Найстрашніші в житті ті люди, які прочитали одну книжку. З людиною ж, яка багато читає, завжди матимеш про що поговорити, і тобі поруч з нею нічого не загрожуватиме.
Іван Малкович, український поет і видавець, власник і директор видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА»

Час визначитись

30 вересня, 2000 - 00:00

Не хотів би когось образити, проте політичну ситуацію в Україні дійсно розуміє лише 5-8% населення. І це нормально. Нормально за умови, що решта 90% не намагаються відігравати важливу роль у формуванні політичного курсу держави. Саме через високу заполітизованість суспільства керівництво держави не може впроваджувати в життя необхідні радикальні кроки без зайвого опору і популістських маніфестацій. Тобто в країні, незважаючи на певний (мінімальний у порівняння з потенційним) поступ уперед, усе ж таки існує загроза вибухонебезпечної ситуації.

Отже, на мою думку, настала пора чітко визначитись з отим горезвісним «українським вектором». Куди йдемо, панове? Чи не спостерігаємо бездіяльно за перетягуванням канату між Сходом і Заходом з надією, що одна із сторін не витримає і дасть нам змогу з абсолютною впевненістю, без остраху покарання, впасти в обійми переможця?!

Скажіть, будь ласка, які аргументи, окрім «пристаркуватих» і неактуальних, можете ви навести на користь орієнтації нашого експорту на Схід? Поляки зуміли перебороти в собі комплекс меншовартості і, незважаючи на жорстку конкуренцію, переорієнтували 80% свого товаровиробника на ринок країн Європейського Союзу. Результати цього рішення добре всім відомі.

Разом з тим, незрозумілою і недалекоглядною виглядає політика західних країн щодо нашої держави. Складається враження, що їхні спеціалісти в галузі геополітики недостатньо професійно підійшли до вивчення українського питання в контексті забезпечення балансу між Заходом і Сходом. Беззаперечно, що з інтеграцією Польщі на Захід у країн ЄС вибудувалась зовсім інша стратегічна модель розбудови Європи. Проте хотілося б щиро побажати їм не зупинятись на досягнутому. Припинити штучне затягування входження України до Європейського співтовариства, надати нам змогу (принаймні не заважати) піднятися з колін. Це як у тій казці: «Не їж мене, братику, я тобі ще в пригоді стану».

Натомість ми маємо антидемпінгові заходи щодо наших сталевиробників, ігнорування якісного і недорогого АН-70, подвійне мито на ввіз нашого експорту.

Так, ми бідна країна з чи не найбільшим потенціалом у Європі. Я погоджуюсь, що українцям притаманний комплекс меншовартості, проте не забуваю, що ми все-таки зуміли зберегти свою мову, культуру, державу. Я розумію, що з Україною недостатньо рахуються на міжнародній арені, проте причина цьому — не бездіяльність наших дипломатів, а недооцінка України як ключової держави в збереженні миру і стабільності на Європейському континенті.

Надагресивно захищаючи власного товаровиробника, країни-члени ЄС ставлять Україну в критичне становище, забуваючи про стратегічну мету — створення єдиної Європи.

Україна — це незалежна суверенна європейська держава з п’ятдесятимільйонним населенням, з площею майже в два рази більшою за територію Польщі. Тобто говорити про сильну самодостатню Європу без України не тільки нерозумно, але й смішно. Україна повинна стати дійсно Європейською державою. Питання тільки в тому, коли і за чиєї підтримки нам вдасться це здійснити. Що, у свою чергу, визначить, хто з європейських, чи неєвропейських країн і коли буде мати союзника чи недруга в особі розвиненої України.

Проте історія нас вчить лише того, що... вона нічого не вчить.

Мирослав Васильович ОТКОВИЧ, студент Львівського національного університету ім. І. Франка

Газета: 
Рубрика: