Богунська Голгофа

9 липня 1941 року Житомир окупували гітлерівці. «Новий порядок» заявив про себе одразу. На Сінному ринку з’явилися шибениці, і трупи з вивернутими язиками висіли по кілька днів. Машина смерті почала набирати обертів і запрацювала на повну потужність дуже швидко, з німецькою педантичністю.

...Кілька тисяч полонених червоноармійців зігнали на околицю Богунії. Окупантам не було куди їх подіти, тож доводилося тримати просто неба, на території колишньої військової частини, де збереглося кілька цегляних будівель. Голодні, хворі, багато поранених і скалічених; цей сірий, замучений натовп людей пророкував щось ще жахливіше і зловісніше. Так почалась історія Богунського табору смерті «Шталаг-358»...

* * *

За радянських часів я мав одного знайомого, який розповідав мені моторошні історії про трагедію житомирських євреїв. Він жив неподалік вулиці Чуднівської, де німці влаштували єврейське гетто в липні сорок першого...

Практично житомирських євреїв почали винищувати майже відразу після окупації міста. Переляканих людей гнали партіями до свого останнього притулку в ліс біля села Довжик.

Господи прости, що то було за видовище...

О третій-четвертій годині ночі починався лемент: крики жінок, плач дітей, гавкіт собак, німецька лайка і гучні команди. Ніхто з прилеглих до вулиці будинків не спав. Злякано визирали через щілини парканів, злегка відхилені фіранки вікон. Усі знали, що то женуть євреїв. І здогадувались куди...

Усього ж вічний упокій у Довжицькому лісі знайшли до десяти тисяч житомирських євреїв.

ДАНТОВЕ ПЕКЛО

«Шталаг-358» жив своїм «буденним» життям. Сюди звозили все більше й більше військовополонених. Територію облаштували, обгородили колючим дротом під високою напругою, розбили на сектори, де просто неба, у дощ і в спеку, каралися мученики за гріхи люциферовождів.

... У хаті мого діда в с. Кам’янка під Житомиром квартирували німецькі солдати. Був такий німець Отто і його товариш Вальтер. Людяні були, приносили їжу в казанках, жирну, смачну. Гралися з дітьми. Отто розгублено дивився на те убоге життя нашої родини й час від часу люто промовляв: «Гітлер, Сталін — капут!». Хапав віжки з хліва і, зробивши з них зашморг, демонстрував, як би він вішав отих вершителей доль людських...

Може, й він бачив, що робилось у тому Дантовому пеклі на Богунії. Табір називався фільтраційним. Євреїв та командирів Червоної армії, комуністів, енкеведистів розстрілювали відразу. Інших — «гуманно» прирікали на голодну мученицьку смерть: 100 г проса на день та півлітра води.

Полонених ганяли на будівництво дороги Житомир — Бердичів, і та дорога стала дорогою смерті багатьох нещасних, яких забивали конвоїри. Свою кончину вони знаходили також на роботах у кам’яному кар’єрі та лісопильні.

На території «Шталагу-358» нацисти влаштували т. зв. лазарет, що розміщався в цегляних будівлях колишньої радянської військової частини. Тут перебували приречені, яких «лікували», а згодом їхні муки закінчувались у кагатах для померлих тут же, на околиці табору.

Усього через фільтраційний табір смерті пройшло понад 100 тис. полонених, і близько 67 тис. із них залишилось у холодній богунській землі...

ТАЄМНИЦЯ УРОЧИЩА ПЕТРІВСЬКЕ

При в’їзді в Довжик у лісі стоїть завод будівельних сумішей. Місце зручне, економічно привабливе, бо поряд комунікації, фактично — приміська зона.

Колись, ще за радянських часів, при будівництві цього підприємства екскаватор вивернув цілу купу людських черепів та кісток. Переляк був неабиякий, бо, швидше за все, будівничі натрапили на один із кагатів масових поховань. Сповістили обком партії, відповідні органи. Проте будівництво ніхто не зупинив. Кісточки ті, що належали не одній сотні загублених душ, згорнули на окраїну забудови, закопали, а на кургані встановили фігуру мускулистого бранця, що рве кайдани неволі. На гранітній стелі — імена загиблих партизан-підпільників, зокрема керівників житомирського комуністичного підпілля, Героїв Радянського Союзу — Г. Шелушкова та О. Бородія.

