Нещодавно ми отримали електронною поштою листа
такого змісту: Редакторам «Дня»! «Прошу розглянути можливість публікації
наступної статті, — пише автор. — У липні 2000 року добровольці Корпусу
миру в Україні проводили літній табір-семінар з американської культури
та мови для молодих англомовних фахівців і студентів з усієї України. Різні
курси проводилися добровольцями Корпусу миру та українцями. Одним із таких
курсів була газетна журналістика. Цю статтю написала одна з учасниць табору-
семінару для табірної газети.
Дженніфер ВІЛСОН,
доброволець Корпусу миру, США
Як нам здається, стаття Людмили Супрун із Харкова справді заслуговує
на увагу. Публікуючи її в рамках дискусії «Дня» «Журналістика без комплексів»,
ми тим самим розширюємо коло її учасників, сподіваючись, що з проблем професіоналізму
та принципів демократичної преси захочуть висловитися не тільки самі журналісти,
але й наші читачі, слухачі, глядачі. Людмилі ж Супрун «День» пропонує стати
вже зараз нашим позаштатним кореспондентом, щоб, не зволікаючи, почати
втілювати в життя побажання українським журналістам, висловлені нею в своєму
матеріалі.
Як це чудово — усвідомлювати, що ти справді можеш змінити
цей світ на краще. Для цього ми й приїхали сюди, до літнього табору-семінару
з американської культури та мови. Коли ми обмінюємося ідеями і долаємо
труднощі, це робить нас сильнішими, допомагає повірити в себе і стати людьми,
здатними змінити щось у нашому суспільстві.
Журналістика справді дуже важлива для суспільства. А для
нашого суспільства — навіть важливіша, ніж для інших, бо на дуже багато
що потрібно відкрити людям очі. Та головна проблема сучасної української
журналістики — це апатія. Я хочу сказати, що люди все ще перебувають під
впливом застарілих стереотипів та поглядів. Вони звикли мовчати і сподіватися,
що хтось зробить усе за них. Але хіба ми не можемо і не повинні самі творити
зміни? У бідах, від яких потерпає наше суспільство, винен не тільки український
уряд. Здебільшого відповідальність лежить на людях, які живуть у нашому
суспільстві і з яких воно складається. Тому треба не звинувачувати інших,
а шукати корінь зла в самих собі.
Сьогодні в українській журналістиці повинні зазвучати голоси
сильних людей. Іншими словами, їй потрібні лідери. Чи важко стати лідером?
Я гадаю, що лідерство — найважливіша річ, якій ми вчимося в цьому таборі,
навіть якщо й не слухаємо курс лідерства. На цьому побудована сама ідея
табору: стати лідером і змінити наше життя. Я розумію, що українські журналісти
відчувають на собі сильний тиск. Начальство в певному сенсі їх «шантажує»,
загрожує їм. Вони не одержують вчасно зарплати, в будь-який момент їх можуть
звільнити.
Я думаю, для того, щоб наша країна процвітала, люди повинні
про неї потурбуватися, а для того, щоб люди отримували інформацію, журналістика
також повинна процвітати. Але справа в тому, що в українських журналістів
дуже мало прав на самовираження і на те, щоб відкривати людям очі на правду.
Тож давайте подумаємо, що ми можемо зробити, щоб змінити наше життя на
краще. Уся справа в нас, це ми повинні вирішити, бути або не бути. Давайте
вірити в себе і сподіватися на себе. І можливо, одного чудового дня буде
зроблено крок уперед у журналістиці, та й у нашому житті.






