1:1 — на чию користь?
Проблеми з опаленням, українська сфера обслуговування, політичний спокій — ці та інші теми «День» обговорював у своїй традиційній рубриці останнього тижня літа.
Артем БІДЕНКО, керівник Асоціації зовнішньої реклами України, політолог:
— Найгірше, що було цього тижня, це інформація про те, що в Києві можуть виникнути проблеми з опаленням, що квартплата в Києві може вирости в 3,5 раза. І погано не те, що це може статися, а те, що подібні речі в Україні досі не регулюються на рівні самоврядування. В інших країнах такі питання вирішуються реально громадянами міст, які можуть втручатися в управлінські процеси, оптимізувати їх. Найпростіший приклад — це громадські обговорення. Однак в Києві чиновники до сих пір самостійно вирішують, чи платити їм за газ, чи ні, на скільки піднімати квартплату. Вирішують без будь-якої аналітики, обговорення, місцевого референдуму. Це свідчення кризи громадянського суспільства.
Щодо позитиву, то я би особливо виділив політичний спокій. Справді, цього тижня ЗМІ зафіксували відсутність багатьох політиків у країні, через що особливих подій і не було. А відсутність політичної напруги, яку зазвичай штучно створюють самі політики, — це і є надзвичайно позитивне явище для суспільства.
Володимир КАПУСНЯК, журналіст:
— На території Івано-Франківської міської фільтруючої станції «Івано- Франківськводоекотехпром», що в селі Черніїв Тисменицького району, виявлено сауну, використана вода з якої потрапляла в міську мережу водопостачання. За забруднення питної води, що постачається мешканцям міста, міський голова Івано-Франківська Віктор Анушкевичус має намір звільнити із займаної посади генерального директора КП «Івано-Франківськводоекотехпром» Василя Іванишина. Не всі мешканці Івано-Франківська уже знають цю новину. А ті, хто знають, ходять по місту не те, що обурені, а з певною відразою до будь-якої влади. І не важливо, чи цю справу розкрило нове керівництво Івано-Франківська, чи двоє працівників злощасного підприємства, які вже, напевно, не матимуть змоги найнятися на іншу роботу, важливо те, що люди нарешті розуміють: будь-яка влада — це тиранія і диктатура. Можна сказати навіть більше — людям нарешті стало все одно, хто керує державою, кабміном, містом, та й ними зокрема. А зважаючи на останні події у державі, панібратство запеклих ворогів дворічної давності, зраду усіх інтересів, які тільки могли бути у державі, починаєш дякувати Богу, що тебе гноблять не чужі, а свої. Тобто складається загальне враження, що український народ, на відміну від співплемінників з Прибалтики та близького зарубіжжя, не в змозі подолати той трьохсотрічний рабський бар’єр. На фоні цього всього знову стає актуальним анекдот про збір коштів за прохід на роботу. Тішить, що хоча б двоє людей не погодилося з керівництвом і свавіллям чиновників. Непокоїть, що, залишивши одне тепле місце, чиновник переходить працювати на інше.
Нещодавно Верховний Архієпископ Києво-Галицький Любомир коронував у невеличкому селі Галицького району (хто не пам’ятає — давній Галич — сучасне село Крилос — колишня могутня столиця Галицько- Волинської держави) старовинну чудотворну ікону Пречистої Діви Марії. Тобто сталася подія, яка трапляється раз на вік. Інформації про неї, на відміну від миття «кінцівок» франківськими чиновниками, не було чути на жодному з провідних телеканалів України. Тут уже згадується фраза із Хресної Дороги Ісуса Христа — «як часто ми міняємо вічне і Боже на дочасне і проминаюче». Тішить, що майже сім тисяч осіб були присутні на церемонії коронування і Архиєрейській літургії. Непокоїть, що жоден із редакторів не присвятив цій події хоча б півгодини ефірного часу.
Олена СЛЬОЗКО, старший науковий співробітник Інституту світової економіки та міжнародних відносин НАН України:
— Днями повернулася з відпустки. Парадоксально, але факт, те, що люди, які працюють у нашій сфері обслуговування в різних регіонах країни, не володіють двома мовами. Наприклад, у Львові в продуктовому магазині чула такий діалог. Російськомовний покупець каже продавщиці: «Дайте мне, пожалуйста, 300 граммов конфет «Бабочка» (на прилавку насправді лежить карамель «Метелик»). А продавщиця дивиться покупцю просто у вічі та відповідає: «В нас таких нема». Тоді збентежений покупець просить 300 грамів «Пчелки» («Бджілка»), але відповідь продавця була однозначна — таких також немає. Через деякий час поїхала відпочивати в Одесу на море. Коли зайшла в продуктовий магазин, там теж вдалося поспостерігати за подібною ситуацією. Але цього разу — з протилежного боку. Тепер покупець виявився... україномовний. Він просить у продавця: «Дайте мені коробочку сірників». Дивлюся — продавець забарився і відповідає: «А у нас сырочки в коробках не бывают, есть только детские с изюмом». І дивиться у бік сирних сирків. Я мало не розреготалася. Переклала продавщиці, що насправді покупцю потрібні сірники. А про себе подумала: 1:1 — але на чию користь? І стало сумно — дві мови в Україні все-таки треба знати.
Зіткнулася з подібною ситуацією й у міжнародних касах на залізничному вокзалі в Києві. Цього разу йдеться про англійську мову. Але це суті проблеми не змінює. Річ у тому, що в київських міжнародних касах на залізничному вокзалі працює людина, яка не знає англійської мови. Хоча вже сама вивіска «міжнародна каса» вимагає таких знань. Поки я стояла біля сусідніх кас, мені довелося спостерігати таку сцену. Людина англійською мовою питає про найближчий поїзд до Варшави. З усього набору її слів касирка зрозуміла лише слово «Варшава» й одразу відповіла — немає. Якась жаліслива людина з черги переклала прохання іноземця українською. Наступний пасажир був із Нідерландів — йому треба було купити квитки на поїзд до Берліна в певні дні. І знову закликали людей із черги, які знають англійську. Невже в нас так мало професіоналів, які знають англійську? Звісно, в авіакасах практично всі знають англійську мову. Але ж не всі іноземці літають літаками! Є люди, які з тих або інших причин віддають перевагу поїздам.
