» такі настрої, бо ж у розколотій країні зручніше владарювати; ясна річ, «полум’яні демократи» виявилися банальними ґавами, не звернувши належну увагу на ці настрої. Та головне – що соціологія об’єктивно зафіксувала тоді «високу температуру» як у зазначеному регіоні, так, власне, і по всій країні. Зараз же вона, як на мене, фіксує понижену «політичну температуру», загальну млявість соціуму, падіння його «імунітету» до небезпечних «інфекцій». Що робити? Надія на політиків, як на мене, надто мала; крім громадянського суспільства, схоже, нікому взятися за «лікування» нашої держави. Чи все ж таки є кому?

Рубрика: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments