Характер є гідністю у важкі часи.
Шарль де Голль, французький генерал, перший президент П'ятої республіки

1932 — 1933 роки: спогади живих свідків

13 червня, 2008 - 00:00
ФОТО МИКОЛИ ЛАЗАРЕНКА

Страшне число у нелюдській напрузі
пропалює світи до глибини:
у тридцять три розіп’ято Ісуса.
У тридцять третім на земному прузі
розіп’ято мільйони без вини.
Борис ОЛІЙНИК

Ми народились в селі Скрипаї Зміївського району на Харківщині. В 1933 році нам виповнилось відповідно: 10 і 11 років, тому все, що відбувалось у нашому селі в 1932—1933 роках, ми добре пам’ятаємо. Саме 1932 року вперше в селі почалось колективне господарювання. Частина дворів не пішла в колгосп, й їх назвали «одноосібниками». Вони мали свої окремі земляні наділи.

У 1932-му, першому колгоспному році, кожний колгоспник за весь рік роботи одержав на трудодні по одному—пiвтора пуди зерна. Фактично весь колгоспний урожай було вивезено на хлібозаготівельний пункт.

Одноосібникам хлібоздача державі нараховувалась на кожний гектар орної землі й множилась на кількість гектарів. Такий метод нарахувань називався «план до двору», а план здачі хліба державі дорівнював приблизно 70 відсоткам усього зібраного урожаю. Одноосібники почали бідкатись: великі сім’ї (по троє—п’ятеро дітей), їх треба годувати, та й на посівну навесні 1933 року треба залишити певну кількість зерна.

З району приїхав уповноважений в уніформі з наганом, який суворо слідкував за хлібоздачею. Хлібоздачу виконали, тільки на цьому вона не закінчилась. Надійшла на місця вказівка з району — ще додатково здати приблизно стільки ж. Це вже була предтеча голоду. Щоб якось врятуватись, вижити, одноосібники стали частково закопувати зерно в діжках. З’явились місцеві «активісти», озброєні жердинами з металевими гострими наконечниками. Схрони знайшли. Все закопане і наявне, незакопане, було забрано до зернинки, а господарів заарештовано.

У кінці 1932 року розпочався голод, а навесні 1933 року — Голодомор. Вмирали й одноосібники, й колгоспники, й дорослі, й діти. Ми пухли, але вижили. Багато наших однокласників померло. Ми бачили, як вони вмирали страждаючи. Коли людину розстрілюють, її смерть миттєва, коли вішають, вона дві—три хвилини мучиться. А голодна смерть, вірніше, смерть від голоду, коли нема чого їсти, це не доба, не тиждень, це місяці таких мук, таких страждань, що не дай Господи, щоб ніде й ніколи таке не трапилось.

Хоч через 50 років було знято «табу» на тему Голодомору, однак лише після Помаранчевої революції завдяки ініціативі і безпосередній участі Президента Віктора Андрійовича Ющенка в 2005 році на державному рівні було відзначено 72-річчя цієї трагедії українського народу.

Комуністи, звичайно ж, всіляко намагаються применшити трагедію Голодомору, бо правда негативно впливає на їхній імідж. Як реакція на відзначення на державному рівні 72-річчя Голодомору в газеті «Комуніст» (від 09.12.2005 р.) надруковано статтю під заголовком «Голод в Україні 1932—1933 рр. Хто винен?» У статті шiсть розділів, один з них називається: «Уймитесь, фальсификаторы!», в якому звинувачуються у фальсифікації наслідків Голодомору ЗМІ, історики, політики, науковці не тільки в Україні, а й за кордоном. Так, наведені дані, що відомі на заході діячі Дейл Далрімпл називав кількість померлих від голоду 5,5 млн. осіб, а Хослі Грант — навіть 15 млн.

Припустімо, що померло «лише» 5,5 млн., то це що — мало, це не трагедія, не Голодомор?

Останній абзац цієї статті звучить так:

«Голод 1932—1933 гг. — трагедия. И для Украины и для России, и для Казахстана. Но это не дает оснований ни историкам, ни публицистам, ни писателям, ни государственным мужам подливать масла в огонь шовинистического пламени. Можно нечаянно поджечь и себе крылья».

Це вже майже погроза — мовчіть! Це відлуння тоталітарно-командного режиму, і комуністи ніяк не можуть збагнути, що він вже канув у лету.