...Уже в наш час поряд із заводом почали вирізати ділянку лісу площею 2,5 га. Цей ліс у Житомирській райдержадміністрації чомусь значиться як рілля. І її, як зазвичай сьогодні робиться, оформили під «садівництво» потрібним людям. Але кого сьогодні цим здивуєш, коли на місцевих рівнях діють не закони України, а «понятія» бандитської малини.

А між тим урочище Петрівське є місцем масових поховань жертв нацистського терору. Достатньо заглянути в збірник архівних документів (видавництво «Радянська Житомирщина» 1948 р.). «Житомирщина в період тимчасової окупації німецько-фашистськими загарбниками». На території цього урочища у 13 могильниках було замордовано і розстріляно до 20 тисяч мирного населення, серед якого основна маса — це місцеві житомиряни та мешканці навколишніх сіл. У 1942—1943 рр. нацисти, щоб приховати свої злочини, ці могильники розривали і трупи спалювали в побудованому тут-таки крематорії, а також безпосередньо в самих могилах-кагатах. Це сьогодні можуть підтвердити ще живі свідки...

Тож подати трагедію урочища Петрівське тільки як місце загибелі членів комуністичного підпілля і партизан, м’яко кажучи, не зовсім відповідає історичній правді. Бо тут знайшли свій упокій і комуністи, і партизани-підпільники, й енкеведисти, й працівники партапарату, і члени ОУН-УПА, а переважно — прості безневинні люди: хто уникав відправки в Німеччину, «порушники» нового порядку, «саботажники» трудової повинності, заручники, «порушники» комендантської години, хто не сплатив встановлених податків і зборів, хворі на заразні інфекційні хвороби, хто чимось не догодив чи образив німецького солдата чи офіцера тощо.

Куля в довжикській землі порівняла всіх...

Тож наруга сучасних вандалів над пам’яттю і фізичними рештками великомучеників не могла не сколихнути людську совість.

Довжик повстав. На місці вирізки лісу місцева громада встановила й освятила хрест, провела схід-реквієм та поминальну панахиду. Але святотатці кілька разів знищували той хрест, спалювали вінки.

Як схоже все це на почерк душогубів великої бойні і сатанинського розгулу... І хоча історія з довжикським «садівництвом» на кістках набула всеукраїнського розголосу ще 2013 року, а колишня влада змінилася, проте закони корупції навряд чи змінюються. Передача тих садівничих ділянок заводові сипучих матеріалів відбулась бездоганно. Територію тепер уже підприємства спішно обгородили, завозять матеріали, пісок. А посеред цього рейваху збудували капличку, певно, щоб замолювати власні гріхи перед пам’яттю упосліджених і зневажених ...

Я стою біля скульптурної композиції, що символізує мучеництво бранців табору смерті «Шталаг-358». Вона обабіч дороги, і поряд з нею просілий курган землі. Тут поховані рештки заморених голодом і хворобами військовополонених. Праворуч видно мури, заґратовані колючим дротом, водонапірну вежу, дахи боксів для техніки. Тут сьогодні розміщено військову частину.

Молоді вояки й не підозрюють, що змагаються  на стадіоні, де закопано гори трупів, бокси з технікою теж стоять на велетенському кладовищі. А живуть вони в казармах, де знаходили свою мученицьку смерть тисячі й тисячі невільників «Шталагу».

У післявоєнні роки компартійна кліка «достойно» вшанувала пам’ять загиблих у житомирському «Освенцімі», зрівнявши бульдозером могили-кагати так званих зрадників Батьківщини.

Як то відбувалось і хто віддав такий наказ — таємниця й до сьогодні. За радянських часів на цю тему було накладено негласне табу, бо яка ж то героїчна сторінка Великої Вітчизняної війни?

У шаблони партійних фюрерів це не вписувалось...

На місці сплюндрованих поховань засіяли ліс, який росте й донині...

Я заходжу в лісові хащі, де ще видно залишки можливих колишніх могильників. Місцями характерно просіла земля, а деінде видно горбки-кургани. Принаймні ексгумації тут ніхто не робив. Достеменно одне: це — велетенське кладовище, занедбане й закинуте.

Тут викидають сміття і навіть цілі гори пляшок. Дехто з місцевих «свідомих» богунців (а недалеко багатоповерхівки) закопує трупи собачок і котів. А випивохи «облаштували» собі тут зону дозвілля: навіть дерев’яні столики змайстрували на черепах та кістках...