Ні, не можна ні мовчати, ні забувати того злочину, бо навіть у державних, зараз розсекречених документах того часу говориться, що в Україні вимирали цілі села, які потім заселялись переселенцями з Росії, і що було навіть людоїдство.

Ось що сказав стосовно Голодомору 1932—1933 років Дмитро Волкогонов у своїй політично-історичній дослідницькій праці «Триумф и трагедия»:

«Интересно, пожалуй, привести выдержку из беседы Сталина с Черчиллем 14 августа 1942 года. Закончились переговоры. Сталин пригласил английского премьер-министра поужинать к себе на кремлевскую квартиру. Во время беседы за столом были Молотов и переводчик. В мемуарах Черчилля это выглядит так. Премьер спросил Сталина:

— На вас лично так же тяжело сказываются тяготы нынешней войны, как и проведенная вами политика коллективизации?

Эта тема, пишет Черчилль, сейчас же оживила Сталина.

— Политика коллективизации была страшной борьбой, — сказал Сталин.

— Я так и думал, что для вас она была тяжелой. Ведь вы имели дело не с несколькими десятками тысяч аристократов или крупных помещиков, а с миллионами маленьких людей...

— С десятью миллионами, — сказал Сталин, подняв руки.

— Это было что-то страшное, это длилось четыре года. Многие крестьяне согласились пойти с нами, но основная их часть была весьма непопулярна и была уничтожена самими батраками» (книга I, часть 2, стр. 20).

Отже, відповідь сучасним комуністам на їх риторичне запитання «Кто виноват?» в Голодоморі однозначно — це сталінський режим, який штучно створив геноцид української нації. А комуністи намагаються перекласти вину на природу, що у 1932 році вродило менше, ніж у 1931 році, та на куркулів, які нібито ховали хліб, тоді як вони вже в 1930 році були депортовані на Урал і в Сибір.

Україна має третину світових чорноземів, на яких споконвіку провадилось землеробство. У Російській імперії та в період дома Романових, і при комуністах Україна була основною житницею. На цій благодатній землі сформувалась притаманна саме селянину-українцю приватновласницька психологія. Тому комуністично-більшовицька влада Москви на чолі зі Сталіним і нанесла нищівний удар саме по українському селянству.

У 1933 році італійський консул у Харкові, Градеріго, спостерігаючи, як Москва голодом знищувала мільйони українців, вважав, що українську націю знищено і українське національне питання для імперської Москви зняте назавжди.

Прикро, що в Україні й досі знаходить певну підтримку антиукраїнська за своєю суттю партія, яка, будучи політичною спадкоємицею більшовиків, чинить шалений опір об’єктивній оцінці трагічних сторінок нашої історії. Чинить, адже історичні оцінки передбачають і відповідальність за скоєне.

Український національний організм цей удар витримав. Витримав геноцид Другої світової війни, витримав Голодомор 1946—1947 рр., витримав депортацію двох мільйонів українців із західних областей України.

Підтвердженням того, що це був спланований Голодоморний геноцид саме українців — переселення до Сибіру цілих станиць Кубані, населених переважно українцями. Голодомор провадився паралельно з масовим винищенням української інтелігенції. З трьох сотень українських письменників живими залишилось менше 40. Тому не випадково, ще за існування СРСР, 10 країн світу (США, Канада, Австралія, Швеція, Польща, Угорщина та інші) визнали цей голод геноцидом, тобто актом убивства українського народу.

Україна нарешті здобула незалежність, стала суверенною державою. Народ делегує своїх представників у парламент. І прямо таки ганьба цим «народним обранцям», майже половина з яких не підтримала Закону про історичну національну трагедію свого ж народу.

Росія через своє Міністерство закордонних справ назвала Голодомор в Україні 1932—1933 років «так называемым «голодомором» і не визнає його геноцидом за етнічною ознакою. Це і є причина — чому регіонали не голосували за Закон про Голодомор, тобто в знак солідарності з Росією, тільки це не той випадок для прояву солідарності. До того ж Україна не звинувачує особисто Росію, як правонаступницю СРСР, а звинувачує сталінський режим, який і створив цей геноцид.

Загибель мільйонів українців, що пішли в інші світи як мученики, не може зникнути в безпам’ятстві.

Усе це ми мусимо розуміти і пам’ятати. Лише розум і добра пам’ять можуть вберегти Україну від фатальних помилок.

Без усвідомлення трагедії Голодомору неможливе розуміння багатьох подій у ХХ столітті.

Іван МАСУР, 1923 р., Іван РУДЕНКО, 1922 р., інваліди війни, Київ
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments